«Отут, на плечі б трохи продовжити лінію листочка, тобто закрутити його до шиї». Підтягнути до рівчака крові, узгодити напрямки ліній...

Цієї миті труп затріпотів і одкрив очі, о, цей моторошний рух зіниць, які швидко починали фокусуватись.

— Лярва, — люто простогнав він, шукаючи руками по асфальту рівноваги чи ножа, але швидко покинув змагатися із земним тяжінням і вирішив одсапатися.

— Я? — перепитала вона, але на відповідь не дочекалася.

Взяла тюбика з клеєм, витиснула чоловікові на плече і завершила татуйованого завитка на плечі, одступила, помилувалася. Клею лишалося надто багато. Вилила й на голову і почала робити «ірокеза»; гребінець ковзав густим волоссям, стовбурча-чи, утинаючись смородом у нічне повітря; густий дух увійшов у ніздрі пораненому і, як не дивно, заспокоїв. Леся хутко здерла з нього труси і наіроке-зила все, що було, тобто вийшов куций гребінець кучерявий, який візуально дотепно подовжив статевий орган до пупця. Додала помадою завитків. Клей швидко всихав, і щоби не пропав марно, приліпила до спини ножа, подовживши лінію лопатки, завершуючи образ татуйованого янгола, де лезо було крилом.

Деяку мить гадала, що слід здерти шкарпетки, але постановила, що вони, контрастні за тоном, лише додадуть оголеності об’єкту. Тут болісна здогадка пронизала дівчину:

«А якщо зможе одягнутися й зіпсувати задум?» Тому хутко зв’язала речі вузликом і подалася в ніч шукати, куди б подалі в неї закинути.

Навіщо вона, стоячи на трасі, обсмикнула кофтину, втягнула живіт і випнула груди? Ти ж голосуєш, аби кудись доїхати, а не навпаки. Кудись — це до рідної хати, а не кудись.

Додати, що «запорожець» був геть не тутешній, бо капот прикрашений оленем, таким, який буває на старих «волгах», та й кепочка на водієві була не наша чи турецька, а темно-рожева, одягнута козирком назад, та й загальмував він якось з підхвицьом, кинувши вбік пилюку.

— Скільки буде, щоб довезли до Степанівки? — запитала вона ввічливо, притискаючи авоську з книжками.

— Сідайте, женщино, якось домовимось.

Однак їхали мовчки, й оте «якось» повисло

між ними на кілька кілометрів; ще Марину непокоїли «женщина» і «домовимось».

— Тобто, — нарешті вимовила вона, — як домовлятися будемо?

Вона була вчителькою англійської, тому рідною говорила підкреслено правильно, ніколи не дозволяла собі збиватися на цей жаргон.

«Чи сленг?» — подумала вона, а потім вирішила, що сленг буває лише в англійській мові, тобто думки почали плутатись через отой хитренький погляд, якого вона несподівано переходила в дзеркальці; чоловік одштовхнувся од нього очима і враз покинув посміхатися, бо вона постукала по бардачку.

— В смисле? — почула вона од водія.

«Вийти», — почула вона власну думку так,

ніби хтось сторонній її вимовив у салоні.

— Я тут зійду, — кволо перекричала вона мотор, бо водій, диркаючи ним, несподівано почав з’їжджати з траси в густі кущі дерев, пішло дике коріння під колеса, якось ритмічно почало обох підкидати, а їй вхопитись було ні за що, хіба за пакунок книжок; за кожним таким поштовхом обличчя його, пласке, кривилося то болісно, то млосно.

— Я тут зійду! — кричала вона. — Вийти, мені треба терміново вийти! Чуєте? Я вимагаю!

Зойкнула вона, тому що натуральні хащі дерлися обабіч віконець.

— Так розщитатися ж, — уперто крутив той руля.

— Що? — не чула за гуркотінням вона.

— Ви ж сама... казала, щоб розщитацьця, — наполягав він на педалі.

Машина вглухла посеред похмурої галявини Марина Пилипівна слабими ногами ступила в непевну траву, притискаючись до книжок, однак вони важкі, не додавали впевненості. Хотіла проскочити повз багажник, але там стояв чоловік, такий, що одною рукою виймав звідти простиню, доволі невипрану; а іншою — ніж. Пташки на деревах притихли усі...

Такий кривий увесь, зроблений з уламку коси.

Він ступив до неї, пішов повільно й багатозначно, простягаючи до неї те й інше, заохочуючи киваннями голови; хотів говорити, але, певно, цієї миті був небагатий на слова, лише раз-у-раз лице його тіпалося чи то болем, чи то насолодою, особливо коли його куці босоніжки перечепилися об густу траву, то він впустив простільню й хапнувся за поперек, тіпнувся гримасою, де були біль і зло, а потім ще страшнішою виявилася там лагідність. Бачучи, що жінці теж заціпило, мовчки вказав ножем на білу ту замурзану тканину в патьоках зелені, а потім владно кинув їй до рук, певно, підстилалася на траву вже не раз і не два, а тепер вкотре? Плям крові вона там не побачила, але ж кому потрібно, щоби вони там з’явилися? Вона дуже боялася розсердити ніж.

Марина Пилипівна, аби їй з переляку не одібрало ноги, якими вона ще мала надію втекти, почала швидко-швидко робити руками рухи і стелити постіль, бо чоловік весь час вказував і вказував туди ножем; певно, від хвилювання йому одібрало мову, адже цей ніж уособлював і його самого; вона жадібно ще хотіла втекти, Марина Пилипівна вже не чула, як її власні вуста шепотять назустріч незнайомцеві:

— Я оце книжки дітям, тобто підручники, — намагалася затягти авоську поміж ними двома, — казала вона замість: «лише не вбивай».

Ноги її не могли сповзти з тканини, такий в них увійшов страх, що переступити вона не могла, чоловік мовчав, ніж отой саморобний з уламка коси нагострено зблиснув, — «скільки ж тою косою було накошено, доки вона вломилася», — ай ем, ай ем, я й так, я сама, — хутко зиркала на озброєного його, що пальці самі побігли власними ґудзиками і застібками, одежа власноруч одлетіла, вітерець підказав їй, що вона вже гола, впала на спину й одкинулася, розкинувши надвоє бюст.

Чоловік щосили стримував здивування, навіть почухав ножем між плечима, незграбно дивувався, мникався, потім несподівано побачив, як брюки йому відстовбурчилися, подив вирвався з нього зітханням, тобто надією, бо не одступило. Він зволікав, не бажаючи вірити, потім перевів зір на жінку, похитав скрушно головою, хутко розстібнувся і впав на неї обіймами, тобто вчасно підставивши свої грубі лікті, намацав, поцілив, відчув — волого й прохолодно, далі дедалі тепліше, і не став, як було одразу, поспішати, а уповільнив, як роблять водії, щоб не перегазувати, бува, мотор, дихання його хрипке змінилося на ніжне, він навіть поцілував жінку; «тільки не, тільки не...», хотіла подумати вона, «тільки не збавляй життя» і з переляку поцілувала також; той зашморгав розчулено носом, моторошнішого вона нічого не чула за все своє учительське життя, «тільки не, тільки не...» — благала вона, вже не тямлячи кого; озирнулася і наче в чужому телевізорі побачила того кривого ножаку, як він, одкинутий далеко поза простиню, одсвічував гостривом, «тільки, тільки» тіпалося їй неанглійською, а іншою мовою, щоб ще затримати, відчула, що й він вже солодко притримує, інакшачи поштовхи, силячися вже навпаки повернути ритм, хапаючись за незнайомку, наче за руль, яка вчепилася в нього, підтягуючи за поперек, почав пальцями гребти тканину, зібрав докупи бюст, уткнувся туди сопливо, тамуючи гарчання, наче колесами по корінню пішло взаємне здригання, почула, що він теж стогне, стримуючися з останніх своїх зусиль, і прокричала нутряно, полохнувши, нарешті, цікавих птахів.

— Нуда, ти оце, — ввічливо одкотився на бік.

Лежала горілиць, додивляючись до листочків,

густо помережених сонцем.

— Не вб’єш? — несподівано запитала.

Чоловік од несподіванки аж сперся на лікоть:

— Кого? Я? Кого? Ти оце, той, — намагався збагнути почуте.

Утерши з брів піт, вона з жахом закліпала на одкинутого. Того кривого ножа.

Чоловік перехопив погляд, думав, засопів густіше, потім усередині йому забулькотіло, вирвавшись сміхом:

— Ти, значить, подумала, — кивав він на ніж, — шо я маніяк?

І враз лице його, широке, намагаючись посміхнутися, стало винуватим. Вона ж збирала до авоськи потовчені книжки, зітхаючи, що доведеться реставрувати тепер — хто повірить, що це новенькі, куплені в райцентрі?