Там на Сидоренчиху накотилися колядники й заходилися однімати паукового експоната, однак та навіжено опиралася, а вся тролейбусна зупинка реготала, радіючи з такого надто енергійного виконання. Хоча до декого поволі й доходила його справжня суть.

Усе інше крутилося навколо неживої, заюшеної кров’ю завкафедрихи, то нападаючи на рогача, то сахаючися його, однаково затуляючи маневром жертву. І тут до мене дійшло, що саме я ініціатор створення ансамблю, хоча кафедра наша й не була фольклористичною, не пам’ятаю, може, й не ця думка мене штовхнула до рішучих дій; однак саме я спромігся вчепитися в закривавлене рогате знаряддя помсти; студентка відчайдушно сіпала, Лариса відчайдушно фарбувала сніг, відповзаючи.

Над’їхав, ковзаючись, тролейбус із переляканим водієм та пасажирами, які витріщилися на кривавий танок. Несподівано для всіх нежива Лариса зірвалася на ноги й стрибнула в салон, Сидоренко видрала в мене рогача і вбила б її, нарешті, однак я вхопив її за ноги, і ми покотился огидним перетоптаним холодним місивом, а рогач люто ляскав бруківкою, не маючи іншої жертви, рвучися туди, де вже одсовувався боком переповнений пасажирами й жахом тролейбус.

— ...я вимагаю од вас перш за все чітких робочих планів, а також ретельної звітності. І якщо хтось думає, що в бібліотечний день може вештатися по крамницях чи по кав’ярнях, то нагадаю таким: в кожнісінькій бібліотеці в картках фіксується дата отримання книжок абонентом, — повчала нас новоінкарнована докториця наук Лариса Шевко, затуляючи гематоми. — Отож, розумієте, неважко перевірити ваші відвідини і якість наукової праці.

Не знаю, як кому, а мені весь цей час чергових зборів у голові гудів один і той самий куплет.

Так, що мої губи тіпнулися:

— Я ж казала, треба фарби гріти, — зітхала вона, але ніхто не хотів слухати, всі були радісні й не хотіли проблем. їй навіть почулося, що хтось у відповідь прошепотів: «Лярва».

Дотик колонкового пензлика до бюсту збуджував, якби навколо не було стільки людей, особливо фотографів, а, особливо, аби пензлик не липнув. Холодними фарбами, адже всі вони містять в собі клей, аби триматися на ґрунтованому картоні, наприклад, чи полотні. Однак картон чи полотно не мали ніжних рецепторів і не відчували холоду.

— Лоскотно, — шепотіла, посміхаючись до присутніх, бо як же без посмішки, коли художник промальовує тобі груди? З одного перса роблячи яблуко зваби, а з іншого — голову Єви, композиційно поєднавши все це райськими кущами та обплутавши змієм, породжуючи єдине бажання: швидше усе це пережити, забрати гонорар і змити все, окрім нього.

Навіть пристрасні софіти не здатні зігріти, адже тонкий фарбований шар сохнув, тягнучи шкіру. Зрештою, кого це хвилювало? Ставлення до натурниць в усьому світі однакове, навіть якщо ти не натурниця.

«Козли, не здогадалися взяти грим, він же не гірший», — Леся лютилася, власне, на себе, бо це вона не здогадалася підказати менеджерам, а тепер мусіла любенько посміхатися, удаючи байдужість перед телекамерами, і думати про те, що раніше натурниць перемальовували на картини, а тепер на живу плоть, аби лише привернути увагу преси до оцієї гончарної інсталяції, щоб це була найбільша керамічна подія року, звісна річ, усі телеканали покажуть таке чудо. Слава Богу, лице було густо промальоване християнською символікою, тобто рибами, що й рідна мама не впізнає.

«Добре, що не обліпили глиною, не посадили в піч», — посміхнулася вона непідробно, і кілька фотокамер вмить блимнули, фіксуючи. Коли вона вийшла на подіум, то позбулася всіх нарікань — вся зала поглядами пропекла її, а не лише зігріла.

...Позаду ляскіт дверей маршрутки, попереду скверик, якого вона завжди остерігалась, хоча пригод тут не траплялося. А тепер тицьнутий якийсь депутат здогадався зробити дитячий майданчик з лавочками, і Леся побачила типа, який удавав, що сидить, палить цигарку, тобто щосили намагався не привертати уваги. Треба було поспішати, щоб у випуску новин встигнути побачити себе, невпізнану за живописним досконалим камуфляжем, бо де ж іще роздивишся себе всю, як не в телевізорі? Поспішала, і вже швидше відчула, а не почула кроки, озирнулась, побачила, що той здоганяє з котячою пластикою, а, зустрівшись поглядами, перейшов на нормальний крок.

— Так ти мені й не скажеш? — почула захекане, ні, схвильоване, він збуджувався, відчувши її страх, і тому здобував ситуацію.

— Що я можу сказать? — наддала ходи.

— Ну, например, которий час, — він здоганяв, — бляха, тут так пізно, а ти, бляха, тут ходиш, і шо, не страшно одной?

— Я не бляха, — несподівано відповіла вона й притисла до себе торбинку.

— З юмором, — критично, з притиском відповів, ухопив за лікоть. — Ну що ж, — зітхнув, — з юмором, так з юмором.

Тіпнув до себе, але вона висмикнулась і побігла, якщо це взагалі можливо на десятисантиметрових шпильках.

— А ти резвая бляха, — гумор прокинувся і в нього, бо попереду було з півсотні метрів темряви, і він одкинув цигарку — тепер йому були потрібні обидві руки, наздогнав, лівою хап, а правою замахнувся ударить; саме тут каблук у неї ковзнув, її крутнуло, торбинка з розльоту влучила в нього, і несподівано вона відчула, а не почула, як той упав. Озирнулась і дійсно, він намагався підвестися, хапаючись за скроню.

Леся мацнула торбинку, і було за що: косметичка, пудрениця, а головне — чимала в’язанка ключів; звісно: од хати, од студії, од поштової скриньки можна не рахувати, бо загалом виходило чимало.

«Бляха, не може буть», — зважувала вона їх в руці, боючися знов наступити на зрадливий каблук.

А нічний незнайомець уже підводився, лапаючи правицею себе за кишеню, але куртка на ньому була затісна, щоби одразу влучити по ножа.

— Ах ти лярва, — прохрипів він і зробив крок, бо ніж-викидушка вже трапив йому в долоню, — лярва срана.

Леся одмахнулась рефлекторно, а вийшло навпаки — торбинка як примагнічена ляснула знов у знайому скроню, і дівчина з подивом дивилася, як чималий чоловік, втративши рівновагу, безтілесно одлітає й здобуває вагу лише тоді, коли спиною влучає в твердий нічний асфальт. Одкинувся він картинно, розкинувши руки. Коли пилюка вляглася, все навколо затихло.

Чи зачаїлось? Леся озирнула навколишні сутінки, однак, окрім байдужих дерев, свідків не стояло.

Вона б утекла, та помітила, що він геть не дихає. Рухалася лише цівка крові під закопиленим у безвість оком, і в Лесі наче каблуки одпали; побачивши труп, вона чомусь вирішила знайти документи, засвідчили, хто він такий; вона вивернула верхні кишені і знайшла все що завгодно: рідкий гребінець, ніж зі страшним лезом, ланцюг, кульок, тюбик клею «Момент»; вона хаотично шукала папірці, які допоможуть знайти родичів загиблого, аби повідомити про смерть близької людини; вона боялася, що міліція все перекрутить, травмує психіку нещасної сім’ї, і цим людям простіше буде пояснити особисто: це була самооборона, проста самооборона, а не навпаки.

Вона стягла з нього куртку, але і всередині нічого схожого на документи не було; розстібнула й здерла брюки, бо інакше влізти в тісні кишені було несила, однак ніде посвідчення особи не знайшла; коли вона стягнула й сорочку, то побачила татуювання. Нічогеньке, така собі шкіряна інсталяція в кельтському стилі, псевдорослинному, несподіваному, як про нічного чоловіка.