— Д-да, — протягнув той, — там серйозно, разборкі. Як ти думаєш — рижьйо? Сєрєбрішко?

На що Гєша сумно видихнув у оптичну перспективу:

— Там у них значно цінніші цінності.

— Бриліки?.. — затамувався.

Той виждав паузу, завдовжки, аби підняти вказівного пальця:

— І-і-істина.

Антін допоміг зняти труну з машини, подав і кришку, закрив борт. Череда стояла й чекала, вона ще зроду не бачила людського похорону.

Пилип хотів скидати свого вірного лівого чобота, але раптом сльоза його так пройняла, що він ухопився за серце. Він, який житиме вічно, мусив поховати те, заради чого воно того варте.

Тому він хутко витягнув біляву свою пляшчину, збовтнув, нашвидку затулив очі долонею, крутнувшися зо три рази, пожбурив її позад спину. Та, каламутно бризкаючи безсмертям, полинула шукати, й дзенькнула на скалки перед верболозом.

Там же встромилися лопати. Теща Ніна терплячіше з усіх терпінь чекала, доки двоє в безлюдному полі викопають їй прихисток.

— Цюк! — сказала лопата. Та, що була в руках у Ярослава. Пилипова ж на це не повірила. Доки не вшилилася в глину поруч:

— Цок!— зойкнула вона.

Чоловіки обережненько на дні могили, наче пританцьовуючи колом, обкопали чималого глека.

— Скарб... — сказала одна лопата іншій.

Ярослав хотів уже взятися за нього, так старший чоловік застеріг. Він підіткнув його знизу на роскаль і, перекидаючи, вигукнув:

— Як я розсипаю тебе, так і закляття розсипся!..

Звідтам висипалася низка дукачів і розкотилася, бо мотузочка зотліла. А слідом —- віночок з руж — про них свідчили хіба колючки на стеблинах, однак серпанок, хоч і зітлівши, а тримав усе вкупі.

Чоловіки перезирнулися на весільні ці обладунки.

Глечик з дукачами тримала тепер теща Ніна, вона з Пилипом поцілувалася востаннє, й віко зачинилося за нею. Коли земля засипала яму врівень з долиною, лише тоді Ярослав подав знак череді, та слухняно рушила до свого пастиря, перетоптавши рушену землю разом з нерушеною.

Так, що під нею не раз весільний глечик з дукачами здригнувся Ніні в долоньках, вона всеньке життя шукала скарбів, жаль, що лише після нього знайшла.

Пилип висипав першу шапку з землею, а потім заторохкотіли лопати, кожна хотіла якомога швидше завершити дійство.

Тепер степ не видавався безлюдним, бо посеред нього височів хрест, де лише птахи могли прочитати табличку, кому він належить.

Оксана йшла навперейми вітрові, розставивши долоньки, наче хотіла ввібрати весь пилок квітковий, непомітний окові, але відчутний тілом, особливо там, де попечена лопатою шкіра скніла — і вітер вступав туди в зашпори, і, здавалося, Звідтам розтікався усім тілом.

Дивно було ступати лугом вдень — геть не таким, як вона звикла. Здалеку вона побачила на їхньому пагорбові букетика, отже й Ярослав десь там поруч ховає свою білу сорочку — дивний цей пастух у випрасуваних брюках. Та де ж він?

Вона знеможено кинула штормівку, зверху кинула вірші, дописані й початі, бо найкраще було чекати Ярослава за ними — час непомітно перебігав з рядка до рядка:

— У вас всі археологи вірші пишуть? — почула вона, й підвела свої чудоподібні очі.

Хвильована мить!

Він підняв букетика й подав Оксані, та прилинула щокою.

«А чому люди ще не додумалися брати букети замість подушок? Який сенс в тому пір’ї наволочному, коли в нас так багато пухких, ніжних рослин?» — міркував він.

— Що ти зробила з руками? — сполошився хлопець.

— Я ненавиджу свої руки. — Її подивували очі його, які прекрасніших рук не бачили. — За те, що вони такі слабі.

Він дивився на її долоні й не вірив:

— Ти що, копала? А ці козли? А цей козел? Вони що, стояли й дивились? Та я їх там зара усіх піду закопаю к бісовій матері! — Тут він побачив, що вона ніжно милується ним. Й слова його пропали, перейшли на шепіт: — Я зараз сам піду і вирию ту кляту могилу до самого споду. Я доведу твоєму триста-двадцять-п’ять-не-знаю-якому, що тут наші жили.

Зривається на рівні ноги, але Оксана своїми безсилими руками міцно тримає його:

— Славо... я тебе благаю. Ну посидь краще. Ну там ще п’ять кубометрів насипу. Ну ми щось придумаємо з ними. А я тут тобі пісеньку написала. От лише слова є, а музики ще нема:

Він сидів і удавав спокійного, його лютило, що він майже не чує її, так йому та невибрана земля застувала очі, тут він відчув, що вона вже мовчить.

— П’ять кубометрів, кажеш. Є в нас один дідівський метод, як копати. Ти не повіриш, але багацько погрібів отак було викопано.

— Який? — дивувалася вона на нього, такого вже не ніжного, а рішучого свого Славу.

— Пра-прадідівський.

Як він був без корів, то й двійця сприйняла його спокійно, тим паче, що він ішов так, аби вони його побачили перші.

— Ну, як рибка? — запитав Ярослав.

— Клює.

— Не клює.

Водноголос відповіли обидва — Кєша і Гєша. Що їм навіть закортіло врізати лозину й сотворити вудку. А чого? За цей час оно вже скільки можна було її запасти, насушити, наприклад.

— А ти пасеш?

— Пасу, — відказав Ярослав.

— Ну і як... випас? — поцікавився по-науковому Гєша.

— Клює! — засміявся приязно хлопець.

В цей час з-під майки в Гєші зрадливо вислизнув бінокль і завис на ремінці.

— Ми теж, — кивнув на нього Гєша, — пасемо.

— Цить! — цитьнув на нього Кєша. — Ідіоте! Я вб’ю тебе.

— Відбійним молотком? — реготнув той.

Ярослав кивнув убік кургану:

— Багато трупів і так буде. Там скоро всі переріжуться.

«Шахтарі» — перезирнулися, себто їхні версії потверджувалися. Єдино, що треба було поглибити гіпотезу, вони запросили хлопця сісти, вийняли пластикові скляночки, самогонову флягу. Коли перехиляли, то не одводили очей од Ярослава, наче він цим міг виявити себе.

— Аз чого, блін, там їм різатися? — неквапом, неначе про погоду, почав Кєша.

— От ти подивися уважно, — показав на курган хлопець, — бачиш, який насип? От його поверх скарбу насипано. Прикинь, скільки його, тог оґрунту до горизонту лишилося? Дурня, на півгодини копати. От вони вже й почали наперед ділитись. Тільки як поділиш на десятьох? От. Біда.

Двоє ще раз перезирнулися, тому що на двох ділити, ясна річ, набагато легше. Що один мимоволі озирнувся, на лопати, нові, свіжі, райцентрівські такі, вони лежали поруч.

Поночі зігнута фігура скрадемці посувалася табором, так таємно, що мало не влучила до Євгенового намету. Однак пахощі, які поночі були неомильніші за зір, підказали незнайомцеві, що слід шукати не цього житла, він би ще спотикався потемки, якби за третім іншим з клапану не висунулася тендітна рука та не затягла його досередини.

І Славко упав у обійми Оксани, притиснувшися, аби не наробити гармидеру. На мить обоє забули, навіщо. Однак дівчина опанувала себе.

Місяць картинно ховався за хмару, то, навпаки, хмара за місяця.

— А може, вони не прийдуть? — благала його Оксана.

— Дзузьки, — відказував місяць, тобто Ярослав. — Пертися сюди здалеку, два тижні пасти вас і все це задля того, щоби в критичний момент заховатися. Де? У верболозі? Та вони — приповзуть.

— Ну, може, вони-таки чесні люди?

Уперше хлопець злякався чесних людей — ще б пак, тоді вони зірвуть його план.

Дівчині було млосно поруч в тісному просторі. Ні, вона просто боялася, що розв’язка може бути крутою й небезпечною в першу чергу для кого? Для того, хто все заварив.

Вони відсупонили запинало й благали Бога, аби очі їм не зблиснули, так пильно вдивлялися в розкоп. З якого вже хтось потиху викидав пасмами землю.