Оповідання було чотириноге, сиділо двома тулубами обабіч лавки, типової для автовокзалу, з одного боку дригало ногами:

— Він же приїхав із Рави Руської і його тут ніхто не знав. Приїхав, і характер в нього такий впертий, що м’яса не їсть, а лише вінігретанство. І нема нікого, щоб мене предупредіть, бо на вид він такий важний, раніше вчительом був, що я за нього вийшла заміж. А потім бачу — що таке: п’є. І я йому кажу:

— Давай якось починать прекращать.

А він мені:

— Я ж не п’яниця, я такий, що можу в будь-яку мить припинити.

— Ну й прекращай чи припиняй, як тобі удобніше, — кажу.

— Навіщо, — каже він, — як мені подобається, а як не буде, тоді й покину.

— Ти ж вінігретанець, чого ж ти собі водку позволяєш, га? — кажу.

— Горілка — це ж не м’ясне, — отако відповідає.

Дійсно, думаю, ніде не сказано, що горілка — це скоромне, бо коли Євангелія писалася, тоді ж горілки ще не було в ті хароші святі часи. Хитрий такий виявився, усе робив для того, «щоб не пустувати себе приймаком» — каже. Шо вже почала пустувать себе приймачкою, оце.

Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так усміхнеться і скаже:

— Тирло.

— Що? — питаю я з хати, бо по-їхньому не понімаю.

— Тирлище! — і цілий день ні пари з уст, хіба що піднесе до них стакан.

Но вже ж не поніма, що водка може нравиться безконечно, і кінця їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідіцьця в цьом. Що вже почав опускацьця і в лічной жизні, наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:

— Дай склянку.

Що я не зразу розумію, при чому тут вобще скло, а то в них, на Западній, так стакан називається.

— Навіщо? — питаю.

— Дать поштовх серцю.

Доки до мене дойшло, що це я повинна разом з поцілунками нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик. До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він полупає толчок серця і починає продовжувать толкать серце, а не мене — безкінечно. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.

— Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.

— Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?

— А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломку п’ються.

— Навіщо?

— Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і одлічається.

Ну ні, йому під час цього діла треба обов’язково зубами об гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.

— Водка що, — кажу, — вже не способствує?

— Так що? — огризається він. — Мені через твої примхи переходити на наркотики?

Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім’я любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.

— Лягай, — кажу, — на ліченіє.

— На яке, бігме, «ліченіє?»

— На од анкоголізму.

— Алкоголік? Я?

— Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й накуплю на них усіх імпортной собі косметики.

Він злякався і ліг.

Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і перейшло майже на шепіт:

— Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати од нього твір на тему «Як я був

у казковій країні». Ну? Це в них називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: «А можна я опишу, як я був недавно в Англії?» Вони пошепталися, а потім кажуть: «Можна, лише вигадай для Англії іншу назву». А самі одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають: «Звідкіля в країні третього світу такі знання?» «Вроджені», — каже він їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували, і подає комісії. А вона йому й каже: «Ми ж просили тебе замінити назви країни Англія», а він каже: «Я й замінив на Великобританію». А ті двійку йому — раз...

— Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить полностю вилічиний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.

— Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, що, скажімо, цілувацьця.

— Так, — винуждін соглашацьця він, — оце напевне.

Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.

— Стій! —як раптом крикне він. — Не пий! — Хап мене за рюмку.

— Чого це я, — кажу так, і родичі це чують, — должна не пить?

— Бо ж я не п’ю, — каже.

І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?

— Яке ти право маєш мені сміть запрещать? — кажу я голосно. — Празник же в людей, все-таки. Я ж не яка-небудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.

— Ну, якщо ти не вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то тоді пробачай, люба.

— Отак я прибігаю в комісію, питаю, за що двійка? «Бо нема фантазії», — кажуть. «Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, — кажу, — а от те, що він за кордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять — це не фантастика?» І вони поставили «відмінно», отак; а мій дурник би зроду б не зумів отак повернути вступні результати.

Отак їх роди, дурненьких, як я його родила, бо я кожного разу хотіла дівчинку. Альфа-ритми всі прорахувала. 1 от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця — це мамина доня, помічничка. А мій мені каже:

— Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.

— Що це таке? — здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.

— А ще грамотна. Це, — показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, — раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Туда-сюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну ха-ха-ха.

Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.

— Як це?

— От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, — показує пальцем в баночку, — то розжим, а коли назад, то обжим — і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхва-ритми.

І так я йому, гаду, повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, — каже, — клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», — гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.

Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене тепер виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав все навпаки та ще й користувався цим.

Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.

— Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.

Всі ждуть, паска жде.

— Це в вас тост такий довгий? — не витримують куми.

— Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить? — сказала я і випила.

— Ну, якщо ти так, — сказав мій.

І отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, медленно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені: а тоді хиль! і хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе, або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски — і що? покорчило? — отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім — раз! — і надкусив... І я сиджу вся німа, і чує моє нутро, що мені нада ну хоч що-небудь сказать.