— Не плюйтеся, тут вам не вулиця, а салон, — культурно сказала дамочка, вона була зі Смілянської й продумала про неї думочку: «а що, як раптом поверне на Шулявську?» Й хоч знала, що такого ніколи на планеті Земля не трапиться, про всяк випадок зненавиділа того, в брюках.

Прокомпостована дійсність повільно сунула вгору.

— Шо ж ти людям брешиш, — калатав той своє в двері, щосили напружуючи обличчя, — обманюїш їх і везеш?

— Ніхто вас не обманював, — мовила дамочка. — Я сама лічно чула, як ви його не питали.

— Да одкроїш же ти, ілі нет? — майже жертовно репетував той.

Бо тролейбус, закоркований трефіком, знову став; Андрій притиснувся щокою до скла, аби знову хоч раз побачити ту щасливу парочку за вікном, і тулився, доки вона не вийшла на міст, і хоча розмовляли про щось веселе, погляди обох були спрямовані в одну точку — в далечінь — що вони там цікавого побачили? Певно, нічого, бо обоє дивилися в себе, занадто щасливі, і Андрієві, який ніколи не бачив себе збоку, до прикрощів щемно було, що він лише зараз починає упізнавати, такого легкого, світлоокого, який неквапом дибав мостом, не звертаючи на нього уваги.

Андрій запанікував, озирнувся салоном, хапаючись за візуальність оточення, однак його знову тіпнуло до вікна. А що це за дівчина? Лице знайоме, але звідки?

Тролейбус тіпнуло і потягнуло, парочка знову зникла з очей. «Або нехай світ роздвоїться, — чортихнувся хлопець, — аби не я», — вирішив він.

— Ти пасматрі, — одкинувся добродій од водійських дверей, він витрачав удвоє більше міміки, аніж в нього було, — вас не туди везуть, а ви всі — заодно? Одкривай, я кажу, одіот!

Про всяк випадок той звернувся до тролейбусу, а не до водія. Бо в того кулак був татуйований якорем.

— Діти, — пояснила йому жінка.

— Шо «діти»? — не впетрав той, бо думав про Смілянську, а не про Шулявську. Й про безнадійно програний міст.

— В салоні діти, — підкопилила та фарбу на губах.

— А я шо кажу? Нихай і діти, лише шо, йому жалко випустить? Остановить машину, одокрить її двері і все й і нікакіх разговоров. І все, і я вийшов од вас усіх.

Тролейбус повз повільніше за сварку, Андрій пошукав поглядом дітей, але погляд його, тренований у студіях худакадемії, несподівано наштовхнувся на дуже цікаву дівчину в протилежних дверях; не тому, що вона була тут єдина, яка не дослухалася потічного скандалу, а тому, бо щосили визирала на вулицю. Тиха, непомітна гравітація вступала в хлопця, така непомітна, що він її і не відчував. Лице її проступило крізь тонкий макіяж і подивувало художника ще тоншою шкірою; що вона там узріла, за вікном? Очі такі непідробно зелені. «Занадто молода для такої краси», — хотів подумати він, а замість того вийшло: «десь я її вже бачив», — почав тішитися Андрій своєю зоровою пам’яттю, одкидаючи образи з живопису, а лишаючи лише з натури; тут потроху до нього почало доходити, що ця дівчина кап-у-кап така, як ота, що із ним же отамечки крокує мостом!

Тролейбус, скрипучи, поволі одтягався од нього, і Андрій усе б у житті віддав, аби висунутися назовні і переконатися, що то таки так. Але міг бачити лише незнайомку, яка в тому кінці салону мало не розсунула двері, аби визирнути. Дивовижна шкіра її, позбавлена фактури, майже неонова, просотувалася ізсередини рум’яним світлом — тонкі матерії напружилися.

— Ето етой умнік, — тицяв в Андрія пасажир, — ето він первий заявив, що тролебуз іде на Шулявку.

Андрій побачив, як пасажири втупилися в нього, — а хто ж іще почав цей полілог, цю довгу розмову з ним про транспортні напрямки? Хто перший одкрив рота?

— От що, — повернувся хлопець до нього. — Ви ображаєте водія, а він на роботі. Він буде нервуватись, а в салоні повно дітей. Ясно?

Не ясно, бо той ніяк не міг прив’язати дітей до Смілянської.

— А ти, — він думав, доки міряв Андрія поглядом, бо думав дуже довго, пригадуючи, пильненько додивляючися до борідки. — Ти диви, який одіот. І не жид, —додав здивовано він.

«І не жид», — подумав Андрій про це.

Одіот!

Бо тролейбус несподівано одчинив двері на малопомітній зупинці «по вимозі», і доки Андрій устиг збагнути, що незнайомка випурхнула, салон зачинився.

— Одчиніть, — зірвалося в хлопця, і всі зареготалися, особливо водій, який зробив це в мікрофона:

— Ти диви, ще один!

Півгодини — і чотири тости минулося, доки я збагнув, що втупився в Люську; тоді я злякався, що помітять гості, особливо її чоловік Только, бо ці мої погляди турбували його ще з восьмого класу, коли я після канікул наче уперше побачив її на зарядці. Зараз була не зарядка, а поминки, бо наш однокласник Іванюк поїхав на заробітки, а привезли його неживого у труні — переїзд труни коштував набагато більше, аніж Іванюк міг заробити, отже стіл був переважно з хатніх харчів.

— Я хотів сказать, — почав класний керівник і сказав.

Чому люди із загальних фраз вибирають найзагальніші? А, головне, звідкіля їх стільки береться? І я знову втупився в Люську, бо свого часу, бувши з нею в одному класі, не надто наважувався це робити, а головне, прогавив момент, коли треба

не очима глипати. А Только наважився, мало того, він навіть не поїхав з Іванюком на заробітки, і тому підкреслено підкладав і підливав своїй гарній дружині — сам він красномовно не пив, бо був за кермом, це він повторював кожного разу, коли гості підносили чарку.

— Я за рульом.

Можна подумать, що він тут єдиний, в кого вже є авто. Аж доки тост не підійшов до нього, і тут усі одразу пригадали зі школи усі його складні жести, якими він надолужував свої нескладні слова, пригадали, як він страждав на уроках, навіть на математиці він дивував, усно вирішуючи важкі задачі, аби лише не писати. І от Люська. Чим він її взяв? Це була загадка для всіх, окрім Люськи, і тому вона сиділа урочиста, як на випускному екзамені; для кого був той екзамен — для неї чи для нас?

— Увотето, — нарешті сказав Толян, втупившись крізь рідину в денце чарки. — Я хутів сказать, шуб цей, ну, щоби ни забували, от.

І швидко проковтнув мінералку разом з останніми словами. Потім усі помітили, що це була остання мінералка, потім помітили, що й горілка раптово скінчилася — але не поминки, народ ще не перейшов навіть до третьої їхньої фази.

Я пригадав. Мені на уроках, і не лише фізкультури, бачилася Люська весь час у весільному вбранні — вона всюди малювала такі пишні сукні, де лише могла, дівчата в школі цим грішили, але вона перевершила всіх, бо в неї вигадка була найдосконаліша. А моя уява на уроках далі таких марень не ходила.

Толян у цей час намагався інтонаційно одбрикатися од присутніх, які змушували його до подвигу: сісти на авто і поїхати до якоїсь підпільної гуральні по горілку, але ми встигли дружно закидати асигнаціями швидше, аніж він устиг відмовитися.

Все завмерло, доки не одгуркотів його «москвич». І тоді я наважився на неї глянути — вона враз перехопила погляд і втупилася у виделку, дивилася на неї, доки не здогадалася наколоти квашеного огірка. Подумавши, запровадила до рота, а потім через деякий час хрумкнула. Я це усвідомив тоді, коли збагнув, що роблю так само — повільно жую ніжинського маринованого. І тому хутко одклав виделку, хоча заквашений він був класичним «букетом».

Однак Толян десь застряв. Що мати небіжчика, утерши сльози, подалася по сусідах і принесла несподіваної самогонки, хоча й стидалася її на синових поминках. Та виявилася концентрованішою, як про наше село, і я вже безсоромно міг оглядати Люську, подумки одягаючи на неї фату й роздягаючи. Вона також дуже швидко покинула споглядати виделку, а коли пішли регітні анекдоти, жваво сміялася де треба і не треба; доки не почала стукати виделкою об склянку, потім заспівала і рвучко припинила, наштовхнувшися на нещасний материн погляд, і тут я потроху зметикував: вона набагато п’яніша за мене.