Капітан катеру дбайливо сканував матюками берегову лінію, хоча чудово знав, за такої погоди групові екскурсії мудьків зриваються. Звісно, він був старий і тому вживав цю, вочевидь, застарілу лексику — так чи інак вона була вже не про нас. Бо які ж ми мудьки? Зізнаюся, правда, зблиснула дум очка така, піти й добряче прокататися катером; однак на ньому, головне, не було ніяких кущів.

Це все проклята фотографія, слава Богу, що уряд її заборонив і оддав увесь український фоторинок закордонним фірмам. Однак, незважаючи на це, мій козел не підкорився та продовжував робити чорно-білі фотки, ну?

— Тому що чорно-біла — це справжнє мистецтво, вона концептуальна, розумієш? А не ота кольорова профанація, яку друкують автоматично корейці. Автоматично! Хто з нормальних людей може з таким погодитися?

Найстрашніше для сімейного життя, що знайшлося в Києві ще кілька козлів із серйозних людей, які беруть і замовляють моєму козлу серію фото з архітектурою, і він витер пилюку зі свого допотопного фотоапарата й щез у відрядження. Так далеко він вишукував примхливі, якісь унікальні споруди, що я, нарешті, змогла сісти біля підвіконня, підперти рукою голову і підбити підсумки нашим почуттям.

— Ти не так мене збуджуєш! — обурювався він, коли я його збуджувала. — Ну хто тепер це так робить? — сердився він. — Хто тепер так це робить?

— А як?

— Ти хіба не бачила фільм «Секс і кенгуру»?

Дійсно, як це я могла проґавити фільм про тих

сумчастих, і про те, як вони збуджують двоногих.

— Сумками, чи що? — намагалася запитати я.

— Що «сумками»?

— Сумками збуджувати треба? — зажурено дивилася я на свій живіт і навіть помацала там, де сумка була відсутня.

— Боже, яка ти в мене дурна, — одвертався він до стіни, хутко й обурено засинаючи.

Боже, скільки років я його якось збуджувала, а тепер виявилося, що то була помилка. Не так збуджувала — а ти мене так, як треба, кохав?

І Інна, й Іра, і дві Олі переконували, що в нього хтось є, з ким він регулярно дивиться сексуальні передачі з «Циклу тварин». А потім під отим екраном впроваджує в життя. Наче в нас у хаті нема такого ж телевізора з такими ж програмами і з таким же гарненьким килимком під тумбочкою.

— Бо інакше, як же він може збуджуватися за допомогою далеких австралійських ссавців? — авторитетно доводила Інна, бо навіть одного разу була активісткою товариства захисту тварин. — Ясно, що зраджує.

— Там живуть бушмени, і вони весь час щось новеньке вигадують. Особливо в сезон посухи, коли їм робити нічого. І кенгуру навколо стрибають, їм теж робити нічого. Отак і доходять якось згоди.

— 3 бушменами?

— Ну, вони ж дикуни. В них же телевізорів нема. Що там у них у голові робиться невідомо, а особливо, що не в голові, — замріялася Оля.

Бо вона знала, де на глобусі є Австралія. Її чоловік ходив у географічний «Клуб Гея» і переконував усіх, що Гея — це давньогрецька Богиня Землі, наче ми всі такі дурні й не розуміємо, що таке «Клуб Гея». Ольга ніколи, навіть після третьої філіжанки кави, не зізнавалася, як вона збуджує чоловіка.

— Ніколи, ніколи не чула про фільм «Секс і кенгуру», — одразу провокувала вона нас на манівці, коли ми збиралися в мене на кухні поговорити про нове взуття Таїсії Повалій.

Яке там взуття! Словом, ми вирішили, що мій мене зраджує за допомогою аборигенок.

Бо іду я в маршрутці, яка рвучко гальмувала весь час, що один вірменин двічі на мене впав. Так вдало, що роздер об сумочку брову.

Потім виявилося, що він азербайджанець, який весь час казав, що вірменин, це коли я його завела додому йодом мазати брови, але ми чомусь до цього не дійшли, бо поки я намагалася влучити в брову, ми влучилися губами. Не знаю, чи дивився він фільм про кенгуру, але цілувався він значно краще. Не встигла я його збудити, як він почав раніше, ніж я, як ми здирали одежу і падали в ліжко після того, як почали, не пам’ятаю, це дуже дивно, бо пам’ять в мене завжди дуже хороша, як світ перекинувся, коли я отямилася і побачила, що я на ньому верхи й насилу перекинула світ назад, і тоді, слава Богу, пам’ять до мене на мить повернулася, щоби потім зникнути назавжди кудись, далі за Австралію. Мені здається, якби аборигени нас таких узріли, то вони б серйозно переглянули свої погляди на кенгуру.

Що я просто змушена була наступного дня бігти в крамницю по найдорожчу каву, викликати Інну, Іру й обох Ольг, щоб за їхньою допомогою відновити хоч щось із вірменської події. Після першої кави Інна вирішила:

— Якщо чоловікам розбивати іноді голову, то вони щось зможуть вигадать.

— Бити, бити, починаючи з лівої брови, — сказала Іра, бо вона працювала методисткою.

— Дійсно! Чому це ми весь час мусимо вигадувати щось новеньке? Нехай вони хоч раз напружаться... Розбити усі їхні собачі голови, — не вгавала Інна.

— Бити, доки не стануть кенгурями! — постановили обидві Ольги.

Отже, якось ми разом, кава по каві, почали реставрувати того маршрутного вірменина, і навіть пригадали, яке в нього ім’я, і воно раптом виявилося азербайджанським. Збагнули навіть, як він мене перекинув і з чого почав, ще пару деяких позицій вдалося відновити; вже коли дійшли до того святого моменту, коли я опинилася, нарешті, на ньому згори, щось на кухні несподівано рипнуло.

Ми завмерли.

Бо дверцята кладовки повільно розчинилися, і звідтіля постав, тримаючи в руці мокру папірчину, мій законний чоловік. Він, виявляється, весь цей час друкував там свої ідіотські чорно-білі фотографії з такою ж концептуальною архітектурою.

Жодна фотографія на планеті Земля не змогла би передати, який повільний вираз був на його обличчі, він тільки розводив руками, намагаючись казати, але з пальців йому крапали розчини і заважали говорить. Правда, лице в нього витяглося довше, аніж в кенгуру. Він ішов з ним до мене, німо тіпаючи архітектурою.

Словом, подруги перекинули каву і зникли.

Словом, треба повністю заборонити фотографію, особливо чорно-білу. А також і всі кладовки на планеті Земля.

— Вони цілуються, як вони це можуть делать? Канєшно, артистам многе позволяється, но це ж не шутки, якщо пойнять, шо в неї муж там є, дєті, і ув його сімн’я. І от вони цілуютьця на ввесь екран і всі ж це бачать, га?

Ліжко виявилося трьохсекційне, і Вітьок на кожній з них себе прокляв, що погодився допомагати, адже він не для цього сюди найнявся, однак чомусь штатні працівники «Відіум-студіум» не виявили аніякого ентузіазму. Тому що у вихідний? Коли вони з водієм затягли першу секцію в офіс, збагнув, чому— адже всі столи перенесли в сусідній кабінет, а тут робили павільйон, тобто діагонально затягували в марлю два кутки. Замість одхекатися, водій заторохкотів:

— Нехай би делали з поцілуями комбінірувані зйомки, так ні, я взнавав, вони ніколи цього не роблять, економлять, кажуть. На надписях не економлять, а тіки на цілуях. Був би я в тої актрисулі 158 мужом, я б її, суку, убив після першой от такой зйомки, убий мене Бог.

— Так їх розлучають.

— Кого?

— Ну, артистів. Дають їм розвод. От вони одцілуються, а потім уже назад женяться, по своїх сім’ях.

— Ти не бре?

— Я не бре, я ж сам актор, — збрехав Вітьок.

Вони тягнули другу секцію, і він збагнув, адже

може спітніти, і що тоді? Як грати роль, душу ж тут нема, це факт, дай Боже, щоби хоч який туалет.

На першій секції сиділа вже дівчина, і шофер почав її зганяти, нарікаючи, що «обсеруть, тоді шо?», тобто Вітьок устиг заховався в сусідній кабінет, витягнув цигарку і димом перевів подих. З шоферських вигуків за стіною поставало, що ліжко, взяте в мебльованому салоні напрокат, там, де «Відіум» позичив і рулона серпанкової тканини, тобто шофер усе це тимчасово украв на вихідний день, й метушливо остерігався пошкоджень.