Тіфані опустила погляд на Роланда, який зіщулився в своєму кріслі, втупившись кудись у далечінь.
— Я кажу, що зараз відведу Ембер додому.
Роланд знизав плечима.
— Ну, навряд чи я можу тебе зупинити, — саркастично зауважив він. — Ти ж відьма.
* * *
Мати Тіфані без жодних заперечень постелила для Ембер, а Тіфані провалилася в сон на власному ліжку, по інший бік великої спальні.
Вона прокинулась у вогні. Полум’я охопило всю кімнату і палахкотіло оранжевим і червоним, але при цьому горіло дуже рівно, як вогнище у кухонній пічці. Диму не було, і хоча в кімнаті чулося тепло, нічого насправді не загорілося. Було таке враження, наче вогонь зазирнув у гості по-дружньому, а не по роботі. Вогняні язики шаруділи.
Зачарована видовищем, Тіфані торкнулася одного язика пальцем і підняла його на руці, наче вогник був сумирний, як пташенятко. Вогник, здається, стрімко холоднішав, але вона на нього дмухнула, і він пожвавішав.
Тіфані обережно злізла з охопленого вогнем ліжка — якщо це був сон, то сон цей підозріло детально передавав усі скрипи і рипи, що їх традиційно видавало старезне ложе. Ембер мирно посопувала на іншому ліжку під вогняною ковдрою; на очах у Тіфані дівчина перевернулася з боку на бік, і вогонь пересунувся разом із нею.
Якщо ти відьма — то не станеш бігати й верещати лише тому, що в тебе ліжко загорілося. Зрештою, це був аж ніяк не звичайний вогонь, а такий, що не шкодив. «Отже, він у мене в голові, — вирішила Тіфані. — Вогонь, що не шкодить. Зайчиха біжить у полумʼя... Хтось намагається щось мені сказати».
Беззвучно, вогонь згас. За вікном промайнуло щось майже непомітне, і Тіфані зітхнула. Фіґлі ніколи не здаються. Відколи їй було дев’ять років, вона знала, що фіґлі наглядають за нею вночі. Вони і досі наглядали, саме тому Тіфані милася у сидячій ванні за простирадлом. Найбільш імовірно, в неї не було нічого, за чим Нак Мак Фіґлі могли би підглядати, але так їй було спокійніше.
Зайчиха біжить у полумʼя. Без сумніву, це щось на кшталт послання, яке вона мусить зрозуміти, але від кого? Може, від загадкової відьми, що її роздивлялася? Передвісники — це все дуже добре, та було б дуже помічне, якби люди іноді просто записували! Втім, ніколи не варто легковажити отими невловними думками чи збігами, раптовими спогадами, безпричинними примхами. Дуже часто вони — інша частина твоєї свідомості, яка силується щось тобі донести, і яку ти не помічаєш через свої клопоти. Однак назовні стояв білий день, а головоломки можуть почекати. На відміну від інших речей. Почнемо з замку.
— Тато мене побив, адже так? — буденним тоном спитала Ембер, доки вони простували до сірих веж. — Моя дитина померла?
— Так.
— Он як, — сказала Ембер таким саме безбарвним голосом.
— Так, — додала Тіфані. — Мені шкода.
— Я ніби і пригадую, але якось не до кінця, — пояснила Ембер. — Все пам’ятається якось... туманно.
— Це робота вспокоєнь. Джинні тобі допомагала весь цей час.
— Я розумію, — сказала дівчина.
— Розумієш? — перепитала Тіфані.
— Так, — сказала Ембер. — Але щодо тата, в нього тепер будуть неприємності?
«Були б, якби я комусь розповіла, в якому стані я тебе знайшла, — подумала Тіфані. — Дружини би про це подбали. В селі не прийнято було церемонитись із хлопчиками, які майже за визначенням вважалися бешкетними бісенятами і яких треба було приручити. Але так сильно відшмагати дівчинку? Недобре це».
— Розкажи мені про твого молодого чоловіка, — натомість сказала Тіфані вголос. — Він — кравець, адже так?
Ембер проясніла, а усмішка Ембер здатна була осяяти весь світ.
— О так! Його дідусь багато чому встиг його навчити, перш ніж помер. Він може майже все зробити з тканини, мій Вільям. Всі тут кажуть, якщо його віддати в учні, він і сам за кілька років стане майстром, — тут вона знизала плечима. — Але майстри багато просять за свою науку, і його мамці ніколи не знайти грошей, щоб купити учнівську угоду. Ох, але ж мій Вільям має такі чудові, лагідні пальці, і він допомагає мамі шити корсети і прегарні весільні сукні. Тож він працює з шовками та такими матеріалами, — з гордістю розповіла дівчина. — І його маму сильно хвалять за акуратність шитва! — Ембер аж світилася від гордощів за нього. Тіфані роздивлялася, як сяє її обличчя, на якому, попри всі старання келди, ще не зійшли синці.
«Отже, її хлопець — кравець», — подумала вона. Такі великі і м’язисті люди, на кшталт пана Дріб’язка, взагалі не вважають кравця, людину з м’якими руками і роботою в приміщенні, за справжнього чоловіка, А якщо він ще й церує одяг для панянок — ну все, то більше сорому на голови нещасних батьків доньки, що його привела.
— Що ти хочеш робити тепер, Ембер? — спитала Тіфані.
— Я хочу провідати маму, — дівчина не забарилася з відповіддю.
— А що як ти зустрінешся з татом!
Ембер повернулась до неї.
— Тоді я зрозумію... будь ласка, можна, ти не будеш робити йому нічого поганого, не перетвориш на свиню, чи щось іще таке?
«Один день у шкірі свині міг би дати йому урок», — подумала Тіфані. Але в тому, як Ембер сказала: «Я зрозумію» — було щось від келдової манери. Наче ясний промінь зблиснув у темному світі.
Тіфані ніколи не бачила, щоб ворота замку були зачинені, окрім як вночі. Вдень замок був водночас сільською адміністрацією, місцем, де приймали тесляр і коваль, простором, де могли гратися діти, коли дощило, чи зберігався врожай сіна та пшениці, якщо стодол не вистачало. Навіть найбільші хатчини в селі не були аж такі просторі; тож, якщо тобі треба було десь посидіти в тиші, щось обміркувати, чи спокійно з кимось поговорити, ти рушав до замку. Це завжди спрацьовувало.
Принаймні перші емоції від повернення нового Барона вже встигли влягтися. Коли Тіфані зайшла, в замку і досі кипіла робота, але атмосфера стояла пригнічена, а люди майже не розмовляли одне з одним. Можливо, причиною була Герцогиня, майбутня теща Роланда, що походжала туди-сюди великою залою і подеколи тицяла в людей палицею. Тіфані не повірила своїм очам, коли вперше побачила, але он вона знову — блискуча чорна палиця зі срібним навершям, якою вона тицьнула служницю, що несла кошик з білизною. Тільки зараз Тіфані помітила майбутню наречену — та тяглася позаду матері на безпечній відстані, так, ніби соромилася наближатися до того, хто тицяє в людей палицями.
Тіфані вже зібралася обуритися, але роззирнулась довкола, і їй стало цікаво. Вона відступила на кілька кроків і дозволила собі розчинитися в повітрі. Це був її талант, трюк, який їй добре вдавався. Вона не ставала невидимою, ні, просто люди припиняли її помічати. Цілковито непомітна, вона підпливла достатньо близько, щоб підслухати, про що ці двоє говорять, чи принаймні що мати говорить, а донька — слухає.
Герцогиня нарікала.
— Довели до стану цілковитої руїни. Серйозно, необхідно все міняти! В таких місцях недбалість може дорого коштувати! Тверда рука — ось наше все! Одному небу відомо, що вони собі думали!
Для підкреслення своїх слів вона вгатила палицею по спині черговій служниці, яка бігла, але вочевидь заповільно, зігнувшись під вагою кошика з пранням.
— Треба ревно ставитись до свого обов’язку пильнувати, щоб і вони ревно пильнували свої обов’язки, — розводилася Герцогиня, оглядаючи залу в пошуку наступної мішені. — Жодної більше розхлябаності. Ти бачиш? Бачиш? Вони все ж таки вчаться. Завжди треба бути насторожі щодо найменших проявів нехлюйства, в діях чи манері. Не терпи неналежної фамільярності! Це, звісно, стосується і усмішок. О, ти могла би подумати, мовляв, яка може вийти шкода зі щасливої усмішки? А така, що невинна усмішка може швидко перетворитися на глузливий вишкір; на натяк, що вас може поєднати один жарт. Ти слухаєш, що я тобі кажу?
Тіфані була вражена. Герцогиня власноруч змусила її зробити дещо, що вона ні за що інакше не зробила — поспівчувати нареченій, яка стояла перед мамою, наче неслухняна дитина.