Дивно було од таких звуків, особливо в світлиці-вітальні, де на вітринах були дитячі вишиваночки, малюночки, пластика — я не стала рефлексувати, як належить мистецтвознавцю, на архетипи, а швидше проскочила до музичного фойє, звідти були чорні сходи нагору. Там, де туалет розходився з роздягалкою, була тренерська, крізь віконце якої я побачила те, чого не узрить жоден тренер: гірлянди на стінах басейну, а, головне, накриті дорогими скатерками розкладні столи. Харчі теж були не тутешні — коли б це тут пишалися ананаси? На мить мені здалося, що в одному куткові, де затиснуто й роздягано офіціантку, в якій я упізнала риси знайомої медсестри, але хто ж напевне твердитиме, коли тамо оно скільки макіяжу? Я ще довгенько озирала сервірування, бо несила перевести очі на масовку — повнісінько дівок та костюмованих дядь, які поступово позбувалися одежі, адже вони щосили прикидалися іншими, веселими, галасливими — бо протилежна стать була вже дополовини гола. Яку голість компенсувала занадтим верещанням і тіліпанням рук, щоби потім зарепетувати, це коли їх оптом посунуто в воду. «Куколкі! Куколкі!» — радісно лунало чоловічим хором. Слідом туди пострибали й неофіти бізнесу, що за бризками недогледиш, де хто який, поспішаючи вхопитися за намічену «куколку» раніше за кого іншого; таку масовку я бачила по телевізору, коли баптисти навальцем вкочуються в святу річку Йордань; однак вереску тутки було геть більше, зважаючи на причину— адже християни не злягалися в воді, а ці, вільні від комплексів, почали витинати явно не релігійно, гуртом трясучи воду; кожен намагався, окрім сексу, якомога дужче ляпатись й бризкатися, і я подумала собі, яка ж то біда, коли вже в чоловіка без оцього вже нічого не виходить, то як тоді статево жити без масовки? Воно ж зрозуміло, що бізнесове життя не лишає місця ні для чого людського, але щоби отак компенсувати нелюдським? Який з того оргазм?

...Підвали були порожні і тим хороші, що не було аніякого ляскоту; лише з дальнього кінця їх наповнювало відлуння колективного реготу, наче крізь воду, теліпалися темними закутками. Як відгомін моїх передчуттів до якогось низькосортного басейну? Звісно, чому — бо жоден високосортний не вмістить такої гігантської масовки.

Здавалося, що звуки линуть сюди крізь залізо рур, і я не втрималась, аби не прикластися вухом, однак почула лише водяне шамотіння. Це з тої труби, теплої, якою струмувала вода до басейну, і тому я, спершу перевіривши, чи одімкнуто електрощита, саме на неї примочувала товстючого дрота «нуль». А фазу силового кабелю почепила до протилежної — товстої зливної з басейну рури, підтиснувши її згори уламком арматури. Лише потім, ретельно витерши руки, а, головне, відбитки од них, перевівши подиха як слід, взялася до рубильника й врубала, — на мить весь водяний шабаш геть закляк, дослухаючись до незнаного відчуття, а потім з потроєною люттю й радістю пошвидчив.

Я не повірила, гадала, що вмить все вклякне. Тому взяла важіль регулятора й вкрутила на повну потугу, аж затріщали трансформатори.

Але це лише додало ляскоту й вигуків — посилило колективну радість.

Кинджала я помітив, коли той майже заховався в рукав добродія. Це щастя — підносячи до губ келиха з пивом, картинно виявляти його, татуйованого, щоразу із рукава. І, щоби розгледіти краще, я почав перемальовувати його на руку собі. Не тому, що в закладі не було для цього, скажімо, серветок, а тому, що оригінал був татуйований теж на шкірі; і, хоча моя копія чіплялася пастою за волосинки, я відтворював досконало, так, що міг, нарешті, роздивитися: отут вістря, туто стрічечка, осьде — оголена красуня.

Та й звідки б отут узятися серветці? Салон «Сало-ковбаса» зберігся, відколи тут вирував «ївбаз», ще й досі відвідувачі еротично лаялися з буфетницею, а вона лінькувато жбурляла в них порожні пивні банки, економлячи такі ж слова.

— Та ну йо ж майо, — зітхнув він до годинника.

Бо відчував, що його знавпроти копіюють, хоча не знав, хто — кулькову ручку я надійно затулив кульками пива.

Однак він рвучко надсьорбнув своє, і боді-арт на його руці постав у всій красі. Зафіксувавши мій скошений зір, добродій занервувався, не збагнувши, про що, проте першим порухом вирішив вихлюпнути в мене кухля. Однак із огидою на нього глянув, як і на мого удавано безжурного погляда. Він на когось тут очікував, доки не вислизнув на вулицю, і там магнітні поля його розпружились. Я пересунув через стіл його недопиток, здобувши право перебувати тут ще зо півпорції.

Та моя ручка вже запам’ятала деталі і тріпотіла завершити обриси; лишилася дещиця, тобто страхаючий кишкодер на лезі, я поринув у нього, обходячи родиму пляму; тут вітер гойднув бляшанку — двері відчинилися, новий дядечко, зайшовши, хутко сів поруч. Він не приховував уваги. Претендент на недопите пиво?

Я насупив брови і втупився в бульбашки, привласнюючи їх.

— Ти яке любиш? — почув. Це було б наказом, якби не пропозицією.

Я не встиг затулити кинджала, назвав «хмільне», як би личило кожному татуйованому.

— Так ето, — розмова не клеїлася, як у всіх, хто вдавали з себе інших.

— Ага.

Він зробив відчайдушне зусилля розсекретитись і запитально тіпнув бровами:

— Сидів? — кивнув на моє татуювання.

Я неквапом заховав малювання в рукав і багатозначно втупився в кульки, які невагоміли в розчині, натякаючи: «хто з нас, — мовляв, — не був у одсидці?» І, навіть ковтаючи виставлене питво, медитивно ототожнювався з новими бульбашками, які чомусь поставали не в кишках, а в голові.

— Да, лучче не вспоминать, — почув я там свій голос, ховав щосили очі, хапливо пригадуючи слова з «Українського жаргону» Л. Ставицької.

— За шо?

— За всьо ту ж арифметику.

— ?

— Кєнтярі загнав піку, провернув три рази, а чотири роки получив. Знав би, чотири й провернув би.

— Ну?

— Гну.

— Що гну?

— Антилопу гну. Я ж більше чотирьох тепер щитать не вмію, — видихнув я перед новою навалою цупкої рідини. Ходіння в народ почалося не з того його кінця, однак початок був непоганий, пиво трапилося гарне і мені лишалося одне — недомовляти. Їй-Богу, утік би, але «хмільного» лишалося надто багато. Я зиркнув на годинника, тобто на двері.

Але буфетниця вже несла до нашого столика закусь.

«Готувався», — устиг подумати я про дядька, бо м’ясо виявилось підсоленим; я міркував не лише про нього, а й про систему взаємозобов’язань, яка керувала геть усіма генделиками на землі, і повільно посував у голову шматочки їжі.

— Вона, сука довбана, одкрила своє субстрахування і дума, сучара, що я ніколи не взнаю. Ти можеш собі таке представить — субстрахування!

Зачувши незнайому лексему, я второпав, що це не жаргон. Тим часом він підсовував конверта, ні, не з грішми, а жіночою фотографією. Я взяв, намагаючись не лишити відбитків. Цікаво — це секретарка, бухгалтерка чи просто дружина?

— Да-да, — сьорбнув я пивця. — Бува й похуже. Діствітільно — сучара. — подумав я, і додав: — В натуре.

— Ну? — магнетично оглядав він мальовидло на моїм зап’ясті, доки я не затулився рукавом. — Тіко не кажи мені про антилопу.

— Яка цифра? — не знаючи про що, запитав я.

Той умочив у рідину пальця і вивів на столі те,

що страхає найдужче, — конкретні числа. Мені стиснуло подих, я багатозначно припав до келиха, і пухирці замінили кисень.

— Добав до цього ще два нулі, — почув я свого непідробно хрипкого тембра.

— Да ти шо, — він теж почав втрачати дихання.

— Через плечо, — тетерів і я, дивуючись розмові.

— Дорогувато буде. Я на стіко не підписувавсь.

— Ти б на параші хоч день посидів, то взнав, що по чом стоє, — почав я застібати манжетину на «татуюванні». — «Дорогувато!» Ти шо, думав — я сам замочу? Бо фатить з мене параш. Перезакажу — і буду в той момент отут со свідєтєлями пивко сьорбать, — вирувало пиво.

— Що?

— «Хмільне» отут буду квасить з надьожними корєшами, доки твоя мамзеля буде виплачувать моїм пацанам повний взнос за свою... субстраховку.