Я давно казав, що Мунк пацан. Проти одного двірника з Пітерської номер вісім, бо він був лисий, але конопатий навіть там. Тому він був геть жовтий, як морквина.

Особливо руки, бо він ними збирав старі речі, а потім переминав, сушив, сортував. Тоді не було секонд хенду, а лише «старії вєщь» — ходили тоді дворами такі крикуни й скуповували. Потім в провінцію продавали? Невідомо, бо вони й там скуповували весь непотріб.

— Старії вєщь! — кричали вони з вулиці, й наш рудий двірник усе одразу їм виносив, не торгуючись.

Бо він був німий; ми знали, що це не так, раз на рік він міг сказати два-три заповітні слова.

Часто ми робили все, аби вони в нього злетіли з вуст, але ніколи нам цього не вдавалось. Бо він навіть не матюкався, що було заведено серед двірників; навколо тоді їх було дуже багато й жодного на це не треба було провокувати, вони самі провокували кого завгодно своїм матом.

Бо серед них повно було й бандитів. Морока кожному з них була навчити своєму ремеслу когось іншого. Бо бандитизм увесь був підконтрольний криміналітету. І треба було когось пристосувати, а потім примусити робити собі на користь.

— Дє він хова золото? — питали вони нас, менших.

І ми одразу були винуваті, бо не знали. Бандити за це довго мучили нас мовчанкою; ми були певні, що кожен з них має багацько цікавих життєвих епізодів. Але вони виймали лише крихти з них — чудернацьку запальничку у вигляді чобітка, або екзотичного портсигара з зішкрябаним орлом, царським чи фашистським. В них була історія у вигляді мундштуків, завжди із набірної пластмаси, порядок кольорів — це був певний шифр, й ми знали, що такі мають бути й ручки фінок. Але фінки показували у особливих випадках, це треба було дуже вислужитись; постояти, наприклад, на шухері, доки вони курять, багатозначно так і повільно, загадково посміхаючись до цигарок:

— То дє золото?

Вони мали підозру, що він ховає його глибоко в смітті, але їм за статусом не личило в ньому длубатись. І тому вони удавали, що прагнуть інших ^ємниць, важливих, якими володіють рецидивісти, а не прості бандити.

Нам було соромно, бо наш двірник розбирав руїни, спалені сараї, отже він знав, де люди ховають коштовності — інакше чого б це длубався з ломом цілісінький день? А головне, чого б він увесь вік мовчав?

Вони всі хотіли бути не простими бандитами, а рецидивістами, але для цього треба було сідати в тюрму. Сідати вони не хотіли, і тому казали:

— Вовко, лізь!

Чесно скажу, що страху в мене перед крадіжкою не було, бо за мною стояла сила-силенна людей, які вже курили із портсигарів. Боявся я не її, а рудого двірника, найбільше тоді, коли він сідав у затінку, вивалював з мішка старе взуття, брав звідти і голіруч залегко оддирав підметки. Я уявляв, що буде зі мною, бо я навіть не черевик.

— А він не жид? — питалися бандити.

Дійсно, він був занадто рудий як про слов’янина. Про жидів я знав, що це такі пташки, яких повнісінько в нашім дворі; вже згодом, виросши, я довідався, що то горобці.

— А ти, Біловщук, не жид? — питалися бандити.

— Ні, — відказував я.

— Тоді лізь.

Бо тут часто переселяли, і покидалися цілі бараки, або й цілі блоки, і там лишалося усілякого, цілими поверхами виселяли. І, ясно, усе те, що приховано з-перед війни — евакуації, окупації — по старих житлах, ясно, було золота повно. І хто знав? Ясно хто.

Бо він нікого у свою мусорку не пускав, ніхто й разу не бачив, що там робиться, бо такого замка він начепив, що навіть на гаражі в дяді Шури був менший — а, між іншим, то було державне авто і мусіло берегтися як зіниця ока.

Ми довго вираховували двірника й довго вибирали день, в якому ми поховалися за парканом, аби двірник міг спокійно піти пообідать.

І от мене підсаджують з тилу до вікна, бо мені було п’ять років і я міг пролізти, де жоден уголовник не зможе. То нічого, що головатий, просто я дуже кучерявий, а голова залегко пройшла повз чуприну. Усе інше вони теж проштовхнули, а самі поховались за паркан — стояти гуртом на шухері.

Я увійшов туди. В мусорці в нього виявилося чистіше, ніж по деяких хатах; все стояло прибране, підметене й окремо лежало сміття, окремо речі, так, що навіть окремо підошви од черевиків; мене вразило, що вони, одідрані, світили переважно не цвяхами, а такими кілочками дерев’яними. Хто б повірив, що черевики цілі епохи на такому можуть триматись?

Я насилу пригадав про золото. Ясно, що воно було десь тут — інакше чого б він так ретельно прибирав?

Єдино, чого він не зміг подолати в цім храмі, це пахощів, — вони смерділи всі зразу, й дуже дивними були в сонячних променях, повітрі. Лише було геть неясно, де шукати скарб, тому я вибрав найбільшого бака і засунув руки.

І в цей час речі відчули господаря. З’явився нечутно, однак влучив у промінь, і все одразу стало золотим, що, не озираючись, я знав: він стоїть за спиною.

Я не озирнувся, а закричав щосили, бо уявив, що буде зі мною, коли він візьме мене однією рукою за чуба, а іншою за плечі, й ніякі дерев’яні гвіздочки мене не втримають, не завадять одірвати залегко, як і належить усьому, що тут підпадало під сортирування.

Бандити, зачувши, умить урвали п’яти разом із шухером.

Вікна всі в дворі од зойку розчахнулись, мешканці не розуміли крику, адже війни давно нема...

А я зрозумів смерть; цей рудий на мене дивився, як усі глухі, які не розуміють крику; його дивував вираз обличчя, він жував, додивляючись, як одна його стара річ в баку раптом ожила й тріпоче.

Його лице знову не означало нічого, саме тому ми всі його й боялися, бо ніколи не вгадаєш, що в нього на думці; а для мене цей його погляд, аніякий, означав лише одне: я вже знав, я вже бачив, як б’ються глухонімі, вони не чують благань, а гатять, як у тісто.

Я дивився проти сонця на веснянкувате руде обличчя, і його подив додавав мені страху. Я кричав ще дужче, а він однаково нічого не робив і не чув, і міг через це мені зробити все.

Він покинув жувати і витяг мене на подвір’я й тут побачив, як усі вікна вирячилися на нього. І вмить ошкірились проти нього, півбудинку вже й вискочило. Блатних же не було, щоб пояснити, що насправді трапилось. А люди чують і бачать, як зі смітника рудий виводить дитину.

Тоді я збагнув, що ніхто його не порятує. Мовчазного, чужого тут морквяного чоловіка, до якого ставляться усі, як до асенізатора, хто наважився тягать за руку кучерявого законного мешканця Біловщука. Один я знав, що замість убити мене він просто взяв і вивів надвір — але поміж нас стояв нелюдський крик.

Я швидко збагнув, як це зробити: я почав пісять.

Спершу засміялися бабусі, бо ми тут у дворі багато їм шкоди завдавали, їм було приємно, нарешті, побачити одного такого, який принаймні зараз таким не є.

А за старенькими й усі інші, хто повискакували надвір, бо калюжка більшала.

Я щосили її робив, навіть тоді, коли перестали кричать, зупинитися я не міг. Доки й він не посміхнувся.

Полудень. Літо. Він сміється, а я пісяю. До того в нього ніколи на рудому обличчі не було аніякого виразу. Це був перший.

Крапало на гіпофіз цілий день, я це помітив, уже приїхавши на кінцеву — ясно, що там ніхто не ждав, коли раптом далеко за мокрими кущами побачив білу постать, яка мигичила на лавочці.

— Хто це такий ідіот, як я?

В школі такого самого не існувало й здавна, а тут побачив дівчину, зачіска її досконаліша за парик, тобто мжичка не пошкодила. Вона встала, й з удаваної радості я збагнув, що теж не впізнала. Хоча пройшло п’ять років, однак контактні лінзи в нас замінили окуляри, а особливо спотворював пам’ять одяг, для нас, колишніх, недоступний. Невпізнання тривало мить, цілу мить, аби радість зустрічі стала убивчою. «Людка чи Мілка?» — мижичило в голові; так мало часу пройшло, а вже забулося найголовніше.

— Людка! — писнув я.

— Толька! — заверещала вона.

«А може, Мілка?» — лякнувся я обох імен, однак щасливо пригадав їх, бо вони були —Людмила.