Великий Муж фіґлів вагався — його затьмарена свідомість намагалася перетравити наказ Тіфані. 

Так, вона не наказувала вбити когось негайно, але припускала таку можливість у скорому майбутньому, а доти він, можливо, подолає жахливі видіння в себе в голові. Це було наче тримати голодного собаку на повідці з павутинної волосинки, та принаймні вигравало Тіфані трохи часу. 

— Як бачиш, курган абсолютно цілий, — сказала Тіфані, — Це означає, хай які були їхні наміри, вони їх поки не втілили в життя. 

Вона розвернулася до сполотнілого сержанта і сказала: 

— Браяне, якщо хочеш, щоб твої люди й далі жили з повним комплектом кінцівок, накажи їм негайно і дуже повільно, покласти зброю. Ваші життя залежать від слова честі одного фіґля, а він зараз збожеволіє від жаху. Ну ж бо, зараз же! 

Тіфані відчула полегшення, коли Браян віддав наказ, і вартові — щасливі, що їхній сержант наказує їм зробити саме те, що, як волає кожна їхня часточка, і слід робити — покидали зброю з тремтливих рук. Один навіть підняв руки на знак капітуляції. Тіфані відвела сержанта трохи далі від розлючених фіґлів і прошепотіла: 

— Що ти в біса робиш, дурний ти довбню? 

— Це накази барона, Тіф. 

— Барона? Але барон... 

— Живий, пані. Він повернувся десь три години тому. Кажуть, гнав коней усю ніч. Та й люди всяке говорили, — він дивився на свої чоботи. — Ми... нас... нас сюди відправили, щоб знайти дівчинку, яку ти віддала фейрі. Вибач, Тіф. 

— Віддала? Віддала?

— Я такого не казав, Тіф, — позадкував сержант, — але ну, всі ми чули ці історії. Ну тобто, нема диму без вогню, адже так? 

«Історії, — подумала Тіфані. — Ну так, жила собі одна стара зла відьма...» 

— І ти гадаєш, це стосується і мене? Я горю чи поки лише димлюся? 

Сержант ніяково посовався і сів на землю. 

— Слухай, я ж лише сержант, розумієш? Мені віддає накази молодий Барон, так? Його слово — закон, так? 

— Можливо — в долині. А тут, нагорі, закон — це я. Подивись туди. Так, туди! Що ти бачиш? 

Чоловік простежив за її пальцем, і його обличчя зблідло. Старі чавунні колеса і грубку з коротким комином і досі було добре видно, навіть попри те, що поміж них, як і завжди, щасливо паслася отара овець. Сержант підскочив на ноги так, наче сидів на мурашнику. 

— Так, — Тіфані відчула певне задоволення. — Могила Бабуні Болячки. Пам’ятаєш її? Люди казали, що вона — мудра жінка, та принаймні їм вистачило совісті скласти про неї куди кращі історії! Хочеш зняти дерен? Я не здивуюся, якщо з-під нього підніметься Бабуня і вкусить тебе за дупу! А тепер відведи своїх людей трохи нижче схилом, а я з цим розберуся, ясно тобі? З цією справою треба обережно. 

Сержант кивнув. Не те щоб у нього був вибір. 

Вартові навантажилися своїм непритомним колегою і старанно вдали, що йдуть, а не біжать геть. Тіфані опустилася на коліна поруч із Пограбуйком і стишила голос. 

— Слухай, Пограбе, я знаю про таємні тунелі. 

— Який паскудятко тє розповів був про таємні тунелі? 

— Я — карга пагорбів, Пограбе, — примирливо відказала Тіфані. — Хіба мені не слід знати про тунелі? Ви — фіґлі, а жоден фіґель не ляже спати в будинку з одним входом, адже так? 

Фіґель почав трохи заспокоюватися. 

— Ая, маш слушність в цьому. 

— Тоді чи можна мені запропонувати, щоб ти пішов і привів юну Ембер? Ніхто не чіпатиме курган. 

Трохи повагавшись, Пограбуйко стрибнув до входової дірки і зник. Якийсь час його не було — час, який Тіфані вдячно використала на те, щоб покликати назад сержанта і разом із ним попідбирати полишену вартовими зброю. Коли Пограб випірнув над землею, то зробив це у супроводі добрячої когорти фіґлів і келди. Та не налаштованої на співпрацю Ембер, яка нервово блимнула на денному світлі і сказала «Анайто!». 

Тіфані усвідомлювала, як фальшиво вона посміхнулася, коли сказала «Я прийшла відвести тебе додому, Ембер». Ну, принаймні я не настільки дурна, щоб додати: «Хіба це не чудово?», — додала вона про себе. 

Ембер сердито вирячилася на неї. 

— Я си не поверну в те місце, — оголосила вона. — Можеш запхнути це собі, куди й мавпа — свій джемпер! 

«І я тебе не звинувачую, — подумала Тіфані, — але зараз можу скосити під дорослу, тож мушу говорити те, що кажуть дурні дорослі...» 

— Але в тебе є мати й батько, Ембер. Вони, певно, хочуть тебе бачити. 

Вона скривилася від докору, який прочитала в погляді дівчати. 

— Ая, особливо старе паскудятко, бо як він по мені влучить, якщо не бачить! 

— Може, ми могли б сходити разом і допомогти йому виправитися? — запропонувала Тіфані. Вона сама себе зневажала за це, але ті товсті пальці, пожалені кропивою з того жахливого букетика, ніяк не давали їй спокою. 

Цього разу Ембер навіть розсміялася. 

— Вибачайте, господине, просто Джинні казала, буцімто ви розумна. 

Як це сказала якось Бабуня Дощевіск? Зло — це коли ставишся до людей, як до речей. Наразі зло — це якби ти подумала, що є така річ, як батько, і така річ, як мати, і така річ, як донька, і така річ, як хатина, і вирішила, що якщо скласти їх всі разом, то вийде така річ, як щаслива родина. 

Вголос вона запропонувала: 

— Ембер, я хочу, щоб ти зайшла зі мною до Барона — хай знає, що ти в безпеці. Після цього зможеш чинити, як забажаєш. Обіцяю. 

Тіфані відчула, як хтось стукає їй по чоботу, і подивилася вниз у стурбоване обличчя келди. 

— На одне слівце, прошу? — сказала Джинні. Поруч із нею зіщулилась навпочіпки Ембер — так вона могла триматися за іншу руку келди. 

Тоді Джинні знову заговорила, якщо не сказати — заспівала. Та що можна заспівати так, щоб заспіване зависало у повітрі, і кожна наступна нота обплітала попередню? Що можна заспівати так, наче звук ожив і саме себе співає до тебе? 

А тоді спів скінчився, залишивши по собі дірку і відчуття втрати. 

— Це — пісня келди, — пояснила Джинні. — Ембер чула, як я її співаю маленьким. Це частина вспокоєнь, і вона її зрозуміла, Тіфані! Я їй ніц не допомагала, а вона зрозуміла! Я знаю, що ропух тобі про це казав. Але ти розумієш, що я тобі зара кажу? Вона впізнає значення і запам’ятовує його. Вона так схожа на келду, як тільки може буть людина. Вона — скарб, який не слід марнувати!

Остання фраза несла в собі притиск, нетиповий для келдових промов, яка зазвичай розмовляла дуже лагідно. І Тіфані розпізнала в цьому корисне послання, яке, попри весь декор, було погрозою. 

* * *

Навіть здійснення подорожі вниз з пагорбів до села було неочевидним завданням. Тіфані, тримаючи Ембер за руку, проминула варту, що чекала на них, і рушила далі, сильно збентеживши сержанта. Зрештою, якщо тебе відправили когось привести, то який це матиме вигляд, якщо цей хтось візьме та й прийде, так би мовити, сам. Однак якщо Тіфані з Ембер ітимуть позаду вартових, то буде схоже на те, ніби вони їх женуть поперед себе; тут країна вівчарів, і всім відомо: попереду йдуть вівці, а позаду йде пастух. 

Нарешті вони винайшли незграбний компроміс, і всі рушили вперед разом, періодично повертаючись і міняючись місцями, наче танцюючи якийсь танець просувним квадратом. Тіфані доводилося увесь час осмикувати Ембер, щоб не хихотіла. 

Це була весела частина. Було б гарно, якби весела частина могла тривати довше. 

— Слухай, мені було наказано привести дівчинку, — розпачливо аргументував сержант, коли вони проминули ворота замку. — Тобі не обов’язково заходити. 

Він сказав це так, щоб вона зрозуміла, що він просить: Будь ласочка, прошу, не завалюйся разом зі мною і не підставляй мене перед новим шефом. Не допомогло. 

Замок, як раніше казали в таких випадках, перетворився на вулик, тобто всі його мешканці були заклопотані та сердито шугали на будь-які боки, крім як просто прямо. Невдовзі мав відбутися похорон, а потім ще весілля, і дві масштабні події майже підряд, одна за одною, напружили всі ресурси маленького замку, особливо враховуючи, що гості, які приїхали на першу, імовірно залишаться до другої, і таким чином заощадять час, але спричинять для всіх багато зайвої роботи. Та Тіфані тішилася з тимчасової відсутності пані Чепури, яка була, м’яко кажучи, занадто неприємною, і при цьому ніколи не полюбляла бруднити руки.