А ще ж не слід забувати про проблему розсадження гостей. Більшість запрошених — аристократи, тож було надважливо, щоб когось не посадили поруч із чиїмось родичем, який будь-коли в минулому вбив котрогось із його пращурів. Враховуючи, що минуле — місце доволі просторе, а будь-які пращури здебільшого були зайняті спробами повбивати всіх інших пращурів — заради землі, грошей чи розваги — потрібні були тонкі тригонометричні розрахунки, щоб уникнути кровопролиття до першої переміни страв. 

Ніхто з прислуги, здається, особливо не зважав на Тіфані, Ембер чи вартових, хоча в якийсь момент Тіфані здалося, що хтось зробив один з тих непомітних жестів, які начебто захищають тебе від зла — тут, на її землі! — і відчула, що люди не звертають уваги в дуже чіткий спосіб незвертання: так, наче погляд на Тіфані може погано вплинути на їхнє здоров’я. Коли Тіфані й Ембер провели до кабінету Барона, спочатку здалося, що і він не надто зацікавлений їхнім приходом. Він зіщулився над аркушем, який вкривав всю стільницю, затиснувши в руці оберемок кольорових папірців. 

Сержант кахикнув, та навіть якби він почав задихатися — це б не порушило концентрації Барона. Нарешті Тіфані гаркнула «Роланде!», доволі голосно. Він різко розвернувся, з обличчям, буряковим від сорому, щедро приправленим гнівом. 

— Краще буде «ваша милосте», панно Болячко, — різко зауважив він. 

— А мені краще буде «Тіфані», Роланде, — сказала Тіфані так спокійно, щоб це його точно роздратувало. 

Він брязнув олівцями об стільницю. 

— Минуле — в минулому, панно Болячко, ми тепер — інші люди. Було б добре, якби ми це пам’ятали, вам так не здається? 

— Минуле було тільки вчора, — сказала Тіфані, — і було б добре, якби ти пам’ятав, що колись я називала тебе Роландом, а ти кликав мене Тіфані, хіба тобі так не здається? 

Вона потягнулась рукою до шиї і зняла намисто зі срібним коником, яке він їй подарував. Здавалося, це сталося сотню років тому, але це намисто було важливе. Вона навіть відстояла перед Бабунею Дощевіск, щоб його зберегти! Тепер вона підняла його в руці, як звинувачення. — Минуле потрібно пам’ятати. Якщо не знаєш, звідки ти, то не знаєш, де ти є, а якщо не знаєш, де ти є, то не знаєш, куди ти прямуєш. 

Сержант перевів погляд з одного на іншого і, підкорившись інстинкту виживання, який обов’язково з’являється в кожного солдата десь на шляху до сержантських личок, вирішив вийти з кімнати, перш ніж почалося жбурляння предметів. 

— Я тут, тойво, піду нагляну за... чимось, за чим треба наглянути, якщо ваша ласка? — сказав він, так швидко відчинивши і зачинивши за собою двері, що вони встигли защемити останній склад його пропозиції. Роланд якусь мить мовчки дивився на двері, а тоді повернувся. 

— Я знаю, де я, панно Болячко. Я — в батьковому кріслі, а він — мертвий. Я не один рік керував маєтком, але все робив лише від його імені. Чому він помер, панно Болячко? Він був не такий вже і старий. Я думав, ви вмієте чаклувати! 

Тіфані кинула погляд на Ембер, яка зацікавлено дослухалася до їхньої розмови. 

— Можливо, це варто обговорити пізніше? — натякнула вона. — Ти хотів, щоб твоя варта привела цю дівчинку, і ось вона тут, жива і здорова. І я не — як ти там це сказав? — не віддавала її фейрі: вона гостювала у Нак Мак Фіґлів, що їхньою допомогою ви користалися неодноразово. І вона повернулася туди з власної волі, — Тіфані уважно вдивилася в обличчя Роланда і спитала. — Ти їх не пам’ятаєш, адже так? 

Вона бачила, що він не пам’ятає, але його свідомість ніяк не може примиритися з фактом, що явно є щось, що він мав би пам’ятати. А він же побував бранцем Королеви Фей, нагадала собі Тіфані. Забудькуватість інколи рятує, але його свідомість, певно, намалювала йому бозна-які жахи, коли Дріб’язки сказали, мовляв, вона віддала їхню дівчинку фіґлям. Фейрі. Як я можу уявити, що він тоді відчув? 

Вона взяла лагідніший тон. 

— Ти пригадуєш щось туманне про фейрі, правда? Нічого поганого, сподіваюся, але й нічого чіткого — так, наче, приміром, прочитав щось у книжці давним-давно, чи почув від когось казку в дитинстві. Я права? 

Він сердито визвірився на неї, але слово-переливок, яке він придушив у зародку, підтвердило — права. 

— Вони називають це останнім дарунком, — сказала вона. — Це частина вспокоєнь. Воно для тих випадків, коли на краще, щоб занадто жахливі речі забулися; або занадто чудові. Я розповідаю це вам, ваша милосте, тому що Роланд ще досі десь там у вас всередині. До завтра ви забудете навіть і те, що я вам зараз сказала. Я не знаю, як це працює, але спрацьовує майже на всіх. 

— Ти забрала дитину від рідних батьків! Вони прийшли до мене, щойно я приїхав сьогодні вранці! Вони всі прийшли до мене сьогодні вранці! Ти вбила мого батька? Ти вкрала його гроші? Намагалася задушити старого Дріб’язка? Відшмагала його кропивою? Запустила в його хатчину злих духів? Я сам собі не вірю, що ото поставив тобі це останнє питання, а от пані Дріб’язко, видається, свято в це вірить! Особисто я не знаю, що і думати, надто враховуючи той факт, що якась фея, імовірно, просто зараз виправляє мої думки! Ти мене розумієш? 

Доки Тіфані намагалася сформулювати притомну відповідь, він осів у старезне крісло за столом і зітхнув. 

— Мені сказали, що ти стояла над моїм батьком з коцюбою в руці і вимагала в нього гроші, — сумно проказав він. 

— Це неправда! 

— А якби це було правдою, ти б мені сказала? 

— Ні! Бо воно б ніколи не було! Я ні за що б не вчинила нічого такого! Ну, може, я і стояла над ним... 

— Ага! 

— Не смій на мене агакати, Роланде, навіть не смій! Слухай, я знаю, люди всяке тобі нарозповідали, але це все не правда. 

— Але ти щойно визнала, що стояла над ним, так? 

— Він просто попросив, щоб я йому показала, як тримаю руки в чистоті! — вона миттєво пошкодувала про сказане. Так, звісно, це правда, але що з того? Це не схоже на правду. — Слухай, я розумію, що... 

— І ти не крала цілого мішка грошей? 

— Ні! 

— І нічого не знаєш ні про який мішок грошей? 

— Так, твій батько попросив мене дістати один з металевої скрині. Він хотів... 

Роланд перебив її. 

— Де зараз ці гроші? — цілковито безбарвним, безвиразним голосом спитав він. 

— Зеленого поняття не маю, — відповіла Тіфані. А коли він знову розтулив рота, вона крикнула: 

— Ні! Ти мене вислухаєш, зрозумів? Сиди собі і слухай! Я доглядала твого батька майже два роки. Мені подобався твій старий, і я би ні за що його не скривдила. Він помер, коли прийшов його час помирати. Коли час настав, ніхто вже нічого не вдіє. 

— Тоді для чого існує магія? 

Тіфані похитала головою. 

— Ця, як ти кажеш, магія забирала його біль, і навіть думати не смій, що це давалося мені легко! Я бачила, як помирають люди, і я тебе запевняю — твій батько помер добре, згадуючи свої щасливі дні. 

Обличчям Роланда покотилися сльози, і Тіфані відчула, як він гнівається на те, що хтось його бачить у такому стані — дурний гнів, начебто сльози принижують тебе як чоловіка чи Барона. 

Вона почула, як він пробурмотів: 

— Ти можеш забрати це горе? 

— Мені шкода, — тихо відповіла вона. — Всі мене просять. Але я б цього не зробила, навіть якби вміла. Це горе належить тобі. Лише час і сльози тамують горе; для цього вони існують. 

Вона підвелася і взяла за руку Ембер; дівчина пильно слідкувала за Бароном. 

— Я відведу Ембер додому, — виголосила Тіфані, — а ти намагайся поспати. 

Відповіді вона не отримала. Роланд так і лишився сидіти, втупившись в якісь папери на столі, наче вони його заворожили. «Це все та паскудна доглядальниця, — подумала Тіфані. — Можна було б здогадатися, що від неї буде клопіт. Подібне до подібного, отже, у випадку пані Чепури все найгидотніше пристало б до неї так, що не відірвати. Так, вона б радо запросила Хитрого Чолов’ягу. Вона саме з таких людей, хто його впускає, хто дає йому силу — силу заздрості, силу ревнощів, силу гордощів. Але я-то знаю, що все зробила правильно, — сказала собі Тіфані. — Чи ні? Я бачу своє життя лише зсередини, а зсередини, напевно, всі завжди чинять правильно. Ой, до біса! Всі вішають на відьму свої проблеми! Але ж не можна звинувачувати Хитрого Чолов’ягу в усьому, що люди кажуть. Просто хочеться іноді, щоб був хтось — крім Джинні — з ким можна було б поговорити, і хто не зважатиме на гостроверхий капелюх. То що мені тепер робити? Так, що мені тепер робити, панно Болячко? Що би ви порадили, панно Болячко, яка так вправно приймає рішення за інших? Ну, я би порадила, щоб ти теж виспалась. Вчора ти не багато проспала, з таким-то потужним хропуном, як пані Пруст під боком, а відтоді вже стільки всього відбулося. Також не пригадую, коли ти останнім часом нормально харчувалася, і дозволь звернути твою увагу, що ти розмовляєш сама із собою».