До аспірантури нас потрапило двоє: я — через невпинні перемоги на студентських та міжвузівських конференціях, вона ж через бурхливу діяльність, і тому для мене було загадкою, через яку.

Так само, як загадково вона й захистила свою докторську, за неї проголосувало лише четверо зі вченої ради, а одинадцятеро були категорично проти:

— Невдала компіляція.

Та що там — сам Русалимський видав нищівну рецензію, і який же був загальний подив, коли ВАК оголосив про надання докторства. Всі кинулися до Русалимського, а той щебече, возносить раптом її докторську дисертацію до небес; ми відчули себе рибами. Особливо, як вона посіла нашу кафедру, нічого спільного до тематики взагалі не маючи, й почали заспокоювати себе думками, що підловимо її на крадіжці ідей зі студентських курсових та дипломних робіт, як це було, на такім от плагіаті попався наш декан і після того перестав бути деканом.

— Я вимагаю од вас роботи! — казала вона на кожному засіданні.

— Ну... — казали ми.

— Хіба я багато вимагаю? Покажіть мені, на що здатні, от і все, я хочу це бачити, — і кожен відчував провину, бо знав, що зроблено надто мало, аби ця «Лярвиса» сиділа нам на шиї, без своєї жодної, хоч би напівсправжньої наукової статті.

Якої? Щоби ми щосили пояснювали їй науковість, якою самі володіли. Тому я відкопав забуті теорії Марра та почав втюхувати їх за свої, очікуючи бодай-якого результату од її компіляцій. Цитував його, видаючи за розвідки Потебні, а потім із жахом усвідомлював, що вони в дечому перетинаються.

Я навіть тихцем переклеїв місцями для неї обкладинки цих авторів і зловтішно відчув, як холодіє в руках той папір, з якого пнуться на світ цитовані першоджерела.

Чому я не зробив цього, ще в аспірантурі бувши? Ще коли вона рвалася в кандидати? Чому? Рятувати ж треба було науку, яка лише почала зводитися на ноги. Чому чому я не допоміг їй тоді, коли ще міг?

Вистрибував я, аспірант, вистрибувала моя самодіяльність. Лише не робила цього студентка Сидоренко, найвеселіша на тодішній наш факультет.

— Що з вами? — намагався я, щоб вона не випадала з репетиції, однак вона продовжувала.

Щоб не перекинулося й на інших, я припинив дійство, відклавши на ті часи, коли ці двоє помиряться; але наступного разу він просто не прийшов, і тому похнюпився весь наш фольклорний колектив.

Щосили утнули ми, однак справа не йшла, і тут я, молодший викладач, не дав нудьзі перемагати:

— От що, любі. Костюми є?

— Є, — відказало товариство.

— Отже, рушаймо до колеги Радоцького та поколядуємо персонально.

Його мама отетеріла, побачивши на порозі ряджених:

Доки вона не отямилась, ми якомога веселіше вломилися до Радоцького в кімнату. Ми побачили його, як він там стояв обличчям у вікно, виглядаючи міську мряку.

На відміну від нього одягнутого, жінка, яка сиділа на застеленім ліжку склавши долоньки, була гола, настільки, що ми одразу не впізнали нашу завкафедрою Ларису. Голіша за правду, яку явила колядникам. Так вклякли всі, бо ніхто не бачив такого публічно; а я чомусь подумав, що така особа найкраще б виглядала у фольклорному гурті наприклад, в образі русалки; хоча, подумавши, яка взимку русалка?

Несподівано зірвалося у міхоноші Діденка, аби розрядити атмосферу.

...Не співала лише студентка Сидоренко, яка прикипіла поглядом до непорушної спини єдиної людини, що стояла, спершись на підвіконня, втупившись у вечірнє вікно.

Ми хотіли були податися назад, однак до кімнати вирішила проштовхнутися й матуся. Ми скупчилися, аби, наче ненароком, не пустивши досередини, врятувати цій жінці глузд, якого самі, одводячи очі од оголеної Лариси, починали втрачати, шукаючи пояснень. Тому наш «шандарь» надтиснув дискантом:

Далі всі ми, одтираючи спинами невинну матір, виштовхали в коридора:

Притоптуючи, пританцьовуючи, одтиснули старшу жінку на кухню і влаштували в коридорі тісний танок. Доки Лариса не вдяглася і не шаснула поза нашими спинами на вулицю.

Студентка Сидоренко люто рвонула за нею, однак її, «циганку», «лікар» устиг зачепити патлами за дверну ручку і втримав; дівчина, зціпивши зуби, випручалась, побігла, а слідом, плутаючись одне в одному, юрба вискочила надвір. Завкафедриця як крізь землю провалилася, така виявилася прудка.

Така перша гастроль розвалила би колектив, якби «міхоноша» Діденко не вигадав спосіб «гора до Магомета», тобто не сновигати Києвом по квартирах, а колядувати на виході з жовтого гуманітарного корпусу Університету, де поміж першою та другою зміною навчання юрмилося чимало пристойного люду, у якого ми одбирали переважно домашні бутерброди, траплялися цукерки і навіть гроші, що було вже геть в дивину. Але не це головне, а можливість погорлати та показитись, адже насувалася епоха, коли носієм фольклору ставав не народ, а науковці. Завзяття додав реманент — бо підлога мощена із чавунних плит і відлунювалася ефектно:

Не знаю, чому так, однак саме по цій фразі сходами спускалася завкафедрою Лариса, нас усіх вона за машкарою не пізнала, або удала, однак, позаяк на ній самій аніякого гриму не було, то їй майже вдалося вийти на вулицю — цієї миті студентка Сидоренко вихопила у «циганки» рогача (справжнього, з наукової колекції) й несподівано кинулася доганяти молоду свою начальницю, і от що в дивину — перший же влучний удар оджбурив ту вперед, наддавши швидкості, і, щоби завдати другого, студентці довелося чимало попобігти, чому не заважали її «циганські» лахи, численно плутаючися межи ногами.

Ми рвонули слідом, а за нами ще більший гурт охочих подивитись, не розуміючи, що то геть не дійство.

— Лярвиса! — волала Сидоренко.

Так само й помилялися рясні перехожі, бо утікачка вже була заляпана в червоному гримі і мчала практично наосліп, одмахуючися портфельчиком, одкидаючися паперами, траєкторію втеч накреслювали люті удари рогача, процесія несподівано хутко домчала тролейбусної зупинки, і черговий навальний удар збив Ларису з ніг.