Міс Тік казала, що Ескарина — це та дівчинка, яка отримала чарівну патерицю випадково! 

Перша відьма, яку тренувала Бабуня Дощевіск! Яку вона влаштувала в Невидну академію, розтлумачивши чарівникам, що вона — себто, Бабуня Дощевіск — про них думає. Якщо вірити певним переказам, думала вона так багато, що не обійшлося, в певних версіях фольклору, без магічних дуелей. 

Пані Рівень запевняла Тіфані, що це все якась дитяча казка. 

Пані Зрадонька завжди змінювала тему. 

Тітуня Оґґ якось змовницьки постукала себе по носі та прошепотіла: «Менше знаєш — краще спиш». 

Ну а Аннаграмма зверхньо запевняла всіх молодих відьом у тому, що Ескарина буцімто все ж таки існувала, але вже померла. 

Але була поміж всіх історій одна, від якої ніяк не можна було відв’язатися — вона обплітала собою і правду, і брехню, наче жимолость. у цій історії юна Ескарина зустріла в Академії юного хлопця на ім’я Саймон, якого, здавалося, прокляли боги, наділивши його всіма болячками, від яких тільки страждало людство. Та, позаяк боги мають почуття гумору, хоч і дещо збочене, вони наділили його також здатністю розуміти... ну... все. Без допомоги він ледь дибуляв, але мав такий блискучий розум, що тримав у своїй голові цілий всесвіт. 

Сивобороді чарівники юрмилися довкола нього, щоб послухати, як він розповідає про простір, і час, і магію — наче це частини одного цілого. І ось юна Ескарина його годувала, і дбала про нього, і допомагала йому пересуватися, і навчилася від нього... ну... всього. 

Таким чином, подейкували, що вона дізналася таких таємниць, порівняно з якими найпотужніша магія — дешевий трюк і не більше. І історія виявилася правдивою! Тіфані говорила з Ескариною, їла з нею кексики, отже, і правда існує жінка, що вміє переміщуватися в часі та наказувати йому. Ух ти! 

Так, а ще Ескарина була якась дуже дивна — не в тому сенсі, що в неї не всі вдома, а радше в тому, що в неї всі водночас всюди; десь тут роздуми Тіфані перервав Крейдокрай, що замайорів на обрії, тінистий та загадковий, як кит, якого викинуло на сушу. Попереду ще був довгий шлях, та серце її вже радісно калатало. Її земля; Тіфані знає кожний її дюйм, і якась частинка її самості завжди лишається там. Там Тіфані будь-що до снаги. Як Хитрий Чолов’яга, якийсь старий привид, може подолати Тіфані на її власній землі? Там її родичі — так багато, що вона й не знає, скільки саме — а ще друзі, так ба... ну, не так вже й багато, відколи вона стала відьмою, але що поробиш, таке життя. 

Тіфані відчула, як хтось лізе вгору по сукні. Це було не так страшно, як можна було б уявити; звісно, жодній відьмі навіть на думку не спало б надягнути не сукню, та якщо вже зібралася літати на мітлі, варто не пошкодувати грошей на справді міцні панталони, за можливості — з пом’якшувальною підкладкою. Це візуально збільшує дупу, але також і відчутно її зігріває, а за сотню футів над землею мода поступається зручності. Тіфані подивилася вниз. Там був фіґель у шоломі вартового, що його, видається, склепали з накривки від сільнички, так само крихітному нагруднику і — дивовижа! — штанах і чоботах. Зазвичай чоботів на фіґлях не побачиш. 

— Ти Скажений Малолюдець Артур, адже так? Я тебе бачила в «Королівській голові»! Ти — поліціянт! 

— Ая, — Скажений Малолюдець Артур видав характерну фіґлівську усмішечку. — У Варті цікавезне життя, і платять добре. Гроші — відчутно більше не череп’я, коли їх вистачає на цілий тиждень! 

— Тож ти їдеш з нами, щоб наглянути за нашими хлопцями? Плануєш переїжджати? 

— Ой ні, не збирався. Місто мені до вподоби, знаєш. Люблю каву, яку зварили не з жолудів, а ще ходжу до тіятру, в оперу і на балет, — мітла перехнябилася. Тіфані чула про балет, і навіть бачила картинки, але це слово чомусь не хотіло ставати в одне речення зі словом «фіґель». 

— Балет? — перепитала вона. 

— Ая, суперова річ! Минулого тижня я дивився «Озеро дохлих лебедів», новітню інтерпретацію традиційної теми у виконанні наших юних талантів перфомансу; а наступного дня, ледь не забув, давали нову постановку «Закам’янілого господаря» в Оперному; а в Королівському Музеї мистецтв триває тижнева виставка порцеляни, з наперстком шеррі у ціні квитка. Ая, місто культури, інакше не скажеш. 

— А ти точно знаєш, що ти фіґель? — заворожено уточнила Тіфані. 

— Вони мене в цьому запевняють, панно. Нема таких законув, щоб мені не цікавитись культурою, адже так? Я сказав хлопцям, що, коли повернусь, візьму їх з собою, щоб вони побачили балет на власні очі. 

Здавалося, мітла якийсь час летіла сама собою, доки Тіфані дивилася в нікуди, точніше — на фіґлів у театрі, що стояли в неї перед очима. Сама вона ніколи не була в театрі, але бачила картинки, і думка про фіґлів поміж балерин була такою нестерпною, що хотілося дозволити мозку зіщулитися від жаху і все забути. Тіфані вчасно згадала, що мусить приземлити мітлу, і обережно опустила її поруч із курганом. 

Вона отетеріла, побачивши перед курганом вартових. Людських вартових. 

Вона не вірила своїм очам. Варта Барона ніколи не підіймалася на пагорби. Ніколи! Це було нечувано! А один з них... вона відчула, як всередині закипає гнів — тримав у руках лопату. 

Тіфані так швидко зіскочила з мітли, що та, лишившись у повітрі без керування, стрибала далі по землі, сиплючи фіґлями навсібіч, аж доки не врізалась у щось, струсивши з себе кількох, що трималися до останнього. 

— Тримай ту лопату міцненько, Браяне Робертс! — закричала вона на сержанта варти. — Бо якщо вона торкнеться ґрунту, відплата чекатиме! Як ви смієте! Що ви тут робите? І я всім забороняю різати будь-кого на шматки, ясно вам? 

Останній наказ стосувався фіґлів, які взяли чоловіків в кільце маленьких, але дуже гострих мечів. Фіґльський клеймор такий гострий, що якщо відтяти ним комусь ноги, людина може і не помітити, доки не спробує кудись піти. Судячи з їхнього вигляду, вартові собі раптом усвідомили, що хоч які вони великі й сильні, але «великий» та «сильний» — це ще не все. Вони, звісно, чули всілякі історії — о так, всі в Крейдокраї чули історії про Тіфані Болячку і її маленьких... помічників. Але ж це були лише історії? До цього моменту. А тепер блакитні чоловічки загрожували залізти їм у штани. 

Запала вражена тиша. Тіфані роззиралась довкола і відсапувалася. Всі на неї дивляться, але ж це краще, ніж якби всі билися між собою? 

— Ну гаразд, — сказала вона, наче шкільна вчителька, яка щойно вгамувала шумний клас. Додала пирхання, яке зазвичай перекладалося як «Ви спромоглися на мінімальний мінімум». Пирхнула ще раз. — Гаразд. Хто скаже мені, що тут відбувається? 

Сержант навіть підняв руку. 

— Можна перекинутися з вами словом сам на сам? 

Тіфані була вражена тим, що він взагалі зміг заговорити, враховуючи, що його свідомість була зайнята спробами осягнути те, що бачили його очі. 

— Гаразд, ходи за мною, — на цьому Тіфані різко розвернулася. І вартові, і фіґлі аж підстрибнули з несподіванки. — І ніхто, я повторюю, ніхто не сміє викопувати інших з їхнього дому чи відрізати іншим ноги, доки ми не повернемось, я ясно висловлююся? Я спитала, я ясно висловлююся? — їй відповів сором’язливий хор таків і аяїв, але той, на кого вона дивилася впритул, до нього не долучився. Роб Пограбуйко тремтів від люті та стояв напівзігнувшись, готовий до стрибка. — Ти мене чув, Пограбуйку? 

Він звів на неї вогняний погляд. 

— Щодо цього я вам ніц не обіцяю, панно, хай яка ви карга! Де моя Джинні? Де решта? Ці паскудятка мают мечі! Що вони си збирали з ними робит? Я вимагаю відповіді! 

— Послухай мене, Пограбе, — почала Тіфані, але зупинилася. По обличчю Пограбуйка скрапували сльози, він розпачливо смикав себе за бороду, обсілий жахами, які підкидала йому власна уява. Тіфані зрозуміла, що вони стоять за дюйм від війни. 

— Пограбуйку! Я — карга цих пагорбів, і я накладаю на тебе обітницю не вбивати цих людей, доки я тобі не накажу! Зрозуміло? 

Затріщали кущі — один із вартових повалився на спину і знепритомнів. Тепер дівча розмовляє з цими істотами! Про те, коли саме їх вбити! Вартові не були звичні до такого. Досі найяскравішою подією їхньої служби було проникнення свиней до городу.