— Я знаю, що це щось сльозливе, але ж Герцогиня увесь час на нього тисне, а дівчина, на якій він одружується, просто ганчір... — Тіфані зупинилася. Кам’яними сходами з зали до темниці пролунали кроки, і це точно був не тупіт важких, підбитих чоботів когось з варти. 

Це була Латуччія, наречена, вся в білому і сльозах. Вона дійшла до ґрат камери Тіфані, вчепилася в них, не припиняючи плачу; це був не рев чи волання, а саме нескінченне квиління, шморгання, шукання-в-рукаві-мереживного-носовичка-що-вже-геть-змок. 

Дівчина не дивилася на Тіфані прямо, лише рюмсала орієнтовно в її напрямку. 

— Пробач мені! Мені так... так шкода! Ти напевно вважаєш мене чудовиськом? 

Ось воно, прямо в неї під носом — серйозний недолік відьомського ремесла. Людина, що саме її існування змусило Тіфані одного вечора серйозно замислитись над усією тією штукою зі штриканням шпильок у воскову фігурку. Вона тоді вирішила утриматися: бо негарно так чинити, бо відьми не схвалювали цей ритуал, а ще бо це жорстоко і небезпечно, та насамперед — бо не знайшла шпильок. 

А тепер ця нещасна істота вочевидь страждає, при чому настільки втратила від того голову, що все чуття пристойності і власної гідності в неї змило потоком шмарклів. Як може ненависть перед ним встояти? Та й, по правді, від самого початку була не так ненависть, як роздратування. Тіфані завжди знала, що ніколи не стане леді, без довгого білявого волосся — ніяк. Це суперечило цілій книжці казок. Але їй не подобалось, як швидко її змушують з цим змиритися. 

— Я справді не хотіла, щоб все так сталося, — давилася слізьми Латуччія. — Мені дуже, дуже, дуже шкода... Не знаю, про що я взагалі думала! 

Так багато сліз стікає по дурнуватій мереживній сукні... ой ні, ось на ідеальному носі повисла ідеальна куля зі шмарклів. 

Тіфані з нажаханим зачудуванням спостерігала, як дівчина, ридаючи, потужно і бульбашково висякалася, а тоді... ой ні, вона ж не буде, не насправді? Так, буде. Насправді. Дівчина викрутила мокрющий носовичок на підлогу, яка і так вже була вся мокра від безперервного плачу. 

— Слухай, я певна, не може все бути аж так погано, — сказала Тіфані, намагаючись не звертати увагу на страхітливе булькання на рівні підлоги. — Якщо ти на секундочку припиниш плакати, ми точно зможемо все владнати, що б це все не було. 

Це спричинило новий потік сліз, а разом із ним — справжні, непідробні, старі-добрі схлипи, яких в справжньому житті вже не почуєш — чи Тіфані до цього моменту сподівалася, що не почує. Тіфані знала, що коли люди плачуть, то кажуть «Ай-яй-яй»; принаймні, в книжках цей процес передавали так. В реальності ніхто так не казав. А от Латуччія — казала, водночас з реактивним плачем, що розтікався по всіх сходах. І було тут щось ще — Тіфані вловлювала слова-переливки, що дуже буквально заливалися, геть вимоклі, їй в мозок. 

Вона подумала: «То он як?» Та перш ніж вона встигла бодай щось сказати, на сходах знову затупотіли. Вниз збігли Роланд, Герцогиня і один з її вартових, а слідом за ним — Браян, якого явно почало вже дратувати, що якісь чужі вартові тупотять його рідною бруківкою, тож хотів бути впевнений, що жодне тупотіння не відбудеться без його участі. 

Роланд різко загальмував на мокрому і у захисному жесті обійняв Латуччію; та хлюпнула і ще трохи протекла. Над ними нависла Герцогиня, майже не лишивши нависального простору для вартових, яким довелося обмежитися сердитими поглядами. 

— Що ти з нею зробила? — обурився Роланд. — Як ти заманила її сюди? 

Ропух вже прочистив горло, але Тіфані неповажно штурхнула його носком черевика. 

— Ані слова від тебе, амфібіє, — прошипіла вона. Хай він навіть її юрист, та якщо Герцогиня побачить жабув ролі юридичного консультанта, це тільки погіршить справи. 

Як виявилося, справи погіршило вже те, що ніхто не побачив жабу, тому що Герцогиня заволала: 

— Ви це чули? Та коли настане край цьому нахабству? Вона назвала мене амфібією. 

Тіфані вже зібралася відповісти «Я не про вас, я про іншу амфібію», але вчасно зупинилася. Вона сіла, однією рукою притрусивши ропуха соломою, і звернулася до Роланда: 

— Яке запитання мені проігнорувати першим? 

— Мої люди зуміють розв’язати тобі язика! — Герцогиня висунулася в Роланда над плечем. 

— Мій язик не зав’язаний, але дякую все одно, — відповіла Тіфані. — Я спочатку подумала, що вона прийшла позловтішатися, але ця версія швидко... поплила. 

— Вона не зможе вибратися звідси? — уточнив Роланд у сержанта. 

Сержант віддав чіткий салют і відповів: 

— Ні, пане. Ключі від обох дверей надійно сховані у мене в кишені, пане. 

При цьому він кинув пихатий погляд на вартового Герцогині, наче промовляв: «Деяким людям ставлять серйозні запитання, і вони відповідають на них чітко і ясно, пребагато дякую!». 

Ефект трохи зіпсувала Герцогиня: 

— Роланде, він двічі назвав тебе «пане» замість «ваша милосте». Не можна дозволяти нижчим верствам так фамільярно з тобою поводитись. Я це вже не один раз казала. 

Тіфані би радо відважила Роландові копняка за те, що він не поставив Герцогиню на місце. Адже вона знала — саме Браян навчив його їздити верхи, тримати меча і полювати. Шкода, що не приділив більше часу манерам. 

— Перепрошую, — різко втрутилася вона. — Ви плануєте тримати мене під замком довіку? Якщо так, мені б не завадили запасні шкарпетки і пара суконь, ну і змінні ну-ви-розумієте. 

Можливо, Роланд спалахнув через згадку про «ну-ви-розумієте». Хай там як, він швидко опанував себе і сказав: 

— Ми, ем... ну, тобто я, ем... гадаю, що нам слід тримати вас під пильним, але гуманним наглядом там, де ви не зможете утнути якусь прикрість аж доки не мине весілля. Хай там як, а останнім часом довкола вас відбувається багато прикрих подій. Мені шкода. 

Тіфані не наважилась нічого сказати, адже нечемно було б розреготатися після такого урочистого і такого дурного вироку. 

Він продовжив, із силуваною усмішкою: 

— Вас зручно облаштують, і звісно, ми заберемо кіз, якщо бажаєте. 

— Краще лишіть їх тут, якщо вам все одно, — сказала Тіфані. — Мені починає подобатися їхня компанія. Та чи можу я запитати? 

— Так, звісно. 

— Це ж не через самопрядки, правда? — спитала Тіфані. Зрештою, їхня дурна логіка неминуче зажене їх в тому напрямку. 

— Що? — здивувався Роланд. 

Герцогиня переможно розреготалася. 

— О так, цього тільки і можна чекати від такої самовпевненої, зухвалої юної мадами — вона вихваляється своїми намірами! Скільки самопрядок ми маємо в замку, Роланде? 

Юнак сторопів. Він завжди торопів, коли до нього зверталася майбутня теща. 

— Ем, я насправді не знаю. Гадаю, у економки є одна, і мамина самопрядка і досі стоїть у вежі... то там, то сям завжди стоїть кілька. Мій батько любить... любив..., щоб люди давали роботу рукам. І... насправді, я не знаю. 

— Я накажу людям обшукати замок і знищити всі і кожну! — оголосила Герцогиня. — Хай тоді спробує! Адже всі чули про мстивих відьом і самопрядки? Один маленький укольчик — і ми всі заснемо на сотню років! 

Латуччія, яка шумно сопіла носом поруч, вичавила з себе: 

— Мамо, ти ж сама ніколи не дозволяєш мені навіть торкатися самопрядки. 

— І ніколи не дозволю, Латуччіє, ніколи в твоєму житті. Такі речі — для робітничих класів. Тив мене — леді. Хай пряде прислуга. 

Роланд весь почервонів. 

— Моя мати пряла, — дуже підкреслено зауважив він. — Я, бувало, засиджувався з нею у вежі, коли вона була зайнята прядивом. Її самопрядка інкрустована перламутром. Не дозволяю її торкатися. 

Тіфані, яка спостерігала за ним крізь ґрати, здалося, що лише людина з крихітним серцем, майже нульовими запасами доброти і геть позбавлена здорового глузду наполягатиме далі. Але Герцогиня й не мала здорового глузду, можливо, бо здоров’я — це для нижчих класів. 

— Я наполягаю... — почала вона. 

— Ні, — сказав Роланд. Тихо сказав, але в цьому слові була тиша, гучніша за крик, а інтонація зупинила би ціле стадо слонів на бігу. Чи, в цьому випадку, одну Герцогиню. Та вона зміряла майбутнього зятя поглядом, в якому читалася обіцянка серйозних неприємностей, щойно в неї з’явиться час їх влаштувати.