...Й не отямилася, плюнула на трюмо, пляж звідти зник ураз, швидко знайшла на кухні балона з газом, подивувало, що схожий чимось на ту сулію, лише куціший і не прозорий.

Одхекалася лише біля вудки. Підхопила мішок кошеної трави під зручний бік, думаючи про кролів, чи їстимуть вони, адже туди вступив бензиновий дух.

За її спиною поставали три нескінченні дими, рвучись під небо, тріскотнява пожеж перекривала й людський лемент, аякже, вогонь міг перекинутися. Тонька підняла з води поплавок, потім витягла порожній гачок, на якого вловився пролиск вранішнього сонця.

— Життя змушує жити, — думав Вович. — Хіба це життя? Машини вистачає на один виїзд, це життя, якщо длубаєшся з ходовою довше, ніж на ній їздиш, еге, награчуєш, еге, хтось запізнюється на свято і трапиться щедрий? Всі гади на метро кинулись, аякже, завірюха, єдине добре, що світлофори заліпило, і котися собі, куди хочеш. Однак навіть такі думки не гріли, і Вович вирішив, що на сьогодні досить і неквапом завернув додому, вона зійшла з хідника рвучко, очі вперті в небо, сяйнув у фарі фанатичний блакитний спалах очей, тріск тіла об капот, дригнула ногами так, що зблиснула чорною смужечкою трусів, одкинута в кучугуру; Вович вискочив, хапав під неживі гомілки, а перед очима ще дригалися ноги з чорними трусиками, тягнув у салон, не знаючи — везти до лікарні чи в ярок, бо яка правда, хто доведе? Отой сніг, що котиться з неба, чи світлофор, осліплений ним, якщо єдиний свідок, що од удару перетворилася на речовий доказ? Він сів, узявся, стиснув кермо, щоби прийти до тями, і не одразу відчув, як йому жарко стало. Навколо ані душі, він знову виліз із кабіни, розстібнув куртку, знайшов там серце, потер, озирнув вікна, вони всі, передноворічні, світилися або ялинкою, або таким же телевізором. Вович додав до цього зблиск цигарки і з першим димом втягнув думку про те, як гівняно кінчається старий рік.

— У ярок, — майже вголос сказав він.

Прогазував і подерся лисими шинами проти

льоду, тискаючи на педалі, як на велосипеді, з такими ж матюками.

— Огогой, — відгукнулося ззаду, і лише за другим разом він збагнув, що труп ожив. Струснувши фарбованими світлими кучерями, жінка оддмухнула їх зі своїх блакитних очей і сказала:

— Це ж нада буть такою дурою.

— Ну да, — прокахикнув недавню цигарку він, — треба ж, дамочко, хоч якось правила руху виконувать.

— Я не про те, — простогнала вона, — я про життя.

Однак в кабіні перегаром не війнуло, і Вович вирішив, що вона має резон.

— Да, життя, воно, да, — отак сказав він, бо не зміг уголос сформулювати свої попередні думки про пасажирів, які поховалися у метро.

— Закурить, — попросило життя позад нього, і він, не озираючись, подав пачку.

— Прикурить, — додало воно і довго не могло влучити в електрозапальничку.

— Там попільничка є, — кивнув на дверцята він.

— Ого, та тут стільки класних бичків, — зраділо воно, — класно живеш.

— То од пасажирів, — пояснив він і збагнув, що виправдовується. — Забирай усі, мені не жалко.

Почув, як вона там шкрябнула нігтями, а потім, як у стереоефектах, полізла в попільничку навпроти.

— А куди ми, блін, ідемо? — почала обтрушувати шубку.

— Це філософське питання, — відповів Вович, йому вже ставало цікаво, а не страшно.

— Ага, філософське, бо в мене бабок нема, — занепокоїлася вона, але, не почувши відповіді, заспокоїлася; затягнулася, так, що навіть потім уважно глянула на цигарку. — Ясно, філософське, бо яке ж іще, це ж треба додуматись, під машину кидатись.

Вович загальмував.

— Кидатись? — ще раз в очах злетіла постать, дригнувши білими ногами там, де не було чулків, і влучила в сніговий замет. — Треба було б у метро стрибать, — перемкнув він на низьку швидкість, бо вирішив, що його розігрують.

— Ага, в метро, розігналась, там стіко народу, і щоби потім кожне пальцем тикало. Ти не повіриш, я вже була тут замерзла ждать, блін, доки хто проїде.

— Машини не ходять?

— Ні, зупиняються, путана, думають. Як тут жить? Вона ще раз уважно оглянула цигарку і потягнула. Потім заходилася обмацювати себе, дослухавшися дотиків.

— О, ліфон порвався, — скрушно зітхнула.

Він почав думати, що то за слово, «ліфон»,

аж доки наважився зиркнути на неї крізь дзеркальце — одкинулася так, що показала край чулків, однак хутко засмикнулась. Лише раз, коли поверталася боком, застогнала, бо садно на стегні відлунилося болем. Засміялася, закашлялася димом:

— Ну, це вже гаплик, як це я додумалась? Нормальна. І не каліка, чого, його, питається, ще нада? Ну он же каліки і то живуть. Ну? Так нє, додумалась, дура. Спасибі, що тормознув, а то б про що ми зараз говорили? — куцо реготнула вона.

— Ти в натурі? — не вірив Вович.

— А то ж як. Да, закрутило життя. От тіко хотіла з ним порвать, а тепер про це навіть смішно вспомнить. У тебе хіба такого не бувало?

Вович їхав і думав про те, що все його вільне од ремонту життя йде на гранування. І чим далі, то більше треба запчастин, а іномарок розвелося стільки, що за ними не вженешся. А що буде далі?

— Мовчиш? Ти ким робиш?

— Шофером я роблю.

-Де?

— В самого себе, — буркнув він, бо на мить йому здалося: він в снігову заметіль кидається під колеса авта, де за кермом сидить така блондинка.

— Да, буває, — видихнула вона з димом, і тут машину потягло боком; Вович наддав газу, колеса люто крутилися, доки не влучили в порожній каналізаційний люк, машина надсадно смикнулася й захлинулась. Фанатичний погляд фар вихопив горішні гілки. Вович зітхнув і вимкнув їх світло.

— Да, — сказала вона ще раз.

— Що — «да»?

— Ну, в смислі ями. Отак живеш і не знаєш, де тебе чекає.

Сніг лагідно припадав до вікон, і, здавалося, було чутно, як він це робить. Вович пригадав, що недопив термоса, налляв чаю.

— Да, отак раз — і все навпаки, — затягнулася вона й засьорбнула. — Повний комфорт, — потягнулася вона.

Вович засміявся, бо уявив, яка в нього тепер ходова, і як тепер добиратись до гаража; він взяв у неї чай, засьорбнув ідіотські думки, а натомість зосередився на її панчохах, крізь які тьмяніли недоречні в темряві ноги, його рука вже торкалася їх, а він ще про це не знав, тобто не вірив їм, пальцям, аж коли вона одклала в попільничку цигарку і повільно долонькою згори натиснула на його руку, тоді він здобув дотик, і перший же поцілунок влучив у вуста, відчувши, як вони швидко дихають, і хоча обидва заплуталися в шубці, та хутко знайшлися знову, і перекособочена машина охопила їх обіймами, накотилася, гадаючи; чи то пасажирка зойкає через забите стегно, чи, може, од того, що забула про нього.

Він отямився од того, що плаче, доки не збагнув, що то не його, а її сльози, і ніжно пальчиками утер, шкодуючи, що не зробив це поцілунком, тому сльози ринули з неї так, що вона ледве встигала говорити:

— Дура я, огой, дура.

А він переконував її, що це не так, а вона шепотіла: «ти ж нічого не знаєш», йому хотілося сказати, що знає все, однак боявся, що прозвучить банально.

Сніг сипався, додаючи тиші, і здавалося, салон злітає вгору; нарешті це помітила і вона, засміялася крізь сльози.

Старий рік скінчився разом з чаєм. Підсунувши кілька ломак під колесо, він наддав газу, так, що авто потроху посунулося з пастки і майже видряпалося, коли вона зненацька запитала:

— А куди ми ідемо?

Вович про це не думав, а коли почав міркувати, колесо знову посунуло назад.

— Ну, «куди»... Можна, наприклад, в лікарню.

— У лікарню? Під Новий рік?

— Нехай подивляться.

— Що подивляться?

— Ну, рентген там, чи що, — мимрив далі Вович.

— Рентген! — болісно скрикнула вона. — Я? Я кидалася під машину, щоб мене потім у рентген везли?

І, вискочивши в завірюху, зникла.