Сержант прочистив горло. 

— Я говорю з панною Тіфані Болячкою? — спитав він. 

— Як на мене, саме це ти і робиш, Браяне, — підтвердила Тіфані, — але тобі видніше. 

Сержант кинув погляд довкола і присунувся ближче. 

— Будь ласка, Тіф, — прошепотів він. — Для нас це все дуже серйозно. 

На цьому він швидко випростався, а тоді сказав, значно гучніше, ніж треба: 

— Панно Тіфані Болячко! За наказом мого пана Барона, я вам повідомляю, що він вам наказує залишатися на сиренах замку... 

— На чому? — перепитала Тіфані. 

Без слів, звівши очі на стелю, сержант передав їй пергаментний сувій. 

— О, ти хотів сказати «теренах», — виправила вона. — Це означає, в замку і довкола, — підказала вона. — Але я гадала, Барон хоче, щоб я пішла? 

— Слухай, я лише виголошую, що тут написано, Тіф, а ще мені наказано зачинити твою мітлу у підземеллі. 

— О, та перед вами амбітне завдання поставили, офіцере. Он вона, при стіні стоїть; прошу дуже. 

Сержант наче відчув полегшення. 

— Ви не будете зчиняти... галас? — спитав він. 

Тіфані похитала головою. 

— В жодному разі, сержанте. Я не маю нічого проти людини, яка просто виконує свій обов’язок. 

Сержант обережно наблизився до мітли. Всі вони, звісно, її впізнали; вони практично щодня її бачили в себе над головою, і зазвичай просто над головою. Та він зупинив руку за кілька дюймів від дерев’яного держака, завагався. 

— Ем, а що буде, коли я її торкнуся? — спитав він. 

— Ну, вона перейде в режим готовності до польоту, — сказала Тіфані. 

Рука сержанта дуже повільно усунулася з околиць, та, імовірно, теренів мітли. 

— Але ж вона мене нікуди не помчить, правильно? — в його голосі бриніло благання і повітряна хвороба. 

— О, навряд чи дуже далеко чи дуже високо, — кинула Тіфані, не обертаючись. Всім було відомо, що у сержанта паморочилося в голові, якщо він залізав на крісло з ногами. Вона підійшла до нього і взяла мітлу в руки. 

— Браяне, а які були накази на випадок, якщо я відмовлюся коритися твоїм наказам, ну, ти мене розумієш? 

— Тоді я маю тебе заарештувати! 

— Що? І посадити під замок, в темницю? 

Сержант скривився. 

— Ти знаєш, що я б не хотів цього робити, — сказав він. — Деякіз нас мають вдячність, і всі ми знали, що стара пані Штоп пила, як риба, бідолаха. 

— Тоді давай я заощаджу твій час, — запропонувала Тіфані. — Давай, може, я сама візьму цю мітлу, яка, здається, тебе дещо турбує, в підвал і замкну її. Тоді я нікуди не дінуся, так? 

На обличчі сержанта відобразилось стрімке полегшення. Доки вони спускалися кам’яними сходами до темниці, він стишив голос і пояснив: 

— Це ж не я, ну ти ж розумієш, це все ті, нагорі. Здається, тепер всім керує її милість. 

* * *

Тіфані бачила не так багато підземель, але люди казали, що замкове відповідає усім підземельним стандартам, і якби хтось колись вирішив написати «Путівник хорошими темницями», ця отримала б щонайменше п’ять ґраток. Приміщення було просторе, з гарним відтоком води і зручною канавою посередині; остання впадала в неминучу в подібних приміщеннях круглу дірку, з якої пахло, ну, як з дірки, але не гірше. 

Кози теж не дуже погано пахли. Вони висунули голови зі своїх тепленьких ліжечок із соломи і тепер спостерігали за нею своїми очима-щілинками, на випадок, якщо вона зробить щось цікаве, наприклад — погодує їх. Вони не припиняли їсти, бо, як кози, вже вдруге доїдали свій обід. 

Темниця мала два входи. Один вів просто назовні: можливо, за старих часів через нього закидали всередину нових в’язнів, щоб не тягти через всю велику залу, заквацявши по дорозі підлогу кров’ю та грязюкою. 

У наші дні темниця здебільшого слугувала повіткою для кіз, а її верхній рівень, куди не дотягувались навіть найстаранніші козлячі екземпляри — яблучним льохом. 

Тіфані поклала мітлу на найнижчу яблучну полицю, а сержант тим часом гладив одну з кіз, старанно не дивлячись вгору, щоб не запаморочилося в голові. Це означало, що він був зовсім не готовий до того, що Тіфані відіпхне його від дверей, витягне з замка зв’язку ключів, забіжить назад в підземелля і зачинить двері зсередини. 

— Вибач, Браяне, та, розумієш, це все ж таки ти. Не лише ти, звісно, та навіть здебільшого не ти, і з мого боку дещо нечесно так використати тебе; та якщо вже до мене ставляться, як до злочинця, можна вже й поводитися відповідно. 

Браян похитав головою. 

— Ми маємо запасний ключ, знаєш. 

— Небагато з нього користі, якщо я заблокую замкову шпарину, — відповіла Тіфані. — Але є і хороше. Я — під замком, що, гадаю, сподобається деяким особам, тож треба лише подбати про деталі. Розумієш, мені здається, ти розглядаєш справу під неправильним кутом. У темниці я в безпеці. Це не ви мене зачинили; це я зачинилася від всіх вас. 

Браян мав такий вигляд, наче ось-ось заплаче, і вона подумала: «Ні, я так не можу. Він завжди так добре до мене ставився. Він і зараз намагається добре до мене ставитися. Лише те, що я розумніша, не означає, що він мусить втратити роботу. Крім того, я вже знаю, як звідси вибратися. У цьому й полягають проблеми власників підземель; вони проводять в них замало часу». Вона віддала Браянові ключі. 

Його обличчя проясніло з полегшення. 

— Ясно, ми приноситимемо тобі їжу і воду, — сказав він. — Не можеш же ти жити на самих яблуках! 

Тіфані всілася на солому. 

— А знаєш, тут доволі затишно. Кумедно, як від козячої відрижки стає тепло і по-домашньому. Ні, я не їстиму яблука, але тут є ті, що таки треба поповертати, інакше зігниють, тож я про це подбаю, якщо я вже тут. Звісно, коли мене зачинено тут всередині, то я не можу бути там ззовні. Не можу робити ліки. Не можу підрізати нігті на ногах. Не можу допомагати. Як там ноги в твоєї мамці? Сподіваюся, досі добре? Ти не проти зараз піти — я б хотіла скористатися діркою. 

Вона чула, як його чоботи прогупали сходами. Трохи жорстоко з її боку, та що вона може вдіяти? Вона роззирнулася, а тоді підняла купу дуже старої, дуже брудної соломи, якої ніхто не торкався дуже давно. З-під неї всі порозповзалися, порозстрибалися, послимакували геть. Тепер, коли на обрії стало чисто, довкола повизирали фіґлі, струшуючи з голів солому. 

— Викличте мого юриста, будь ласка, — життєрадісно вигукнула Тіфані. — Гадаю, йому сподобається тут працювати... 

Як на юриста, який знає, що йому платитимуть жуками, ропух і справді виявив неабиякий ентузіазм. 

— Гадаю, ми почнемо з незаконного позбавлення волі. Суддям такі речі не подобаються. Якщо когось позбавляти волі, то це мають робити вони. 

— Ем, насправді я сама зачинилася, — сказала Тіфані. — Це зараховується? 

— Наразі не будемо про це турбуватися. Ти була під тиском, твою свободу пересування хотіли обмежити, тебе залякали. 

— Нічого мене не залякали! Мене страшенно розсердили! 

Ропух притис лапою стоніжку за спробу втечі. 

— Чи правильно я зрозумів, що тебе допитували двоє представників аристократії у присутності чотирьох озброєних чоловіків? Ти не отримувала жодних попереджень? Ніхто не зачитав тобі твої права? І ти кажеш, що Барон — вочевидь, без жодних до того доказів — вважає, що ти вбила його батька і кухарку, та вкрала гроші? 

— Я думаю, Роланд з усіх сил намагається в це не вірити, — сказала Тіфані. — Хтось наплів йому брехні про мене. 

— Тоді ми мусимо піддати цю брехню підозрі, так, і ніяк інакше. Він не може ходити і робити голослівні твердження щодо вбивств, якщо не може підкріпити їх доказами. За це він може отримати неприємності! 

— Ох, — сказала Тіфані, — Я не хочу, щоб з ним щось сталося! — посмішку ропуха завжди було складно розібрати, тож Тіфані припустила. — Я сказала щось смішне? 

— Ні-ні, зовсім не смішне, насправді навпаки — по-своєму сумне і чудне, — відповів ропух. — «Чудне» в цьому випадку означає сентиментальне. Цей юнак зводить на тебе звинувачення, через які, якби вони були правдиві, ти би опинилася на шибениці в багатьох країнах світу. Тим часом ти не бажаєш завдати йому клопоту?