— Толя, ти? — почувся знадвору голос матері, вона хутко йшла від повітки, запинаючись у товсту хустку. — Де ти так їздив, бо ми заждались.

— Д-д-д, менти, зупинили, «вилазь!» «п’яний за рульом?» Де п’яний? то бідон пахне, кажу. «Кий бідон?» І повезли на кспертізу.

— Ну? — підійшла вона до вікна.

— Ну протокол, ну кспертіза. Ньдь. Д-д-д, потім мене одпустили, а бідоньчик — ні. Арестували.

І пригадав усі кривди в міліції, лаяв, бо він не був п’яний, а п’яна горілка, яка вихлюпнулася у салон його автомобіля.

— Ну?

— Шо «ну», а от шо я друзям скажу? — насилу прожував він.

— Ох, Толя, ну ти й Толя, — сказала вона.

На доказ він рвучко зітхав. І вирішив не говорити, бо взяв банку і гучно припав до неї вустами. Я не повірив, однак почув його переконливе «ковть», голосне і спрагле; насилу одхитнувся од рідини, додивляючись до неї, яка влягалася, накульбачившися у склі млявим коливанням ранку.

— Тьфу, мамо, — одплюнувся він настирним бадиллям. — Ну, намішали, ну електроліт, ньдь.

І припав ще дужче.

Гавкати, гавкати: чому не «Дрезден», чому «Лейпціг»? І як тепер поіменують цей ресторан, якого тридцять років ремонтують і от, нарешті, чому він стоїть, центровий, через перехрестя до самісіньких Золотих воріт; чому там, саме там бігає голий чоловік?

Голіший за голого, бо лише в краватці на шиї, він кидається до кожного:

— Агбореканусіторе, о, дралючіколастроплачідо, гав-гав! інтрадермонтограчі девенітеляджіле, гав! гав!

Верещав плутаною мовою, з чого можна осягнути лише собачі звуки, та й то, коли він падав навкарачки; не сахаються лише ті, хто вкляк, не од оголеного вигляду, а що труси тримав у руці, і, впадаючи в сльози, тиче перехожим, падає навколішки, імітуючи четвероногого друга, вихляючи неіснуючим собачим своїм хвостом, тицяючи щоразу собі у ніс, нюхаючи їх, після чого рвучися вперед:

— Гр-р! Гр-р-р! Гав!

Додати, що його тіло виділяється особливо білим клаптем, де не загоріло, усе інше, а також і лице, можна назвати «кавказькою національністю», лише мова його, незбагненна; зрозуміти можна лише «гав», тобто «гр», лякає людей посеред білого дня, бо жоден у нашому місті не бачив божевільного кавказця ані разу:

— Гр-р, кара міа, урляторекредоміосантамультіссіма, гав-гав!

Ніхто не викликав міліцію, проте кожен лютився, чого її довго нема, хоч вона була на цій же само Володимирській вулиці, тамечки само, де й КаДеБе, тобто еСБеУ; незнайомець скаче на чотирьох, картинно розмазує сльози трусами, нюхає їх, «бере слід», гарчить, може покусать, особливо, кого заціпило і хто не зрушить з місця, одна пані навіть впустилася і тому стоїть міцніш; а може, в міліції саме обідня перерва, але ж мусять тут бути хоча б контролери комунального транспорту? Бо ніхто з присутніх не знав, як викликати психіатричну карету, хоч про це багато говорено навколо. Вкляклий дідок витиснув:

— Оце заборонили відстрілювать бродячих собак, от і...

Зачувши слово «собак», незнайомець благально посунув до нього з трусами в зубах; ну чому він уперто не одягав їх? Невже тому, що вони були трохи надірвані, а може, тому, що були жіночі, такі чорно-ажурні, як показують у серіалах?

— Чаріссімамеакульпаастропераментекульт радженто, гав!

Примчало одразу дві патрульні машини, мало не посперечалися, яка першою; оточили невідомця, він ще трохи погарчав, а коли побачив, що в правоохоронців руки мимоволі потягнулися до зброї, притиснув до сліз свої горещасні труси і по-собачому заскімлив. Ті гидливо взяли його попід руки і потягли до «бобіка».

— Пєдік, — сказав один із беркутівців.

— А я щитаю: просто мудак, — відповів інший, хоча також ненавидів педерастів.

— Од простих мудаків нікада не бува запахів таких дорогих фірмових духів, пойняв? Пєдік!

Машина рушила, лишивши перехожим хмарку «Ланкастріану».

У КаПеЗе, забачивши постояльців, за півхвилини вмовк нарешті; не писнув, коли в нього забрано заповітні труси, бо КаПеЗе — це такий заклад, де в кожній камері сидять не чотири чоловіки за розкладом, а сорок, і ці всі можуть нагнать жаху навіть на нормальну людину, а не лише на собачого маніяка. Щойно в нього вперлися вісімдесят найвиразніших очей, добродій у краватці забалакав літературною італійською мовою:

— Вимагаю перекладача, вимагаю адвоката, вимагаю консула!

Й і ні разу не гавкнув; остерігаючися, аби глузд його знову не полишив, правоохоронці з’єдналися з амбасадою й переконалися, що бездокументний дуже легко, як про ідіота, володіє тією мовою. А коли сюди прибули всі, він, по-перше, нарешті охоче одягнувся в тюремне, а по-друге, відділок почув од перекладача:

— Я народився і виріс у Генуї, вийшовши на віа Прадо, я побачив дівчину, таку сумну, як і прекрасну. Хоча вона погано говорила, я без слів зрозумів, бо одразу в мене почалися почуття; виявилося, що вона родом з країни, яка постраждала од Чорнобильської катастрофи. І тому там ще подекуди трапляються нехороші люди, вони грабують інших, як оцю дівчину-Галину, вони захопили її власність, мале підприємство, а саму вигнали на вулицю, що вона просто змушена в Італії шукати порятунку; першого, кого вона в ній зустріла, виявився я, Вінченцо, я одразу дав їй усі гроші, які мав на рахунку, і наступного дня вона поїхала додому, обіцяючи, що одразу напише, як влаштує справи, так вона й зробила, але повідомила, що злі чорнобильські люди вимагають з неї ще грошей, тому я позичив усе, що міг, в друзів та родичів і вилетів до Києва, де вона мене й зустріла. Ваша країна мене приємно вразила, особливо готель, я таких ніколи не бачив...

— Який готель? — зраділи всі, що з’явилася ниточка. — Назва, адреса?

— Ну, це поруч з тим місцем, де ви мене затримали, називається він «Золоті ворота».

Міліція напружилася, але пригадати в Києві не змогла.

Звісна річ, бо починався той готель не в центрі, а в селі Чабани, там народилася дівчинка-Галина, яка одразу всіх примусила називати себе Ліна, щойно село приєднали до Києва.

Вона проклинала іподром за те, що він виявився найближчим до її села, і навіть дивувалася, чому її село називається Чабани, а не Конюхи? Тому що Лейпціг, а не Дрезден; а ще бентежило, чому там, такі азартні всі на трибунах, навіть ті, які вигравали, мало звертали уваги на дівочу красу, а лише на конячу? Погулявши годину секторами, вона спустилася вниз і побачила гурт чоловіків, одягнутих у незвичне.

— О, дівчинка інтерисуєтьця спортом, ілі как?

— Ілі, закурить не найдецця?

Жокеї припинили розмову, їх подивував голосок, надто тембральний як про чарівне сотворіння. Однак юність її була неперевершеною.

— Ти не хочеш узнать, хто виграє в заїзді?

— Вобще-то поїсти, — щиро зізналася та.

Отам-то вона одразу навчилася дуже хитрому

сексові, — з підскоком, її вчили цьому ділові не на сідлі, а на брикетах пресованої соломи, вони також добре амортизують; до того ж на пресованій соломі не треба навіть стремен — фокус, яким володіють лише жокеї, полягав у тім, що на кінець фази треба рвучко наддати — це як коли їдеш верхи, то щопоштовху слід майже аритмічно, синкоповано полегшуватися на стременах, тоді і вершник і коняка рухаються набагато легше й приємніше для обох, як на клусі, рисистій ході, чвалі, так і на галопуванні. Галя страшенно раділа, що одразу потрапила туди, куди слід, бо в Чабанах цього нічого не знали не лише вчителі, навіть фізкультури, а також дембіля, навіть з десанту, а від них же ж вона сподівалася найбільше, бо ті володіють різними секретними прийомами, це відчувалося й на танцях, однак поза танцями далі простої «фізкультури», коли вона на всі Чабани кричала, діло не рухалось, ніякого порівняння з іподромними брикетами. Жокеї не кривдили її в вільний од жокейства час, але далі діло не рухалось, і хоч вони були люди геть не бідні, однак подарунки їхні вменшалися, навіть заміж ніхто вже не обіцяв, а коли діло дійшло до простих мисок з вівсяною кашею з місцевого вівса — швидко Галя збагнула: після жокеїв почнуться конюхи, а не менеджери. Обтрусивши назавжди солому, вона подалася далі в Київ.