— Це була така собі водяна німфа? — припустив Дурноверхий Вулі, але суспільна думка зійшлась на тому, що дівча якимось чином створено з льоду і просто тануло. Нижче сходами до берега пливла миша. 

Майже без її відома, ліва рука Тіфані залізла їй в кишеню і витягла звідти шматок мотузки, яка тимчасово приземлилася Пограбуйкові на голову. Рука повернулася в кишеню і знову вийшла назовні з кумедним ключиком, який вона підібрала при дорозі три тижні тому, порожнім пакетиком з-під квіткового насіння і камінчиком з дірочкою. Тіфані завжди підбирала камінці з дірочками — на щастя; вона носила їх в кишені, і камінець, зрештою, протирав тканину і вивалювався, лишаючи по собі дірку. Цього було достатньо, щоб зробити екстрене плетиво, крім того, що зазвичай потрібно було ще щось живе. Жуки з Ропухової вечері майже всі зникли, більшість — всередині ропуха, тож вона взяла в руку його самого і лагідно приєднала до конструкції, не зважаючи на його погрози довести справу до суду. 

— Не розумію, чому ти не візьмеш котрогось із фіґлів, — обурився він. — Їм таке до вподоби! 

— Так, але плетиво з ними здебільшого вказує мені на розташування найближчого пабу. Тож потерпи, добренько? 

Кози собі і далі щось жували, а вона рухала плетивом навсібіч, намагаючись намацати якусь підказку. Латуччія дуже шкодувала, глибоко і мокро. А остання серія переливків склалася в речення, яке дівчина не наважилась промовити, але не встигла втримати в собі. Вони сказали: «Я не навмисне!». 

* * *

Ніхто не знав, як працює плетиво. Всі знали, що воно працює. Можливо, його робота була в тому, щоб змусити тебе замислитись. Можливо — в тому, щоб дати очам на чомусь зосередитись, доки думаєш, і Тіфані подумала: «В цій будівлі є ще хтось із магічним даром». Плетиво крутилося, ропух скаржився, а Задні Думки Тіфані плели сріблясту нитку певного висновку. Вона звела очі до стелі. Срібна нитка зблиснула, і вона подумала: хтось в цій будівлі чаклує. Хтось, кому про це дуже, дуже шкода. 

Чи можливо, щоб вічно бліда, вічно млява, невиправно акварельна Латуччія виявилася відьмою? Це здавалося чимось немислимим. Що ж, який сенс сидіти і гадати, що відбувається, коли можна піти і дізнатися особисто. 

Приємно було усвідомлювати, що Барони Крейдокраю мали такі добрі стосунки з людьми впродовж років, що забули, як правильно саджати їх в темницю. Підземелля перетворилося на козячу повітку, а різниця між підземеллям і козячою повіткою полягає в тому, що в козячій повітці не потрібне багаття, адже кози пречудово гріють одна одну. Натомість у підземеллі вогонь необхідний, якщо хочеш тримати в’язнів у достатньому теплі; а якщо ти дуже не любиш своїх в’язнів, то вогонь потрібен, що тримати їх у надмірному теплі. Смертельно надмірному. Бабуня Болячка якось розповіла Тіфані, що коли вона ще була дівчинкою, в підземеллі зберігалася сила-силенна жахливих металевих штукенцій, здебільшого — щоб розбирати людей на шматки, по шматочку за раз, але, як виявилося, не трапилося жодного в’язня, який би був достатньо поганий, щоб їх на ньому застосувати. Та якби навіть до цього дійшло, ніхто в замку не хотів користуватися тими штуками, в яких часто застрягали пальці, якщо щось відверне увагу, тож їх передали ковалю, щоб він їх перекував на щось більш доцільне, наприклад лопати і ножі — всі, крім залізної діви, яка слугувала тимчасовим сховищем ріпи, доки накривка не відвалилася. 

Таким чином, позаяк люди в замку не надто захоплювалися підземеллями, всі забули, що тут був димохід. І саме тому Тіфані подивилася вгору і побачила, високо над головою, маленьку ділянку блакиті, яку в’язень кличе небом, а вона збиралася, щойно споночіє, назвати виходом. 

Все виявилося трохи складніше, ніж вона сподівалася; димохід був завузький, і верхи на мітлі вона в нього не пролазила, тож довелося висіти, зачепившись руками за щетину, доки мітла витягала її вгору, і відштовхуватися ногами від стін.. 

Принаймні тут, нагорі, вона добре орієнтувалася. Як і всі місцеві діти. Напевно, в усьому Крейдокраї не знайшлося би хлопчика, який би не нашкрябав своє ім’я на залізному даху, імовірно — поряд із іменем батька, дідусів, прадідусів і навіть прапрадідусів і так далі, доки імена вже не можна було розібрати під шаром подряпин. 

Вся суть замку в тому, щоб ніхто не міг в нього потрапити, попри ваше бажання, тому він мав вікна лише на верхньому поверсі, там, де були розташовані найкращі кімнати. Роланд вже давно переїхав до кімнати свого батька — Тіфані це знала, тому що допомагала йому переносити речі, коли старий Барон нарешті змирився з тим, що занадто хворий для змагань зі сходами. Герцогиня, певно, живе у великій гостьовій кімнаті, між кімнатою Роланда і Дівочою Вежею — яка по правді так називалася — де зараз спить Латуччія. На цьому не наголошували, але таке розташування означало, що мати нареченої буде спати в кімнаті між кімнатами молодят, імовірно — з нашорошеними вухами, щоб вчасно припинити будь-які потенційні шури, чи то пак мури. 

Тіфані тихо прослизнула крізь темряву і відступила в нішу, зачувши, що хтось підіймається сходами. Кроки належали служниці, яка несла кухоль на таці, яку ледь не впустила, коли двері до кімнати Герцогині розчахнулися і на порозі постала сама Герцогиня — просто так, щоб пересвідчитися, що нічого крамольного не відбувається. Коли служниця продовжила свій рух, Тіфані пішла слідом, тихо і, як вона вміла, невидимо. 

Вартовий, що сидів при дверях, з надією підняв погляд, коли побачив тацю, але отримав різкий наказ самому приносити свою вечерю з кухні. Після цього служниця зайшла в кімнату, поставила тацю поруч із великим ліжком і пішла, на мить подумавши, що її зір, певно, викидає коники. 

Латуччія, здавалося, спала наче під свіжою кучугурою снігу; враження було трохи зіпсоване, коли виявилося, що це кучугура зіжмаканих серветок. Не просто зіжмаканих, а вживаних серветок. Серветки були в Крейдокраї рідкісні і коштували дорого, тому вважалося припустимим сушити їх над каміном і перевикористовувати. Батько Тіфані казав був, що коли він був маленьким, їм доводилося сякатися у мишей, але це, певно, розповідалося більше з тим, щоб Тіфані поверещала. 

А в теперішньому сякалася Латуччія — вона видула носа з неелегантним трубним звуком і, на подив Тіфані, підозріло роззирнулася кімнатою. Ба навіть озвалася: «Агов? Є тут хто?» — одне з тих питань, яке, якщо замислитися, нікому ще не додало інформації. 

Тіфані відступила глибше в тінь. Іноді, якщо сильно постаратися, їй щастило обдурити Бабуню Дощевіск, тож слинява принцесонька не мала шансів відчути її присутність. 

— Раптом що — я закричу, — Латуччія роздивлялася навкруги. — Вартовий стоїть просто в мене під дверима! 

— Насправді, він спустився вниз по вечерю, — сказала Тіфані, — що, як на мене, дуже непрофесійна поведінка. Йому слід було дочекатися, доки його змінять на посту. Особисто мені здається, що твоя мати більше турбується про те, як її вартові вдягнені, ніж про те, що у них в головах. Та навіть молодий Престон, і той стоїть на сторожі краще, ніж вони. Іноді люди навіть не здогадуються про його присутність, доки він їх по плечу не поплескає. А ти знала, що люди вкрай зрідка починають кричати, доки до них говорять? Не знаю, чому так. Припускаю, це тому, що нас із дитинства навчають ґречності. Та якщо ти розмірковуєш, чи не закричати тобі зараз, я би хотіла зауважити, що якби я хотіла вчинити якусь шкоду, я би це вже зробила, ти згодна? 

Пауза затягнулась трохи довше, ніж було Тіфані до смаку. Тоді Латуччія відповіла: 

— Ти маєш повне право сердитися. Ти ж сердишся, так? 

— Ні крапельки. До слова, ти збираєшся допивати молоко, доки не захололо? 

— Насправді я його завжди виливаю у вбиральню. Я знаю, що це жахливе марнотратство, що є багато бідних дітей, які би залюбки попили теплого молочка на ніч, але вони нічим не заслужили на моє — мама наказує служницям підливати мені туди мікстуру для сну.