Швидко збагнувши, що місто — хоч і не село, однак її тут швидше розміняють, аніж скінчиться юність. Вона різними способами видобула заочного атестата про завершення школи і, не гаючи часу, рвонула в Італію — прощавайте, чабани-конюхи. Вінченцо закохався з третього поштовху, тому, що той, триваючи назад, трошки обтискав, і це було солодше за любов, яка прийшла з шостої фрикції, бо в Генуї ніколи не було іподромів, де муштрують не коней, там ніколи не було сіл Чабанів, де окрім соєвої фабрики перспектив ніяких, вже з дванадцятого тичка він почав гарчати, а з двадцятого несподівано забелькотів незрозумілою мовою, прокричав цілісіньку ніч, не маючи зупинитися, чим подивував не лише Галю, а й Геную, переконавшися цим, що дівчина йому небайдужа — і жах охопив його, коли довідався, що завтра розлука:

— Адже віза кінчається, раґґацціно.

— Подовжимо візу, кара міа.

— Подовжить можна, але ніззя подовжить долг, в мене одберуть навсігда моє малоє підприємство.

— О, яке ти підприємство маєш?

Галина подивилася тоді в стелю, таку само, як і всі інші тут, бо місто Генуя не одне, їх тут п’ять міст Генуй; вони її надто втомили, вона хотіла лиш одного — в Чабани, одіспатись.

— По переробці цієї, сої.

— А де твоя фабрика, кара міа?

— В столиці в Києві, ось адреса, — вона взяла ручку й квадратними літерами назнаменувала йому в нотатнику на весь аркуш. — Приїзди, любий, як зможеш, я дуже буду ждать тебе.

Сказала вона втомлено, не сподіваючися навіть, якого результату завдадуть ці останні слова. Той одразу побіг одчиняти сейфа, а також телефонувати в банк, аби підготували суму про ліквідацію «конто», тобто рахунку.

— Я приїду до тебе, коли все владнаєш, ми будемо вирощувати сою, будемо щасливі, — шепотів він.

Так, що вона поцілувала його по-справжньому, смакуючи язиком.

Таксі, довгенько покружлявши Києвом, зупинилося біля дивовижної, ні на що не схожої, споруди Золотих воріт; вони вийшли, вийняли його валізи, й Вінченцо зачаровано озирнувся:

— Що це, кара міа?

— Це готель.

— Готель?

— Я не жилала, шоб ти жив у якомусь такому простому, а лише в такому, якого нєт ніде в мірє.

Він уже навчився розуміти її без слів і ладен був лише милуватися її аеродинамікою, нетерплячішою навіть за власні поривання; заплативши на вході лишню гривню, вона вблагала пустити їх за п’ять хвилин до відкриття, запросила гостя — той подивувався з нечуваного дизайну, від якого відгонило справжнім подихом тисячоліть.

— Я оце оформила наші документи сюди, до нашого гнізда любві, ти такого в Генуї не побачиш.

— Колізею кохання... — озирав він дивовижну, як і власні почуття, споруду.

Галя-Ліна підійшла до вартівника й, тицьнувши ще гривню, попросила ламаною українською, аби її валізи постояли тут п'ять-шість хвилин.

— Любий, я боюсь цих ліфтов, пройдьом нагору пішака, — знову сказала вона мовою кохання, бо італійську знала ще не краще за вкраїнську, — а вєщі нам підвезуть у номер.

Авангардові круті сходи протинали каркаломний досконалий, під старовину, дизайн, дотик долонь тьмарив уяву, лабіринти коридорів заплутаніші за дійсність. «Церква всередині готелю?» — дивувався гість, — «так, раґґацці мой, все для тебе», — притискалася, шаліла непідробно, як на старті, бо відчувала, що жокей вже тріпотить передфінішно, особливо, коли поцілував, то відчув цілющу прохолоду її гарячих уст, вздовж спини тіпнуло, але не передчасно, він хотів бігти в номер, та не знав, куди, її швидкі рухи зупиняли, а коли притиснули, то він забув про довгий переліт, тобто став італійцем; вона стягнула з нього піджак, «це все наше, не бійся, мілий, і я вся наша», шепотіла вона в барабанну перетинку, рвучкий голод, кара міа, каріссіма, він почав несамовито роздягати її, себе, «колізей», рвучи застібки, вона проникала під штани раніш, ніж він устигав скидати, краватку заклинило, увіп’явся пальцями в пишні груди, і вони подивувались, що хоч не з силікону, а твердіють од стиску, ніякий селікон не витримав того, що Галя; він відчув краплі жаркого поту, пристрать укотре прометнулася передчуттям підскоку, не бачучи навколо нічого, окрім натурального каміння, підтиснув її до прадавнього підмурку, вона піддалась нахиляти, розтулилася, скакова Галя, світ хитнувся перед ним, праслов’янський, коли явив на своїх підмурках напохилену її, чий стан вже випнувся чудо-рельєфами, а, головне, опуками, трусики з неї він би довго здирав, якби не подер, духмянощі пахощів непарфумованої, непідробної плоті, видихнувши, як перед пірнанням, Вінченцо отетерів, коли узрів, як вона знадно підтягує одне коліно під себе, однак тим самим вивертаючися назустріч, він вчепився в тремкі півкулі, але долонями такі опуки не вдержиш, хіба кінчиками пальців, а до талії, гнутої, далеко, хіба що ледве скраю за стегна, о, мадонна, аби не втратити рівновагу й глузд, ще мить, ще півмиті... і рвучкий копок п’ятою назад з-під живота, так би одбрикнулась кобила, але вона не вміє бити з одної поштовхової ноги, спритними м’язами пробіг підступний трем і стиск м’язів, усі опуки тіпнулись, вкладаючись в ще один удар з тієї ж ноги, безомильний; одлітаючи попід мур, Вінченцо лише встиг зафіксувати напівперекинуте небо над довершеним дизайном тисячоліть, які вклякли йому в зіницях на весь той час, коли він намагався продихнути судомину, що зконвульсувала його, поціленого в пах.

Він не чув, а лише здогадувався, як спритні руки похапали його вдяганку й, шаруднувши, увіпхали в кульок, як праруськими плінфами процокотіли її гострі каблучки, перебігаючи атонально до сучасних металевих сходів; не зафіксував, як внизу важко ляснув багажник таксі, одтинаючи його речі, і як воно пискнуло протектором, од’їхав-ши, поглинувши його статки, лишивши лиш здерті ажурні трусики.

Усі в відділку сиділи, похиливши голови. Доки черговий офіцер не знайшов очима протокола й не вперся знову пером туди, насилу подолавши мовчанку:

— Блін, я не врубаюся: а чого це ви плигали на наших прахожих, махаючи трузерами, і, саме главне, гавкаючи?

Перекладач переклав на італійську:

— Я дуже стурбований тим, що ви змушені були звертатися до наших громадян, вдаючися до зрозумілих їм інтонацій.

Вінченцо спершу подивувався з толерантності офіцера, а потім спалахнув очима — що ж тут незрозумілого?

— Я благав, аби привели службову пошукову собаку, і вона, понюхавши, взяла би слід дівчини Галини. Її, о мадонно, треба негайно знайти. Її треба рятувати, їй же загрожує смертельна небезпека!

Запала тиша, гучніша за паузу.

Отетерів навіть перекладач, хоч він був з місцевих перекладачів.

Першим наважився порушити тишу черговий міліціонер.

— Од... кого?

— Злі чорнобильські люди силоміць змушують її вчиняти таке, невже це комусь незрозуміло?

Всі похнюпилися і переждали цей стан, особливо начвідділку:

— Ви ето, задвинули нам, що маєте її адресу? В натуре?

— Ну, звичайно, вона дала мені адресу своєї власної фірми.

Очі в правоохоронців похитнулися:

— Якої фірми?

Вінченцо, задоволено, без поспіху взяв перо й на папері квадратними літерами урочисто перемалював з пам’яті слово «Головпошта».

Всі перезирнулися, але стрималися.

— А ви б не могли ще написати її прізвище?

Вінченцо поблажливо хитнув ручкою в повітрі, а потім назнаменував:

«До Вимоги».

— О, кара міа... — сказав він до папірця. — Адреса точна, — заспокоював він їх, заклопотаних.

Тепер навіть консул і адвокат перезирнулися з перекладачем, а той лише знизав плечима, не міг же він пояснити Вінченцеві, що слово «кара» в нас означає геть протилежне, а не до чого італійці звикли.

— Ну, ви пустіть собаку по її сліду, я вимагаю! — бентежився він.

— Обязательно, — твердо вимовив начвідділку і красномовною кульковою ручкою поклав трусики до пакету.