— А що ж я мусила думать, коли мені показують ножа і дають простільню, — пошукала кофтину. — Що?

— Ти тот, ти етот, — булькотів він сміхом, — я ж оцей-отой, вийняв простільню, щоб ти туди трави нарізала. Моїм кролям, вони ж у мене як прорви жеруть.

— Що? — не розуміла Марина Пилипівна про кролів.

— Кажу, той-цей, нагнуцьця не можу, поперек болить, а трави ж скіко оно треба, коли вони вже наїдяцьця. Ну, я й хотів, щоб ти розщиталась зо мною травою для них, щоб ножем для них накосила. Бо в мене ж спина.

Він хапнув себе за поперек, хотів скривитись, однак з подивом відчув, що там біль минувся.

Книжки випали їй з рук.

— Кролям? — не могла згадати вона, як «кролі» будуть англійською.

— О, не болить, — радів він, — ти не фельшарша будеш?

— Англійської мови, — мовила, — я вчителька, — додала і гордо одягнулась.

Чи випадково відмінили рейс, чи навмисне? — з такими думками Толя заснув на твердій лаві, такій, що наснилася така ж худа дівчина. Він насилу виринув з цього і щосили міркував про бачене, аби остаточно прокинутись із автовокзального сну, викликав деталі; дивувало, що вона була геть нервова й шепотіла в сексі: «Я проклята, я проклята». Він не встигав про це думати, бо подали запасний автобус, і він щосили вагався, де стати на платформі, аби влучити проти дверей. Позаду насідав натовп науковців з речами, одна молода аспірантка зашпорталася у валізах, твердими руками Толя автоматом їх підхопив; обох пропхали у прохід, потужно, так, що ледве встигли вскочити вбік на сидіння й попадати. Вмить сплячка накотила. Не проїхавши кілометра, водій раптом зупинив:

— Я прошу пробачення в учасників конхверенції, но зломився жекльор, тобто інжектор, і охолодження мотору буде осущіствлять тепер система водного опалення в салоні.

Ніхто не збагнув, про що йдеться, один Толя.

— Що, що це значить? — запанікувала сусідка, й Толя пригадав — це вона сновигала щойно від довідкової до каси із важким багажем, хлопця подивувало, як оті тоненькі руки науковиці ладні все втримати.

— Охолодження мотору буде йти не через радіатор, як належить усім автобусам, а через батареї салона. Може, взимку б це було й чудово.

«А от спекотної ночі»... — він не став лякати її такою перспективою; глянув на супутницю, аби сказати щось нормальне, однак та вже спала, напружено тримаючись за сумочку. Толю вразила не так витончена краса, як рукавички — зловив себе на думці, що зроду не бачив їх на жодній дівчині влітку.

— Аспірантка ж, — заспокоїв себе і вирішив швидше поринути в сон, доки не почалася спека.

Прокинувся він не од неї, а од дотику. Хотів одсунутись, та не зміг — аспірантка прилинула замість сумочки до нього, по-дитячому тулилася щічкою, лагідно сопучи йому в плече, й він замилувався, яке в неї нарешті спокійне виявилося личко. Салон уже пашів передиханим повітрям, усі вдавали, що дрімають, особливо ті двоє попереду професорів, доки одному не перехопило поперек:

— Бігме, там у маєтку меблів менше, аніж є нас. Запевняю, я там вже неодноразово бував.

— То що? — прокинувся лисий.

— То те, що заледве чи настарчить кожному по місцю до спання.

— Господи, знову штурм, — зітхнув інший професор, розстібнувся від задухи й почав відпочивати перед новим випробуванням.

— А яка ж фортеця без штурму? — заспокоїв сусіда.

Йшлося про невеличкий, отже не надто знаний замок Острозьких, той, яким колись володіла армія, а хотіла перепродати бізнюкам, не визнаючи, що це культурна спадщина, тому вчені захопили об’єкт і робили там невпинні конференції, тримали облогу, везли туди ковдри та харчі, навіть будматеріали, підмазували щілини, підмуровували, словом, вживалися. Тим часом по пресі ширився скандал, словом, культура здобувала шанс на пам’ятку.

Лише тут Толя побачив, що личко в супутниці небесної вроди, усе інше було непомітне, замасковане екзотичними одежинами — складочками, мережками, рукавичками.

— У бабці Шапокляк! —пригадав Толя, на кому він востаннє бачив такі.

А ще цікаво, що сниться цій неземній феї.

— Мабуть, джунглі, — видихнув він спар і уявив себе Тарзаном, навіть здалося, що фея міцніше притулилася, й він охоче почав тетеріти, шукаючи сну.

Отямився од того, що пхається салоном до виходу, біжить незнайомим подвір’ям, сходами, як і всі інші, хто рвався захопити спальне місце. Нарешті помітив, що тягне й важезні речі аспірантки, загубивши її в нічнім натовпі; коли помчав нагору і майже першим вдерся до вітальні — з жахом спостеріг, як з протилежного кінця туди вкочується навала науковців, попереду — юна дамочка в рукавичках, і коли без вагань кинувся до чималої канапи, то вчасно опинилася і вона, полегшено впавши, випроставшись, і не тому, що матрац виявився прохолодним, а що безліч учасників конференції змушено мостилися на килимі, радіючи, що не на паркеті. Толя б ще про щось думав, однак це відбувалося вже уві сні, який не є думанням, лиш довільним перебуванням, таким ніжним на розчавленому прохолодою матраці, що пестив не одне покоління Острозьких і їхні усі сновидіння нереального світу. Він спав і навіть не здогадувався, що це перший у житті спільний сон, таке саме ввижається й аспірантці. Вона нарешті виповзла з рукавички, матрац, прочавлений століттями, стирчав навколо ватою, пружинами, морською травою, був найкращою підпорою свободи. Толя так само бачив себе в морі й не дивувався навіть, що він русалка чоловічої статі, бо хвіст у воді зручніший за всі інші на землі кінцівки, особливо у лагідних водоростях. Там відчувалася ще одна рідна істота, ось вона випливає, посміхаючися, з прозорої імли, спільна глибочінь єднає їх, тулить без дотиків, красуня заплющена, дивиться вперед посмішкою, не очима, вода веде її краще за будь-який зір, веде в обійми, невагомі, як море; коли вони цілувалися. Толя прокинувся від хропіння, яке лунало з килиму, де сусідам снилося що завгодно, лише не цілюща глибочінь; Толя цілувався, знаючи, що й дівчина не спить, і тут почалося: зуби ж нечищені, пригадав він, тіло ще й досі вогке від автобусного пекла, намагався заспокоїтися, що й дівчина звідтіля, однак руки самі знайшли її груди, вдало замасковані колишньою одяганкою — коли вони відчули реальні долоні, інструменти дотику, дівчина відсунулась.

Лежали горілиць доти, доки в темряві не розгледіли різьблену з дерева стелю, дивовижні давні ботанічні візерунки повели в новий сон про орнаменти-рельєфи, де обидва були постатями оздоб, котрим вдалося торкнутися нарешті одне одного за сотні років. Толя відчув, що від цього сну вона схвилювалася раніше від нього й не опиралася, як попереднього, і кожен дотик додавав дихання; найбільше заважала одежа, розсунути її важко, бо не у воді, а в гілках дерев — доки просотаєшся вітами, листочками крізь ґудзики, застібки. Хвилювання допомагало шукати дотиків, Толя несподівано відчув її на собі, рішучу, хоч вона не знала — він готовий не дуже, вони знайшлися там теплими руками й повільно почали, переляк змагався з подивом щастя, зі страхом оскандалитись, хоча в Толі була причина й для виправдання — навколо ж сплять безліч чужих людей, вони, мовляв, заважають, принаймні зосередитися, відсторонитися від вітальні. Чомусь виплило, пригадалося: в нього діряві шкарпетки, почав терти її стегна, груди, щоб швидше допомогти собі, знаючи, вона відчуває його непевність, спробу подолати, це може бути образливим зараз, коли вона втрачає себе, а він тисне долонями там, де треба пестити. Тут він почув:

— Не треба бути одразу героєм... — шепотіла, цілуючись.

Тобто, краєм іншого вуха тямив Толя — не все могти з першого разу, ось чого хотіла вона, розуміючи, що і йому непросто, і од цього все пропало геть. Вона була згори, це було докучливіше, вона нахилилася, губи зустрілися, вона тремтіла, однак йому нічого не передавалось; вона соромилася, що надто струнка, тобто худенька, і це також передавалось.

«Мабуть, через ці кляті рукавички», — дурив він себе, хоча знав — їх вже ніколи не буде. Просто долоньки виявилися шорсткими; він цілував, вона хотіла заховати їх. Нахилилася до вуха: