Змилосердившись, Тіфані сказала:
— Слухайте, я сказала про самопрядки задля сарказму. Такого більше не буває. І не впевнена, що коли-небудь було. Хочу сказати, люди, що заснули на сто років, доки дерева і рослини обплели весь палац? Яка логіка? Рослини мали б заснути також? Бо інакше чагарники проросли б людям в усі отвори — це будь-кого розбудить. А як бути зі снігопадами?
Під час своєї промови Тіфані зосередила всю свою увагу на Латуччії, яка вигукувала цікавезні переливки; Тіфані все запам’ятала, щоб далі як слід обміркувати.
— Ну, я так бачу, відьма спричиняє гармидер, куди б вона не пішла, — підсумувала герцогиня, — тож ти лишишся тут, і з тобою поводитимуться краще, ніж ти заслуговуєш, доки ми не передумаємо.
— А що ти скажеш моєму батькові, Роланде? — приязно поцікавилася Тіфані.
Він подивився так, наче його вдарили, і можливо, таки вдарять, якщо пан Болячка про це довідається. Роландові знадобиться сила-силенна вартових, якщо пан Болячка дізнається, що його меншеньку кинули до в’язниці з козами.
— А зробімо так, — запропонувала Тіфані. — Чому б нам не сказати, буцімто я тимчасово переїхала до замку, щоб подбати тут про щось важливе? Я певна, що присутній тут сержант впорається передати йому цю звістку, не засмутивши його? — вона подала свою пропозицію як запитання, і Роланд схвально кивнув, але Герцогиня не здатна була тримати себе в руках.
— Твій батько — орендар землі у Барона і чинитиме, як сказано!
Роланд намагався втримати обличчя. Коли пан Болячка працював на старого Барона, вони, як ділові люди, домовились, що пан Болячка робитиме все, про що його попросить Барон. За умови, що Барон попросить пана Болячку робити те, що той хоче робити і вважає доцільним робити.
Ось, що означає вірність, сказав їй батько одного дня. Вона означає, що добрі люди працюють добре, коли знають свої права і обов’язки та поважають гідність всіх без винятку. І люди цінують цю гідність тим більше, що, якщо не враховувати постільної білизни, кухняного начиння, пари інструментів і кількох виделок, гідність — це більш-менш все, що вони мають. Цю їхню домовленість не треба було проговорювати вголос, адже кожна розумна людина знала, як це працює: доки ти — добрий господар, я буду добрим працівником. Я буду тобі вірний, доки ти будеш вірний мені, і так триватиме, доки цей цикл не розірветься.
А Роланд зараз розривав цей цикл, чи принаймні дозволяв Герцогині зробити це за нього. Його родина правила в Крейдокраї кілька сотень років і мала на підтвердження цього всілякі папірці. Не існувало жодних свідчень того, коли на Крейду ступив перший Болячка; людство тоді ще не вигадало папір.
Люди зараз були не в захваті від відьом — вони зворохобились і заплутались — та останнє, що було потрібне Роландові — це щоб пан Болячка прийшов до нього по відповіді. Навіть із посивілим вже волоссям, пан Болячка вмів ставити дуже жорсткі запитання. «А мені поки треба лишатися тут, — подумала Тіфані. — Я знайшла ниточку, а за ниточки слід тягнути». Вголос вона сказала:
— Я не проти пожити тут. Я впевнена, дрібні неприємності нам ні до чого.
Роланд, здається, відчув полегшення, а от Герцогиня розвернулася до сержанта і спитала:
— Ти впевнений, що зачинив її?
Браян виструнчився; а позаяк він і так стояв струнко, то йому, для цього, певно знадобилося піднятися навшпиньки.
— Так, ме... ваша милостивість, як я сказав, до кожних дверей йде по ключу, і вони обидва зараз у мене в кишені, — він ляснув по правій кишені, там щось задзвеніло. Очевидно, дзенькіт заспокоїв підозри Герцогині, бо вона сказала:
— Тоді, гадаю, всі ми спатимемо трохи солодше сьогодні, сержанте. Ходім, Роланде, і подбай про Латуччію. Боюся, їй знову потрібні ліки — бозна-що ця нахаба їй наговорила.
Тіфані дивилася їм услід — всім, крім Браяна, якому стало совісті зніяковіти.
— Ви не могли б підійти до мене, сержанте?
Браян зітхнув і підійшов трохи ближче до ґрат.
— Ти ж не збираєшся здіймати бучу, правда, Тіф?
— Звісно що ні, Браяне, і я усім серцем сподіваюся, що ви не зчинятимете бучу заради мене.
Сержант заплющив очі і застогнав.
— Ти щось замислила, правда? Я так і знав!
— Ну, дозволь сказати це так, — Тіфані нахилилася вперед. — Як гадаєш, наскільки імовірно, що я залишуся в цій камері на ніч?
Браян заплескав по кишені.
— Ну, не забувай, що ключ у ме... — було жахливо бачити, як його обличчя зіщулилося, як цуценятко, на якого нагиркали. — Ти витягла його у мене з кишені! — він подивився на неї благально, як цуценятко, яке боїться, що гирканням справа не обмежиться.
На подив і щастя сержанта, Тіфані передала йому ключ назад і всміхнулася:
— Ти ж не думаєш, що відьмі потрібен ключ? І я обіцяю, що повернусь сюди до сьомої ранку. Гадаю, ти погодишся, що за обставин це дуже вдалий компроміс, особливо тому, що я викрою трохи часу і забіжу зробити перев’язку твоїй мамі.
Одного погляду на його обличчя було достатньо. Він вдячно вхопив ключ.
— Я так розумію, нічого мені питати, як ти збираєшся звідси вибратися? — з надією спитав він.
— Я не думаю, що вам слід ставити це запитання за цих обставин, погоджуєтеся, сержанте?
Він повагався, та зрештою всміхнувся.
— Дякую, що не забула про мамину ногу, — сказав він. — Вона зараз трохи схожа на баклажан.
Тіфані зробила глибокий вдих.
— Проблема в тому, Браяне, що про хвору ногу твоєї мами думаємо лише ми з тобою. Є старі люди, які не можуть без допомоги залізти в ванну чи вибратися з неї. Є пігулки і зілля, які треба готувати, а тоді — відвозити людям, що живуть у важкодоступних місцях. Є пан Стрибунець, який взагалі не зможе ходити без моїх розтирань, — Тіфані витягла свій щоденник, обмотаний шнурком та гумками, і помахала ним у повітрі. — Тут сила-силенна завдань для мене, бо я — відьма. Якщо я за це не візьмусь, то хто візьметься? Молодій пані Троллоп скоро народжувати, в неї близнюки, це точно — я чула два окремі серцебиття. І це її перші пологи. Вона вже перелякана до усрачки, а найближча акушерка — забудькувата і підсліпувата, а головне — живе за десять миль звідси. Ви — офіцер, Браяне. Офіцерам властива ініціатива. Якщо бідолашній породіллі знадобиться допомога, певна — ви впораєтеся.
Він завдав їй неабияке задоволення, коли майже побілів. Перш ніж він встиг вичавити з себе якусь відповідь, вона пішла далі:
— Але розумієте, я не можу допомогти, бо я ж зла відьма, мене слід ув’язнити, щоб я раптом не здибала заряджену самопрядку! Арештувати мене — за дитячу казку! Тільки бач, яка халепа — я думаю, хтось може померти. І якщо я дозволю цьому комусь померти, то я — погана відьма. От тільки я що так, що так погана відьма. Як інакше, адже ви посадили мене в темницю.
Насправді Тіфані було його трохи шкода. Він ставав сержантом не для того, щоб давати раду з такими проблемами; вагома частина його тактичного досвіду була пов’язана з виловлюванням свиней-втікачів. Чи слід покладати на нього провину за те, що йому наказали зробити? — спитала вона себе. Зрештою, ти ж не звинувачуєш молоток за погану роботу теслі. Але ж Браян має свою голову на плечах, на відміну від молотка. Може, варто йому нею іноді користуватися.
Тіфані почекала, доки тупіт чобіт підтвердив, що сержант цілком правильно вирішив, що цього вечора ліпше йому збільшити відстань, що відділяє його від камери, і, так, можливо, трохи подумати про своє майбутнє. Крім того, з кожної шпаринки почали вилізати фіґлі — а вони мають чудову чуйку на те, щоб лишатися непоміченими.
— Не тре було красти ключ у нього з кишені, — сказала вона Пограбуйкові, поки той випльовував з рота соломинку.
— Ая? Він хце, щоб ти тут зосталаси!
— Ну, так, але він — хороша людина, — вона знала, що це звучить дуже по-дурному, і Пограбуйко, либонь, теж це знав.
— Ая, ну звісно, хороша людина, яка тє заарештувала за велінням тієї огиднючої шкорби? — він аж загарчав. — А що з туєю, слинявкою людиською в білій сукні? Я си вже гадав, тре буде перед єю стічну канаву вирить.
