— Дуже еротично, — несподівано почув.

Тетяна мало не чортихнулася, зачувши, що думки знову злітають в неї вголос — покупець же трапився інтелігентний, такого легко відлякнуть.

— Що? — ворухнув він носом окуляри.

— Кажу: дуже гарна попільничка.

— Чому?

— А вона закривається й не смердить нікотином, — жінка показала, як муха зачиняється.

— І... скільки вона «просить»?

Побалакали про ціну, і Тетяна відчула, що

втрачає торг, хлопець швидко скисав, однак заморожені його окуляри ковзнули по «колібрі», і почалася розмова: річ хороша, але в епоху портативних комп’ютерів мало доречна.

— Зате може одразу друкувати по кілька екземплярів, — не здавалася Тетяна, відчувши, що живець наживився, —до того, що ви будете робити з комп’ютером, як вам одімкнуть опалення, тьху, електрику? А, наприклад, в горах?

— Яких горах?

— Або на дачі. А ця машинка працюватиме хоч і на Північному полюсі.

— Що, й там одключають? — ожив під своїми бурульками екс-кіношник.

— Еге, тюлені ж не хочуть платить, — надто серйозно сказав Трохименко.

— Кому?

— Білим ведмедям, — пояснив хлопець.

— Кому-кому?

— Ну не бурим же, — несподівано засміялася Тетяна.

Нарешті Женік почув її справжній, а не базарний голос і зазначив, що він такий само, як отой пуховий платок; а коли вона струснула плечима, проганяючи холод, то він відчув отам попід запиналами й одягачками її тіло, подекуди, незважаючи на зиму, ще й досі смагляве. Вони стояли й балакали про переваги машинодруку, і екс-іношник враз втратив інтерес.

«Або хоча б вакуумну, якщо не атомну, нехай уже, — думав він про бомбу для епіцентру, де концентрується несправедливість. — Невже у чеченів на неї грошей нема? Не вірю».

— Якщо одпустить валки, — показувала на машинці дівчина, — то можна туди такого глиняного млинця закотить.

— Навіщо? — забув про Північного полюса хлопець.

— Як це навіщо, — не здавалася продавщиця, — друкувати на глині, і віками зберігатиметься, — раділа вона сама собі од несподіваного винаходу. — Оно ж клинописи на глиняних дощечках пережили тисячоліття. Хоч один диск стільки протягне?

Женько отетерів, ідея вічних шедеврів матеріалізувалася — він бачив глиняний сувій, якого прокручує «колібрі», однак в нього лишався ще один шанс поторгувати ся:

— Е, скажіть, чи має машинка українські літери?

— Та вона тільки їх і має, — Тетяна вже протирала її, щоби загорнути, несподіваний приплив тепла сколихнув її ізсередини, і вона пригадала нарешті, що її муляло з самого ранку, про що вона не могла пригадати до спродажу. — Скажіть, а ви не хочете купити віагру?

Це так легко і необачно злетіло в неї, що вона сама отетеріла і спостерігала тепер за Женьком. Той почав поволі відчувати себе чи не багатієм, бо, чесно кажучи, про ці ліки він лише чув, коли балакав про них із тими, хто їх також не бачив. І тому почервонів теж.

— Віагру? — вимовив він майже нечутно, аби колишній кіношник не почув.

— За півціни, — не своїм голосом провадила Тетяна, бо відчувала ним, що покупець не на цей товар, — і, головне, без рецепту.

Вона ще хотіла сказати, що пігулка опинилася в неї випадково, коли сиділа на синхронному перекладі конференції у Житомирі і там побачила, як під порожнім стендом хтось забув цілу упаковку, але говорити про це не стала, а просто й відверто сказала, скільки грошей та віагра просить.

— Хм, — зважив подумки ціну той, — як подумати, — жінки в нього не було вже півтора роки, дві його коханки — «швидкі допомоги» майже водночас одружилися і досі ще не визріли для подружніх зрад, — ну, за таку ціну... хоча, все-таки, якщо на ці ж гроші накупити, нарешті, путніх харчів, ну, калорійних там, або вітамінів, то, може, ефект від них буде не менший? Це ж тиждень їсти?

Тетянина свідомість зафіксувала лише дві компоненти: «калорійних», «вітамінами» — це те, про що в неї уявлення було таке ж приблизне, як і про віагру.

Тому вони вмовкли вобох.

Женік тримав у руках машинку «колібрі» і тому наважився перший:

— Не завадило б обмить, — кивнув він на неї, хоча вартість медпрепарату була більшою. Тобто еквівалент «калорійних з вітамінами» ще збільшувався на пляшку шампанського.

— Отут? — підняла вона до нього ясні очі і здмухнула з них пуховик, що надвисав.

— Дійсно, — косився він на старого кіношника і вобох зробили зусилля, аби не забурчали животи, бо вся попередня їжа там була переважно крохмалиста, підбита пісненьким чайком, а він стояв і думав, чому йому так запрагло віагри — адже в дитинстві вона була надто недосяжною для нього, недосяжнішою навіть за перочинні ножики з ліхтариками, бо тоді її просто не існувало.

— Розумієте, — говорила вона, коли вони тягли нагору здоровенні пакунки з харчами, — в Житомирі було винайдено аналогічний препарат, але значно тривалішої дії, аніж віагра.

— Тобто? Багаторазова пігулка? — зрадів він, що, нарешті, знову здобував властивість жартувати.

Вона засміялася:

— Ні, наші вітчизняні ліки, вони після вживання діють постійно, на відміну від закордонних, розумієте?

— Як глиняні клинописи?

Він хотів прокласти ще якісь паралелі, але щасливо опускався далі аналогів, та так і не пригадав про що, бо пригадувать уже не хотілось, а треба було поспішати, нарізати, кришити, мазати, розкладать, ллять, заїдать і запивать усе це разом з похапливими тостами і цілком забувать про курча в духовці, вони несподівано опинилися наче в незримому пуховикові, хата стала завбільшки з нього, такою може бути дуже ніжна мікрохвильовка, отака, як, наприклад, буває подвійний спальний мішок на високій горі, який гріє сам по собі і за хуртовини; їм було дивно, якими вони стали маленькими в ньому, поскидавши усю зимову одежу, обійнялися, і він ще з подивом устиг зафіксувати: її спина од дотику зросилася дрібненькими крапельками. Обоє ставали гнучкими, неначе глина, легко з’єдналась, переминаючись між двох валків-колібрі до нових клинописів, чіпляючись руками й ногами, міцна глина, масна, протерта з шамотом.

— Знаєш, — казав він їй між поцілунками, — а віагру я таки не встиг випить.

— Я теж, — засміялася вона, а потім їх ще довго веселила ідейка, а що вийде, якщо отам, на морозі, віагру підсипать кіношному дідові, може, вона б його гріла, він же й досі стовбичить там разом зі своїми бурульками.

Коли вони скинули надокучливу ковдру, то він зрадів, що не помилився — тіло в неї виявилося таким самісінько, як він його уявив уперше за цілою купою одяганок — з жовто-білої глини. Тут він помітив, що вона дивиться йому в очі ніжно, майже журно.

— Знаєш, — казала вона, — чого я в житті найбільше боюся? Самого життя, — казала вона серйозно, що Женікові ледь вдалося стримати посмішку. Але, подумавши, вирішив: «А чого ж іще в ньому можна боятись?»

У неї була трикімнатна квартира. А ще були такі руки, Боже, ні, не пітняві, а, сказа^-гладенькі, але холодні; і скільки разів я її, Ла] проводжав, а зайти до неї попити чаю не нав вався, навіть коли вона позичала конспекта, г давала, лише запросивши додому. Однак ми сі проти дому на лавочці, вона виймала руки і да їх мені, я тримав, як Ісус Христос рибини, та не відбувалось, бо ми обидва думали тоді про ловіка, сановника, який залишив їй квартиру тобто меблі; і я картав себе за те, чому я тут, н мені здавалося, що я хитріший од себе?

— О, — показала вона на Місяць.

Ще б пак, розводна студентка з хатою -мрія справжнього однокурсника, кожного, не зростав вище гуртожитку, в кого вона пози конспекти, а їхати доводилося до неї, цигані тої, додому. Починалася думка про себе, яки хто, бо Лариса Шевко мала все для щастя, т талію з там, де треба, фігурою, очі і все ^-іб але тримання це робило своє, ти потроху відчував себе, своє тіло, яке од тривкого тримання може перетворитися на таке мерзле.

Отже, ти забирав свого холодного підручника чи конспекта, віз його тролейбусом назад, радіючи, що всі пасажири не здогадуються, звідкіля ти вирвався, і це незнання загальне давало, відроджувало тепло, що ти навіть, підсміюючися, міг розгорнути свою ношу і звідти почитати, й навіть так захопитися, що забути Ларису з її Місяцем угорі.