«Оленко, ти побудь, я в магазін, хліба».

А сам і виходить, і отак під піджак за пояс сковороду застромивши, шоб ніхто їх обох не бачив, боком, боком, йде вулицею — бо це час такий був, коли ще всі на роботі, а школярі вже зі школи поприходили. Де замість наук вони взнали дуже, дуже смішну історію, як дівчинка Оленка пробувала доказать свою честь на суді.

І от тато приходить не в хлібний магазин, а до того нужного йому дому й піднімається на той етаж. І от дзвонить, і одкриваються йому двері, і ким? Тим само Дениском, який не встиг подивуватись, як той тато його сковородою по голові — гуп! Падає Дениско, а тато заходить в хату й бачить, що там нікого нема — тоді він зачиняє двері, тягне того Дениска в на кухню, там зв’язує йому рушником рота, щоб не кричав. Й бере...

Тут їй забракло повітря, бо воно було вечірнє і непомітне. Для дихання.

— Ну? — водноголос не дали їй передихнуть подруги — вони дружили так давно, що й разу не винесли сміттєвого відра, аби не зустрітись біля баку.

— Так от він, як батько, бере того Дениска за ногу й розшнуровує йому одну кросовку, тоді бере отак й витягає звідтіль одного шнурка — тоді бере йому отак розстібає штані, спускає їх; тоді бере і все оте, що там в штанях у хлопця ховається, бере витягає крізь матню й отак тугенько перев’язує. Тоді бере салфетку, щоб не було на ній одпечатків пальців, бере отакечки нею з кухні гострого ножа — і отак — раз! — і все те одним махом одрізав!

Місяць тіпнувся, беззахисний, на небі.

Бо три відра, впущені на асфальт водночас, брязнули терцією. Коли звукові кола уляглися навіть в порожніх сміттєбаках, Марина Пилипівна ще кілька разів рубонула долонею повітря, показуючи нею. Й кожного разу її подруги хапалися затуляти собі роти, хоч вони й без того були німі.

— Як одрізав? — намагалася отямитися першою Оксана Сергіївна, бо вона була пенсійною вчителькою. — Отак... як одрізають євреї?

— Отак, як одрізають вкраїнці — по сам корінь, ну, під шнурок, значить. Тоді батько знову засунув за спину під жакет сковороду, зачинив салфеткою двері, тихенько купив хліба в магазині й прийшов додому обідать. Його дочка Оленка, хоч він нічого їй і не сказав, усе зрозуміла, бо це вже не був той батько, який був на суді, а вже сам був такий, як суд.

І от починається страшна паніка, якої ще не було, бо це шутка лі — таке одрізати й собакам викинуть? Що тепер вже родичам Дениски треба позиватися в суд. А як? Без вещдоків, без свідєтілів. Правда, таких батьки знайшли, які перелякані тим, що сталося в їх мікрорайоні, погодились. А тоді:

«Це що получаїцьця — то це, виходить, ми стояли на кухні і все бачили, як він різав, і ми не вмішалися в це діло? Отак і позволили йому одрізать? Які ж ми після цього свідєтілі?»

І відмовились.

От суддя говоре:

«Чому ви одрізали?»

А батько:

«Я? Я нічого такого не різав. Навіщо це мені?»

«Як навіщо? Він же згвалтував вашу дочку Олену».

І раптом батько каже:

«Що? Не може такого буть. Такого ніколи не було, якщо ви, пане суддя, лише позавчора доказали всьому світові, що ніякого згвалтування не було!»

Отак. Тобто тепер бери й доказуй, що ти неправильно судив.

А родичам Дениска в кращому разі тепер треба довести, що їхній синок таки згвалтував дівчинку при помощі такої самопохожо сковороди...

Й батько й дочка нарешті вийшли з суду з гордо піднятою головою.

Бо суд навіть не знайшов одрізаного того, що батько Денискові втяв, бо він після цього, йдучи в хлібний магазин — отуто в бак його й викинув. А чого його з ним носицьця? Тут йому й місце — нехай отуто й лежить, бомжів лякає.

Тицьнула вона в морок сміттєзвалища.

Зорі захотіли поховатися за місяця на таку історію, сміттєві баки так і лишилися з роззявленими ротами, Катерина Іванівна насилу притулила свого:

— Ну, а цей батько? Як же йому жити далі з такою совістю? Після того, як він, — намагалася не зиркати на контейнери, — таке зробив?

Марина Пилипівна нахилилася за своїм відром, підняла його:

— Він на суді про це так тоді сказав:

«Я батько. Й Бог мені прокурор. І Бог мені адвокат».

Чадна компанія байкерів промайнула за вікном, і він одразу почав думати про ту свою мрію, в якій не погано би купити старого «Ка-750», одчепити назавжди коляску, переробити чотиритактного двигуна на двотактного (чи навпаки), розмалювати його не по-жлобському, під дизайнерські трафарети, а живописом, пензликами; одягнутися в козацьке або ні, краще в донкіхотівське, і отак поволі кружляти Києвом, доки не стати примарою, підвозячи вночі зневірених заблукалих дівчаток; або таранить хуліганів, які ламають нічні кіоски і одразу списом ставити їх на праведний шлях.

— На Шулявську? — одхекано запитав новий пасажир. Чемний такий, з православною борідкою, прасованими паперовими брюками.

— На Смілянську, — сказав Андрій, і подивувався, що голос став, як у кондуктора.

Не встиг він устигнути, як тролейбус круто повернув на міст, круто повернув пасажир:

— А кажиш на Шулявку. Одіот! Слишиш, ану скажи йому, шоб випустив мине, ну? Я кому сказав? Слиш, здєлай це, я кому сказав?

Кивав він Андрієві убік водія.

Андрій чемно одсунувся од нього убік своїх думок: «ну, лати, вони ж мають бути іржавими, тут головне щербату мисюрку на голову, підібрати на Сінному ринку, меча позичу в Юліка», — радів він, бо найголовніше, виявляється, вже мав: причу й вуса з борідкою, як у Ісуса Христа, а, виявляється, вона геть донкіхотоподібна.

— Зачім ти мене обманув? Ану, слиш, одкрий машину, я кому сказав? — знову ожив паперовий добродій.

Машина зупинилася під гору, одсапуючись, Андрій одвернувся до іншого вікна й узрів за ним дивовижну парочку, вона випадала геть із натовпу, бо була абсолютно щаслива, охайненька така, з портфельчиками, трималася за ручки, тобто за пальчики; «які розумні, — думав Андрій, — щоб долоні не пітнявіли, отак пальці просунь і ніяких проблем». Занадто закохані, ті крокували життям, міцно і радісно тримаючись одне за одного.

— А-а, з вами тут... — штовхнув пасажирів чоловік словами і просунувся під кабіну. — Слиш, випусти мене.

Водій повернув очі, він їх і тримав, як руля:

— Шо, батя?

Під курткою під сорочкою в нього була красномовна тільняшка.

— Випусти, кажу, ти ж стоїш, ну?

— На остановки, — одкотив той очі на дорогу. — Я випускаю людей, запомніть, только на остановки...

— Ти брось бюрократить, — гнівався випрасуваний.

— ...особинно, блін, таких, як ти. Шоб потом міні в депо наскандалив, ага.

Тупнув педаллю й посунув крутим акведуком, траса на Шулявку ковтнулася мостом унизу.

— Стой! — закричав пасажир. — Ти куди?

— На Смілянську, — була відповідь крізь мікрофон, — куди ж.

Добродій почав шарпатися в кабіну:

— А міні казав, шо на Шулявську!

— Нічого я тобі, поняв, не казав, — відказав туди ж «матрос».

— Як же не казав, ану астанови, я кому сказав, зараз же міні. Тикає він міні, ні, ви послухайте. Давай, астанавлюй.

— Ага, разгон.

Салон на це стримано стояв, особливо Андрій, бо він на Смілянську. Разом з салоном, і матросиком на чолі його; як добре, коли всі туди, а не туди.

В цей час ще устиг кинути погляда на занадто закохану парочку, і в юнакові він упізнав... кого? Себе! З такою ж дартаньянівською борідкою, патлами хвилястими, лише одежа джинсова геть вимита, і оцей жест патетичний, яким Андрій завжди одкидав пасмо з лоба!

Тролейбус остаточно виборсався на моста й полегшено скреготнув, дуже йому подобалося між колесами, коли не акведук, а прямо:

«Не обламаюся, — подумав він, — ше на два рейси фатить».

Тут він почув, що в нього стукають, це пропрасований пасажир ломився до водія; він думав, що кулаками проти дверей. Але ті були самопальні, посилені іржавими кутиками, й посміялися з тих зусиль.

— Останови! — кричано в них. — Куди ти розігнався, випусти, я кому кажу. Каже на Шулявську, а сам на Сміляньську, пфу! Тикає мені, старшій людині, панімаєш, дожив, понімаєш.