Тітуня Оґґ підмічала все.
— О так, твоя Бабуня Болячка навчила його манер, якщо я правильно пригадую. Та помер він хорошою людиною, адже так? Добре. Його тепло згадуватимуть?
Тіфані намагалася не звертати уваги на клубок у горлі; вона вичавила з себе:
— О так, всі.
— І ти подбала, щоб він помер добре? Берегла його від болю?
— Тітуню, він мав ідеальну смерть, повір на слово. Краще було б хіба не помирати.
— Гарна робота, — сказала Тітуня. — Не знаєш, мав він улюблену пісню?
— О так! «Соловейко співає любенько», — відповіла Тіфані.
— Ага, гадаю, це та, що в нас вдома називається «Зелений сад». Ти просто підспівуй і, гадаю, ми швиденько приведемо їх у правильний настрій.
З цими словами Тітуня Оґґ схопила за плече офіціанта, який проходив повз, взяла з його таці повну пляшку, застрибнула на стіл — жваво, наче дівчинка — і грубим голосом сержант-майора попросила тиші.
— Пані та панове! Щоб вшанувати добре життя і легкий відхід нашого покійного друга і Барона, мене попросили виконати його улюблену пісню. Прошу, приєднуйтеся до співу, якщо маєте до цього хист!
Тіфані слухала, немов зачарована. Тітуня Оґґ — це ходячий майстер-клас (чи радше майстриня-клас?) із людознавства. Вона звернулась до цілковитих незнайомців так, наче знала їх вже багато років, і чомусь вони повелися, наче так і було. Дуже красивий, як на однозубу стару, голос заманював розгублених людей своїм прикладом, і вже на другому рядку вони заспівали гучніше, а наприкінці строфи заспівали злагоджено, наче хор, і Тітуня Оґґ робила з ними, що хотіла. Тіфані плакала, і крізь сльози побачила, як малий у новій твідовій курточці, що відгонить пісюльками, іде за руку з батьком під світлом інших зірок.
А тоді вона побачила, як блищать сльози на обличчях, включно з обличчям Пастора Еґґа і навіть Герцогині. Всюди відлунювало втратою і спогадами, і здавалося, наче сама зала дихає.
«Треба було навчитися цього, — подумала вона. — Я хотіла знати про вогонь та про біль, а треба було вивчати людей. Треба було навчитися співати краще за куріпку...»
Пісня добігла кінця, і люди почали сором’язливо перезиратися між собою, але чобіт Тітуні Оґґ вже розгойдував стіл під нею. «Танцюємо, танцюємо, по простирадлах стрибаємо. Танцюємо, танцюємо, доки мідних труб не почуємо», — співала вона.
Тіфані спочатку подумала: «Хіба це гарний вибір для похорону?» А тоді подумала: «Та звичайно, що вдалий! Мелодія чудова, і там розповідається про те, що всі ми колись помремо, але — і це найважливіше — поки що ми живі».
Ось Тітуня Оґґ зіскочила зі столу, вхопила під руку Пастора Еґґа, закружляла його і заспівала: «Будьте впевнені, ніякий жрець від смерті не врятує», а бідоласі вистачило витримки, щоб усміхнутися і стати до танцю.
Люди плескали — щось, чого Тіфані зовсім не очікувала на похороні. Вона б хотіла — ой, як би вона хотіла! — бути як Тітуня Оґґ, яка розуміла речі і вміла перекувати тишу на сміх.
А тоді, коли оплески стихнули, чоловічий голос заспівав «Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає»... Тиша відступила перед несподівано мелодійним голосом сержанта.
Тітуня Оґґ знову опинилася поруч із Тіфані.
— Що ж, здається, я їх трохи розворушила. Чуєш, як всі прочищають горло? Гадаю, до кінця вечора навіть пастор заспіває! А я б не відмовилася від ще одного келишка. Спрагла це робота, співати, — підморгнувши, вона додала: — спершу — людина, відьма — потім; важко запам’ятати, легко зробити.
Це була магія; магія перетворила повну залу людей, які мало що знали про інших присутніх, на людських істот, які знають, що перебувають разом з іншими людськими істотами, і наразі це все, що мало якесь значення. В цей момент Престон постукав Тіфані по плечі. На його обличчі була якась по-цікавому стурбована посмішка.
— Вибачте, панно, але сьогодні моя зміна, ось так не пощастило, і я гадаю, вам слід знати, що прибули ще троє гостей.
— Не можеш їх просто провести сюди? — здивувалася Тіфані.
— Я би хотів, панно, та тільки вони наразі застрягли на даху. Трійка відьом, що галасують водночас — це багато лайки, панно.
* * *
Якщо лайка і була, то новоприбулі, вочевидь, використали весь її запас, доки Тіфані визначила потрібне вікно і видерлася через нього на бляшаний дах замку. Триматися особливо не було за що, а у повітрі висів щільний туман, тож вона обережно, на всіх чотирьох, повзла в напрямку бурчання.
— Агов, є тут, нагорі відьми? — озвалася вона.
І тут із мороку долинув голос когось, хто навіть не намагався тримати себе під контролем.
— І що, матері твоїй ковінька, ти робитимеш, якщо я скажу ні, шановна Тіфані Болячко?
— Пані Пруст?А ви що тут робите?
— Тримаюсь за ґарґуйлю! Спусти нас звідси зараз же, дорогенька, бо це не моя купа каменю, а пані Дивопадок потрібна вбиральня.
Тіфані проповзла трохи далі, свідома прямовисної прірви за якийсь дюйм від її долоні.
— Престон пішов по мотузку. У вас є мітла?
— У мітлу врізалася вівця, — пояснила пані Пруст.
Тіфані почала розрізняти її обриси.
— Ви зіткнулися з вівцею у повітрі?
— Можливо, це була корова, чи ще щось таке. Що то за істоти, що роблять носом отак пирх-пирх?
— Ви врізалися у летючого їжачка?
— Ні, насправді ні. Ми летіли низько, підбирали кущ для пані Дивопадок, — хтось в темряві зітхнув. — Це все через той її клопіт, бідолашна. Повір мені, дорогою сюди ми обробили багацько кущів! І знаєш що? Всередині кожного ховається щось, що жалить, кусає, б’ється, верещить, виє, ляскає, розлого пердить, нашорошує шпичаки, намагається збити тебе з ніг чи, щонайменше, виробляє купу лайна. Ви тут взагалі щось чули про порцеляну?
Тіфані трохи втратила самовладання.
— Ну, так, але ж не в полях же!
— Поля би від порцеляни тільки виграли, — сказала пані Пруст. — Я зіпсувала непогану пару чобіт.
З туману щось дзенькнуло, і Тіфані з полегшенням почула, як Престон каже:
— Я зламав старий люк, пані — чи не будете ви такі люб’язні проповзти в моєму напрямку?
Люк вів до спальні, де явно останньої ночі спала жінка. Тіфані прикусила губу.
— Гадаю, це кімната Герцогині. Прошу, нічого не торкайтеся; з нею і так суцільний клопіт.
— Герцогиня? Звучить потужно, — сказала пані Пруст. — Що за Герцогиня, дозволю собі спитати?
— Герцогиня де Сувенір. Ви з нею бачились під час тих невеличких неприємностей у місті. Пам’ятаєте? В «Королівській голові»? Вони мають велику садибу за тридцять миль звідси.
— Це добре, — з тону пані Пруст було ясно, що добре, імовірно, нікому не буде, але буде дуже цікаво, а ще, можливо, ніяково — комусь, хто не пані Пруст. — Я її пам’ятаю, і пам’ятаю, як повернувшись додому після того гармидеру, я спитала себе: «Де ти її вже бачила, люба моя?» Тобі щось про неї відомо, дорогенька?
— Ну, її дочка казала, що велика пожежа знищила все її майно, і всю її родину, перш ніж вона одружилася з Герцогом.
Пані Пруст просяяла, але це було сяйво на крайці нагостреного ножа.
— Що, правда? — її голос був солодкий, як патока. — Ви тільки подумайте. Із задоволенням знову побачу цю пані і висловлю їй мої співчуття...
Тіфані вирішила, що на цю загадку в неї нема часу, адже було ще багато приводів для роздумів.
— Ем?.. — почала вона, виразно подивившись на дуже високу пані, яка намагалася якимось чином сховатися за пані Пруст; пані Пруст повернулася до неї і сказала:
— Ой, лишенько, де поділися мої манери? Знаю-знаю, їх у мене ніколи не було. Тіфані Болячко, це панна Кембрик, більш відома як Худа Висока Низька Гладка Саллі. Панна Кембрик навчається у старої пані Дивопадок, яку ти, можливо, встигла помітити — бідолаха поспішала сходами вниз з єдиною метою в серці. Саллі жахливо страждає від припливів, бідолашна. Мені довелося взяти з собою їх обох, бо Саллі єдина, кого я могла розшукати, в кого є робоча мітла, і вона відмовлялася залишити пані Дивопадок саму вдома. Лавірувати з ними двома — це якесь пекло. Та не варто хвилюватися, вона повернеться до зросту у п’ять футів шість дюймів за якихось пару годин. Звісно, вона — одвічна жертва стель. До речі, Саллі, краще тобі негайно вирушити за пані Дивопадок.
