— В смисле?

— В смисле крантів.

Я багатозначно поглянув на бляшанку, яка «вагалася» біля дверей, і та принишкла.

Пухирці виходили з дядька. Він думав про мамзелю і про те, чи варта вона смерті. Я теж міркував про неї, себто про того татуйованого типа, якого нещодавно зігнав з його законного місця, тобто про те — а що, як раптом повернеться?

Щоби ця думка не прописалася мені на лобі, я щосили почав згадувати, чи є слово «квасити» в значенні «вживати алкогольні напої» у словнику Л. Ставицької.

— Скинь одного нуля, — нарешті почулося знавпроти.

— Не, — рішуче відтиснув я.

— Такого базара не було, — здобував він рішучість.

Мені чомусь постав за вітриною єврейський базар, який півстоліття тому вирував повоєнний, голодний, злий, і навіть пригадалися балачки, що тут торговано пиріжками з людським м’ясом; і коли їли, чи всі здогадувались, з чого їх пороблено?

— Ну, як не було, то й не буде, — підвівся я, одсовуючи фотографію. — Я вийду, а ти погодь, погодь, не спіши зразу за мной.

Я зробив перший крок і вже став по той бік його. А той слухняно втупився в пухирці, я чув, як вони шиплять, ще й тоді, коли йшов по вулиці.

Колодязь дослухався розмов, кращого вуха на Русі не було — лише коли відро вгатить, розплескавши слова, однак вони швидко вгойдувалися:

— Не просто так звабив, він же з нею спочатку стрічався, — провадила Марина так впевнено, наче з нею, — і обіцянки були. Там про шлюб, про вінчання, як почне, бувало, — зажурилася вона, — розписувать, яка служба пишна буде...

Усі троє замріялися. Навіть колодязь. Бо кожна гадала, що у її дочки учта буде краща, аніж у матері. Весілля — то що? Як не шпурляй гроші — однаковішого не втнеш. Бо пішло таке — напиватися. Раніше на Русі такого й не чули. А от вінчання... Це рай.

Жінота при цямрині забула про відра, які зібрали їх тут усіх.

— Невже ще є такі, — засумувала Катерина, наче їх, таких, уже не було. Для яких нема нічого святого, навіть церкви. — Як його? Денис?

— От присягнусь, що під вінець обіцявся, — шепотіла та правду-правдісіньку, бо вона оце саме навернулася їй біля колодязя й була найкраща з правд, які Марина знала — жінка вся була оперезана нею, як оце плахтою.

— Відки ти се сього певна? — тихо шепнула й Оксана, однак колодязь дочув. — «Певна, певна, певна», — закружляло в ньому, доки не доринуло води, куди поринуло.

— Люди кажуть.

Позаяк уся трійця була такісінькими, людьми, то хто ж тепер візьме під сумнів? Те, у що б він, сумнів, вже й сам пойняв віри.

— То вона, дурна, повірила? Невже Олена така недолуга?

— Гірше, він її підманював, і баче, що вона не піддається, тоді він тут же, прийшовши на вечорниці, почав підбивати клинці під Пріську — та так, щоб Олена все те не лише знала, а й сама бачила. А вже потім, ревнувавши, та й погодилася з ним зустрінутися вночі отуто, неподалік колодязя, вночі, так, щоб ніхто не бачив. Мовляв, побалакати треба. А сам взяв і взяв із собою пательню та й заховав її під жупан, а дівчина ж про це ж не зна. Вона ж приходить, Оленка ж, щоб побалакать — отак підходить, отак стає. Ну, про те, про се. А він раптом як не вихопить оту пательню, та як не вдарить дівчину нею по голові.

Не лише колодязь, але й вся Гетьманщина затамувала подих. Земля, яка чимало знала, й хотіла ще більше, й нашорошила всі інші свої криниці й копанки — та й кладки, що понад ріками та озерами, не проминули того дочутись:

— Упала, як мертва, а йому того було мало, він хутчій на ній одежу розбира й приступається, еге.

Збезчестив. Уже коли вона отямилася, то не змогла відбитися від ірода. І отак нелюдськи понавтішавшись, кинув він її, сердешну, понад кручею, а сам мерщій додому й далі спать, наче й не вставав. А її тато шукав, знайшов і з оцього колодязя водою одливав — з оцьцього відра.

Так тихо стало, що колодязь уперше дочув: хмари шарудять небом.

Молодиці не дивилися одна на одну, а всі убік, аби не зустрітися поглядом, бо щось постане; кожна-бо знавала про такі речі й не хотіла, аби інша бодай відчула, вони так вмовкли, що Марина лякнулася:

— І от суд, треба допитувать свідків, а свідків нема. Хіба шо цей колодязь, що поруч був, але ж його в суд не приведеш.

— А як і приведеш, що він там скаже?

— Ну й суд бачить, що таке діло наче й просте, але й складне водночас. Особливо насмішила ота пательня, на якій наполягали позивачі — яку той Денис та притахторив на побачення. А батьки позиваного Дениса лементують в один голос:

«Яка ще, на Бога, пательня? До чого тут вона?» — й мало в очі не сміються.

— «Це вона все вигадала, це вона його обмовила, бо заміж за нього хоче. Пательня!»

І всі хрестяться й присягаються, а надто на Євангелії клянуться...

...Карооке надвечір’я западало над масивом, волошковий місяць з неба зазирав до контейнера — як там не було нічого поживного навіть для якого настирного бомжа, то що могло світило там цікавого узріти?

Троє тіток зі сміттєвими відрами завмерли поруч, не дійшовши, дослухаючися останнього згука, що пробринів між ними, не ймучи йому віри — що воно вже й давно одгуло в бакові сміттєвому, полягши там, де йому й належить.

— Ну? — перша не втрималася Оксана Сергіївна, вчителька на пенсії, бо вона також знавала різні історії зі своєї педагогічної практики, які, правда, жодного разу до суду не доходили.

Марина Пилипівна відчула, що пауза не може тривати довше, ніж би їй самій того кортіло.

— Єдино що обідно, так це те, що бідній дівчині життя не стало. Всі ж узнали. Й не так за те, а як за те, що здря взнали — нічого ж довести не вдалося, то й вийшло, що вона двічі дура, ге?

Жінки похнюпилися; згірш за баки, які виструнчилися напоготові, чомусь два дні вже не займані сміттям — і тому не труїло його своїми випарами, які оце лиш почнуться, певно, з трьох відер, винесених сусідками.

— І що, оцей Дениска так і одмазався? — сплеснула Катерина Іванівна, якби вони не трималися за відро. — Отак йому нічого й не було?

— А що йому буде, як батько Оленки і побивався, і благав не робити кривди, що даром судилися, а суд взяв отак і все відхилив.

Особливо в тому місці, де Оля наполягала на сковороді як знарядді насильства, бо дуже вже невірогідна така деталь в її розповіді була — ну став би це хтось по мікрорайону зі сковородою носитися, ідучи на побачення? Ти бач, деталь, а як хитро її той Дениска продумав, бо візьми він туди із собою щось інше, то воно б не таке смішне для суда було.

І от приводить тато донечку свою додому, і сидить отак і думає, як їм далі жить. Це ж як тепер йому, а особливо їй — як на вулицю тепер вийти? Це ж його тепер на роботі затюкають. А Оленку? Як їй в школі поріг переступить?

Місяць почав ховатися, а позаяк було надвечір’я, то не знайшов куди, й ганьба, яка поставала на землі, змусила його бліднути. Що якби такий Денис трапився отут межи трьох жінок, або ще хто такий, то вони б його затовкли відрами, байдуже, повними чи порожніми.

Особливо Катерина Іванівна, вона все життя пробула домогосподаркою й тому ніколи не знала, чим такі історії кінчаються —- й дуже хотілося їй завершити хоч одну власноручно.

— І це все? — зітхнула вона до свого відра.

Та не така була Марина Пилипівна.

— Ні, бо головне ще попереду. Зажурився дуже батько: «як же моїй Олені далі жити? Повз вулицю повз дюдей ходить? Де ходить Денис і його родичі, страшно з цього раді?» Це ж треба тепер кудись хату мінять, переїздить, школу, роботу, знайомих — все починать спочатку.

Доки йому та само сковорода не підказала.

Марина Пилипівна вирішила вже не робити пауз, бо хутко вечоріло, швидше, аніж оповідала:

— Так, так, сковорода, він тепер сам вибирає в себе найважчу, яка в нього ще була, з ручкою такою. Тоді добре шкребе її, миє і не може діждатися наступного клятого дня, якого такій людині, як йому, соромно вийти на вулицю. А особливо дівчині. От він і каже їй: