Закуски набігати матір по сусідах змогла менше, і це мало й приємний результат переваги самогонки над обставинами — коли я вийшов на сходи попалити, замість них я там побачив її, Люську;

вона стояла, хоч і не мала цигарки, я хотів щось казати, але вона так рвучко сперлася на мене, так, що мало од цього не впала. Ідея виникла од вечірньої прохолоди, бо ми чомусь не наважувалися йти до хати, яка ще пам’ятала про небіжчика. Я притулив її до стіни, а сам намагався знайти очима лаву, хоч бодай якусь табуретку задрипану, чи ящика навіть, яких так багато буває по сільських дворах, однак для них було вже затемно, а вогник цигарки я загубив разом з димом; тому я намацяв Люську, і одежі на ній виявилося набагато більше, ніж вона намалювала протягом школи, тому я вирішив не випробовувати долю.

У «залі» краєм ока побачив, що навіть матір нетвереза, це мені дозволило прикинутися п’яним і несподівано заснути на пуфіку.

Прокинувся я раптово од того, що сиджу, власне, так і заснув, однак прокидання мене спонукало до того, що треба якось діяти, тобто десь лягти хоч умовно, переступив через когось із присутніх, хто обіймав килима, і почав неквапом досліджувати периметри хати.

У сусідній спальні ніч вилискувала в огірковому розсолі, він стояв разом зі банкою на столі, і коли я одковтнув його добряче, події потроху повернулися до мене. Я пригадав, що це були поминки, однак якийсь набагато важливіший спогад каламутив мене, не піддаючися, тому я вирішив діяти методично і пошукав очима те ліжко, на якому, певно, лежав колишній наш небіжчик, тобто однокласник Іваненко, коли його привезли із заробітків дев’ять днів тому. Ліжко також вилискувало в темряві, але не місячним сяєвом, а нікельованими деталями, тому я змусив свої очі звикати до темряви, доки не помітив межи нікелю й хрому жінку, яка безтямно спала нероздягнутою.

«Отже, не матір», — полегшено видихнув я, бо слабкий спогад потроху повертав мене до себе — побачив цілу копицю святкових мережив, поміж яких безтурботно лежала Люська. Коли я торкнувся, їй здалося, що вона й не спала, так міцно вона охопила мене правою рукою, а лівою почала шукати в пітьмі мої гудзики. Тобто не давала говорити, що між нами накопичилося за довгі роки поза школою, а тепер, коли вони раптом минулися, вона дозволяла лише сопіти, усі інші звуки затуляла мені поцілунком; це добре, що в неї завжди такі великі губи і тому легко влучали в мої.

Навколо все спало самогонним сном. Коли я добрався до Люсьчиного споду, то з полегшенням відчув, що він вже без трусів; це підтвердилося і її хихотінням, яке погрожувало перерости в сміх, і тому я затулив своїми губами і намагався діяти, не одтуляючи, бо раптом Люська теж захоче поговорить? Або пояснити те, без чого усього ми почали з нею одразу, не вдаючись до спогадів; якщо згадувати, то це були лише наші двосторонні мрії одне про одного, не висловлені, наші дотики були швидші за такі слова, хоча їм було через це кривдно, адже скільки їх накопичилось. А от тепер вони мусять мовчки споглядати, що робилося на мережаних покривалах багатої на нікель кроваті. Ну і я, звісна річ, був не кращий од них, бо скільки вже після школи перемріяв про Люську, а тут все відбувалося зовсім не так, як я бажав, а так, як того хотів самогон. Звісно, думок тоді в мені ніяких не було, було лише відчуття великого поспіху, нехай і так, бо, може, і це однімуть: прокинеться якийся п’яний кум та почне ходить, з’ясовувать, хто це його оце розбудив? Або матері захочеться раптом переконатися, чи усім гостям зручно лежати, наприклад, або хтось із гостей пригадає про недопитого графина з буряківкою — різне могло статися тієї ночі. Але влада була наша, єдине, що мене тоді дивувало в ній, як вона міцно, навіть боляче, хапалася руками й ногами, і це поза ніжністю поцілунків; і те, і інше не можна вже було списати на п’яний стан, з якого ми надто легко перейшли до іншого, найголовнішого, перебуваючи в міріадах мереживного сяяння та нікельованих зблисків; я кожного поштовху не вірив, що вони є, що мрія простіша за саму себе, що Люська щосили намагається не вкусити мене, тамує, тим самим і подовжуючи свої гойдання, посилені височезними перинами, в які ми провалювалися, віддаляючись і наздоганяючись; таких, як наше життя, що гамують, напхані, усі наші поштовхи, якими ми борсаємося у невагомому пір’ї, яке всотує і звуки, й коливання, і здатне провалюватися під нами нескінченно, доки не лягли упоперек їх, тому відчуття наші уперлись і я відчув, як Люська зараз закричить, побуджуючи до паніки, розбудить приголомшені поминки, і затулив їй вуста, здається, подушкою, а потім вона затискала мені рота, щоби я так само не зронив бодай лемента в цю просамогонену буряками ніч.

Дивно, що ми лежали й посміхалися одне до одного, і ніяка сила не здатна була зігнати з нас ці дурнуваті посмішки. І щосили намагалися не засміятися з цього, того, що ми посміхаємося.

— Пити, — попросила вона, і це слово прозвучало крізь її усмішку ніжним шепотом, що я неомильно потягнувся до вікна і подав їй трилітрову пляшку з розсолом. Я чув, як рідина протікає крізь бадилля весільного нашого букету, як Люська устигає між ковтками вдихнути й видихнути, і припадає знов.

Потім я пив квасиво, одпльовуючи гіркі стеблинки, і розумів, чому вона робила це так жадібно — адже кожен ковток повертав до розуміння, що все насправді.

Ми лежали, звикаючи до правди, наші долоні пітніли і висихали, цілунки були пекучі крізь припухлі губи, кілька разів Люська навіть завдала мені ліктем, щоб я її одпустив.

— Шуро, — шепотіла вона, — а чого ти тоді втік?

Чому вона називає мене Шурою, а не Сашком? Адже Шурою мене називали лише вдома.

— Я? Коли?

— Ну, тоді, на танцях?

— Яких? — щиро здивувався я, бо скільки їх було, таких танців, з яких я тікав.

— «Яких», «яких»! Ех, Шура ти й Шура, — удавано розсердилася вона, а тоді раптом передумала. — Одвернись, — наказала нарешті і знову удала з себе нетверезу.

Бо їй не хотілося звідси йти, навіть би й для того, що вона вирішила зробити все просто в ту саму, випиту нами, банку. Од чого їй набагато важче стало стримувати сміх. І аби допомогти їй, я також прошепотів:

— Одвернись, — і теж зліз додолу і учинив над банкою так само.

Однак почуття гумору змусило мене поплескати наповнену нами посудину й поставити її знову на підвіконня.

— Ну? — полегшено запитала вона мене, а я вирішив краще покласти її руку собі туди, де «ну» було непотрібне. Вона знов обхопила мене руками, які мусили бути лагідними, тобто такими, як у мріях, а не навпаки; однак поспіх не допускав ніжності, цілунки виявилися солоними од розсолу, отака реальність, але нехай краще вона, аніж нічого крім тривалих, нетривких мрій.

Це добре, що практичні сільські люди вкладають під матраца добрячі дошки, бо до якої міри могли розтягтися пружини, передбачити важко особливо, коли про це не встигаєш думати, бо перини вже попередньо втрамбувалися і дозволяли реальніших відчуттів, аніж почуттів. Деяка тверезість дозволила нам діяти навздогін тому, ще ми поспіхом прогавили попередньо; Люська вже не така чіпка була, а навіть дозволила собі подекуди уповільнювати, це тоді, коли я хотів навпаки це як танцюючи, коли кожен має ще й додаткову власну для цього музику.

Вона увірвалася гарчанням «москвича». При речено ляснули його дверцята. Наступна пауза знерухомила нас, краса Люсьчина принишкла неначе заворожені, слухали, як важко рипнув під ним ґанок, як невблаганні кроки нічними сунули до нас — Люська зіщулилася на мені, мертво вчепившися; краєчком глузду я напружився, не виймаючись, обхопити її з усіма речами перенестися під ліжко, але здолав лише запнутися з головою мереживом. Ми солодко і німо завмерли одне в одному, споглядали з-під візерунків і сутінок на двері, очікуючи кінця.

Кроки пошвидшали і стали, просунулась його вранішня голова. Закліпали очі і повернулися до вікна — там його чомусь привабила наша гріховна банка, яка вилискувала опукою скла й рідини. Він став над нею, міркуючи.