— А чого? — шарудів папірцем тамада, шукаючи слів, яких там не було. — Нові часи настали. — Піт і літери з прізвищами потрібних людей застилали йому очі. — Нові часи й нові порядки, й нові подарунки. Нехай же молодята на ці гроші куплять собі нову квартиру й щасливо...

Вир аплодисментів заглушив його, зрушивши закуски до рота, оркестр полегшено врізав, все покотилось далі.

Я ще міг дременути, однак не піддався передчуттям, бо не окреслив їх, так би мовити. Міг чкурнути й перед танцями, але не зробив цього.

Прокляття могло відступитись? Де там — наречена жбурнула через плече черевика, і як наші дівчата не кинулись ловити, він влучив просто мені в лоба. Весілля покотилося зо сміху, певно, пика в мене була геть дурніша, аніж личило в кавеені.

І перший же танок нареченої вхопив мене, огортаючи спалахами весільної фати:

— Ти, зараза, — шепотіла Танька, — ти скажеш мені.

— Що скажу? — не розумів я, але ватне відчуття вже огортало.

— От що нас з Петром чекає?

— Чекає? — намагався я вивільнитися з коматозного стану.

— Що нас чекає в майбутньому, ну, як ми жити будем, і ти скажеш, зараза, ну?

П’яні наречені мають ту особливість, що пальці в них, навіть тримаючи фату, дуже цупкі, весільний манікюр втинався мені в плечі, вальс обертав усе навколо, однак голова паморочилася не од цього.

«Ну навіщо я посцяв на рейки?» — мало вголос не зірвалося в мене, тому що поза серпанком фати я виразно побачив геть іншу тканину.

— Не знаю, — прагнув прошепотіти я.

Однак пальці впивалися дужче:

— Ти знаєш, ти знаєш, зараза, — наполягала вона.

— Ні, ні, — клявся я. Це було однаково, як роздерти акцизні стрічки, розпечатати гроші й показати їй, щасливій, лиш купу нарізаних газетних статейок, які, щільно стиснуті, розпорошені, а однаково розсипалися на цілком певний пас’янс. — Ні, ні, —каявся я, —не скажу, не знаю.

Навіть після того я міг би дременуть. Ну, скажімо, пославшись на шлунок. Та й, зрештою, їм не до мене було, бо сесія, знесиливши їх, дуже легко піддавала алкоголеві.

— Так скажеш? — наштовхнувся я спиною на Петра.

Позаяк він вже години зо три був не бойфрендом, голос його бринів наказово. А рука владно лягла мені на інше плече. Танька очима додавала йому рішучості, і я злякався.

— Ну? — вимагала вона компенсації за ту злощасну трійку з філософії.

Коматозний стан підступився впритул, пас’янси з газетних вирізок пхалися в очі, і я, щоб не впасти, прошепотів:

— Бачу тебе, бачу на столі, — тицьнув я пальцем Петра.

— Якому ще, блін, столі? — весело насторожився він.

— Такому, великому, там тебе, накритого тканиною, білою.

Видав я все, що міг.

Він так непідробно реготнув, що врятував мене од непритомності. Але не Таньку:

— Коли? — встигла вчепитися вона.

— Через тиждень, — видихнув швидше я, аби звільнитись од вати, тканини, манікюру, серпанку, весілля. — Я благаю тебе, переходь вулицю обережно, — намагався одбрехатись.

Бо, певно, сам не розумів, які це столи, на яких накривають тканиною, доки не почув, що через тиждень Петро, вискочивши в кіоск, підлетів під авто п’яного джипа — той несподівано з місця газонув заднім ходом, сука.

Танька божеволіла. Доки не пригадала. Я ледве одбився од неї, однак вона стала розумнішою, знайшла арматурину і, загорнувши її в газету, сховалася під сходами. Хто б їй підказав, що я знав про її мету? Коли вона кинулась, ухилився, залізяка, ляснувши об сходи, одсушила їй руки.

— Уб’ю! — верещала вона. — Уб’ю суку!

Що вона могла ще казать? «Сука», «сучара», «падло»... чого ніяк не розуміли сусіди, одтягуючи її.

— Падло! Це ти, ти! Ух! Знав!

Тепер вже розумію, що таки знав. Вата розступилася, і я збагнув, що моє нове уміння — не фокуси, чи, скажімо, збіг обставин, чи там якісь угадування. Чи...

Жити далі, жити з цього, й непогано, а казати всім, що все почалося з того, як тебе вдарила блискавка.

-Де?

— В Стоунхенджі (на Говерлі... біля Тадж-Махалу...)

Скільки людей робили це в метро на кабель? Став хто пророком?

Невідомо, одне лиш я дізнався напевне: спосіб подачі струму в метрополітені змінили на інший, геть безпечний.

Засмальцьований світанок поволі всотувався в Тоньку, доки вона не прокинулася і побачила себе на тому ставку з тою ж вудкою, порожньою, як і уві сні.

Хоч би плотвина наклюнулась, міркувала дівчина, бо кролів рано різати, вони ще не доросли. Чому вони так не ростуть?

Тонька підмостила мішки з травою під зручніший бік і перезакинула поплавок, намагаючись думкою проникнути в глибини, де так багато поживи ховалося од гачка. Намагалася думати не про сковороду з олією з рибою, такою, в тісті, ця боротьба дозволяла їй бодай не глянути на далекий так званий пляж, зроблений кількома самосвалами піску та чудернацьким грибком, привезеним із району перед виборами.

— Виєборами! — люто пригадала вона, чим вони для неї скінчилися, тут автоматично спрацював дівочий самозахист, навертаючи її на сон, бо, доки сонце не зійшло, в нього ще був якийсь шанс.

Далекі відгавки не дали. Потім почулася гикавка міліційного «бобіка», який змагався з неякісним пальним, але сон відлетів не від цього, обступивши колом, п’яні дядьки штовхали ЇЇ один до одного, не даючи впасти, здираючи по черзі одежу.

Спогад увірвався тим же «бобіком», бо той, остаточно чхнувши, вглух. Водій непевно ступив на пляж і почав нетверезо роздягатися, однак форма не піддавалася куцим пальцям, які не піддавалися хазяїну, бо це вже був не руль, а ґудзики.

— З яких гульок його несе? — міркувала Тонька, побачивши далекі труси з губною помадою на них, так, що навіть одкдала вудку.

Той намагався переступити галіфе, топчучи їх щосили, сміючись до них, висмикуючись, впавши на лікті. Важко було упізнати його не у формі.

— Посажу, конфіскую, — сміявся він, погрожуючи штаням куцим неслухняним пальцем, доки не звільнився з них, і, голо похитуючись, рушив до води, вона кволо підсвітила його, і Тонька упізнала. Особливо коли той од футболив з піску розбиту пляшку, котра лежала тут з бозна-яких часів, і обережно ступив у хитку воду.

Пляшка була імпортна і тому гарно різала брезент, перше, що Тонька побачила крізь проріху в кабіні, — це кілька пластикових каламутних сулій, рука сама потяглася, відкрутила одну, і в ніс вступив тяжкий, як похмілля, дух підробленого бензину.

Борис Іванович випірнув і подивувався, переплутавши, звідки сходить сонце, бо воно ніколи не робило цього з боку пляжу, це напевне. Тверезість поволі входила в нього не од навколишньої води, а од того, що чоловік збагнув: то так ясно палає на березі його «бобік».

Село теж збагнуло про пожежу, і кинулося до неї хто з чим міг, воно бачило, як од машини раз у раз одскакує голий її міліціонер, бо там, усередині, часто вибухали патрони.

Тонька не встигала дивуватися, чому село порожнє, вона хекала, вона дотягла мішок до паркану, розв’язала і викотила звідти з трави першу сулію. Міліційний відділок, зроблений ще до війни з розкуркуленої хати, похмуро чекав, доки брязнув шибкою, й відчув, як разом з розбитим склом досередини заструмував, задзеленчав бензин.

Побачивши нову заграву з чорним димом, село з відрами кинулося од ставка туди, де вкручувалася в небо нескінченним вогнем міліційна споруда.

Тонька мчала городами в протилежний бік, мішок, перекинутий через плече відбулькувався ізсередини сулією. Упавши під штакетини, вона побачила крізь них, як Борисиха, хутко розперезавши фартух, кинулася з подвір’я за малим Петьком, що вже біг на пожежу:

— Мамо, мамо, тато голить!

Собака перелякано гавкав у спину і не давав чути, про що кричить дитина.

Тонька підсунулася під стіну й подивувалася, яка вона велика, мабуть, найбільша з тутешніх. Вкинувши сулію, насилу залізла й сама, чортихнувшись, на високе вікно. Задивувавшись на люстру й на те, яка вона висока, дівчина пригадала, що Борис Іванович задарма купив три конфісковані обійстя, розібрав будинки і змурував оцей палац. Блукаючи кімнатами, вона дивувалася на добро, скільки його тут як про трьох мешканців. Доки не побачила себе в розкішному трюмо, там були відбиття, які обступили дівчину колом, як тоді, на пляжі п’яні дядьки. Ну чому тоді, коли вони приїхали на «бобіку», вона не зібрала свої манатки? Спершу вони, святкуючи, лише дивились на неї, як вона засмагала на піску. Потім збагнула, що Борис Іванович робить рвучкі рухи до неї, запрошуючи до гурту. Вона встала і хотіла втекти, але погляд її упав до розстелених на піску наїдків, вона побачила дива, яких не бувало навіть у райцентрі, очі почали бігати від яства до яства, вона й незчулася, як підійшла, її посадовили на ту ж скатертину. Видерлася вона лише один раз, але гості, обступивши колом, штовхали її один до одного через наїдки, регочучи, наче вона волейбольний м’яч, а не людина; вона одразу збагнула, що то за гра, однак щоразу не вірила, що то може трапитися насправді.