Вітько заховався за шафу, перечекав, доки водій з матюками і новими помічниками посунув униз по третю секцію. До кімнати зайшла та сама білявка і скромненько притулилася на тумбу. Скромненько не виходило, бо мала потужну сідницю.

«Мабуть, спортсменка, — подумав він, — мабуть, ковзання».

Бо за його уявою, саме в льодовому спринті мають бути такі м’язи.

«Ну, не штангістка ж», — озирнув він її тонке зап’ястя, до якого би пасував якийсь єгипетський браслет зі сканню і ланцюжками, тому що шкіра була смаглява і матова, сказати б — мармурова, якби мармур умів бути смаглявим.

— І ніякої фізіології, — наказав режисер, але не акторам, а операторам.

Цих також було двоє, і вони пишалися, що знімання буде багатокамерним.

«Мабуть, теж студенти», — подумав Вітьок, бо був уже голий. Це він особливо відчув, коли побачив з-за дверей перелякані очі шофера.

Дівчина довго і роздягнуто одверталася, вдихала повітря, словом, соромилася.

«Це тому, що в неї великі груди. Мабуть, теж студентка», — подумав він без аніякої зловтіхи.

Бо на одбірковому конкурсі її не було, певно, затвердили в останню мить. Великий природній бюст має недолік на кінозніманні, бо він не селіконований, отже, коли дівчина лягла на «альков», то груди трохи пластилися, і вона щосили хотіла вмоститися вище на подушках.

— Значить так, — не звертав на це уваги режисер, — цілуватись не довго, бо плівки на десять хвилин. І на камеру не працювать, мордами не торгувать, навпаки, не забувать, що ви — дублери головних героїв.

«Каскадери», — водночас подумали він і вона.

Повмикалося світло, і Вітьок подивувався, які в неї зацьковані очі, йому полегшало, отже не стриптизерка, «з інституту фізкультури», — переконував він себе, хоча м’язи в неї від природи, це факт, ніяка фізкультура такі не зробить, «це наша наддніпрянська генетика, типу найбільших у світі чорноземів», — вирішив він, це тоді, коли він ще міг думати, одразу торкнувся її і почав швидко цілувати груди ще до команди «мотор-камера», щоби ті хоч трохи встигли напружитись, аби вона так не комплексувала стосовно об’ємів, «це якісь десять хвилин», — шепотів ніжно, заспокоював і відчув вдячність у її рвучких обіймах, вона швидко збагнула, що довге волосся зручніше, аби ховати за ним лице, коли перший поцілунок минувся, то обоє відчули, що камери вже цокотять, сюрчать синхронними моторами, він почав розсовувати стегна і не повірив своїм долоням, не повірив стегнам, що вони такі теплі й пружні, і, коли вони розхилилися, з жахом усвідомив, що вона теж без трусів, «о, Боже, тільки не встань», тільки-но подумав він — і невдало, не встиг помолитись, аби вона схибила, як відчув під пальцями пуп’янки грудей, що несподівано швидко затверділи, «блін, навіщо? ти ж перелякана, о, Господи», відчував і відчував він.

Це як колись, ідіот, запросив учительку німецької танцювати на випускному і тоді теж не встиг попросити Господа, щоб не встав, а вийшло навпаки, і вчителька це відчула, як він не одсовувався в танго, та з неодмінним подивом дивилася, що він од злості кусав губи, свої, власні, не її ж, ну, тоді він був вмазаним, тепер на з’йомку навмисне прийшов навіть не поївши, щоб не повторити казус, але ж тут не танго, тут тісна сценографія, ноги міцно розведені, о, Господи, куди? тільки б не, Господи, одведи вбік, куди вбік? — мало не відповів той, бо зрадливо вковзнув, відчув теплий, вологий стиск, о, Боже, м’язи і тиск, «я не хотів», не встиг подумати: «я випадково», а відчув нігті на спині, знак не пристрасті, а розуміння, чи таки пристрасті, бо з неї злітав страх раніше, ніж з нього, особливо, коли вона прикрилася серпанком, це коли вона перекинула його на себе, зробила легко, невимушено, упритул, що він не спорснув, бо інакше б камери побачили фізіологію, а так вони не узрять, бо тут так тісно й не лише, щоби ще й камері вистачило, «яка розумна», Боже, і ці несамовиті м’язи, кавали зусиль, які розступалися, насідаючи, і стискувалися, охоплювали, здіймаючись, «це я стогну, чи вона?» не встигав думати, радіючи з її сили, якою подолала цих нездар навколо, кіношників, як вона вчепилася в його плечі, розгойдуючи трисекційний крадений альков, як вона розціпила раптом зуби і ніжно вчепилася губами в його поцілунок, «Господи, і за це платять гроші», він виштовхнув її коліна нагору, що вона, безпорадна, втратила рух, а наддавав його, ухопивши за коліна, довершені, аби вхопитись, добре софіти сліплять, спалахи сяйва світловою стіною одкинули павільйон, нехай же об’єктиви ховаються од наших лиць, щосили сновигав її колінами, тягнучи, налягаючи, знаючи; вона відкинула голову, бо ізсередини її зараз пішов трепет, треба подовжувать, він дуже хотів її крику і тому щоразу приповільнював, і вона наздоганяла, надолужувала, «ще викорчує», — лякнувся зо двічі він, однак вона одхилялася і одкидалася, і це було щастя, досконале, як несподіване супердороге і недосяжне колись для них ліжко, напхане такими ж м’язами і взаємними поштовхами зусиль, додаючи здвоєних; він обхопив її тканиною, тягнучи на себе, не даючи одійти, тягнув, тиснучи на коліна, щораз одштовхуючи, ліжко влучило, увійшло в чвал, надкидаючи знизу, даючи поштовх, упав, одпав у безвість софіт, бризнувши синьо.

— Блін, поламаєте! — волав шофер, але його, підпільного крадія, кілька разів не пустили в двері, бо режисер був на порозі, неначе боксерський тренер, неначе його вказівки про фініш хтось чує на сліпучому квадраті.

Гойдався офіс, калатав альков, кінокамери благали плівок, синхронно їх ковтнувши, заглинувши останні перфорації, добре, що ніхто, окрім них, цього не відчув, особливо Вітьок міг стримувати, а міг наддати, хто про це, окрім неї, ще тут знав? Хто, окрім неї, бо і та вже не вона, втрачаючи радість до руху, а лише до судомин, які перевершили, подужали тіло, одкинувши його безвісти, лише й змогли, що крикнути...

...Разом сміялися, одкинувши сльози щастя, тобто утерши їх одне з одного, закутавшись у рулонну марлію од сторонніх очей, обійнявшись упритул, як у танго, провальсували в кабінет і зачинились.

Одягання їхнє було таке, вони жадібно утиналися очима в кожен клапоть тіла, який зникав під одягом.

Тут він зловив себе на думці, як це по-дурному прозвучить, коли він назве, наприклад, своє ім’я, або запитає про її; а потім подумав, що це не важливо, часу ж тепер безмір, що воно назветься, надійде саме по собі, вигадає для цього момент, тобто по-своєму перефразував відому сентенцію Віталія Кличка про нокаут.

Водій, вантажачи чергову секцію в пікап, мало не впустив її, забачивши: вони зі сміхом цілуються, вискочивши на вулицю.

Як вона довгенько потім любила згадувати:

— Пішли назавжди з малого кіно у найбільше.

— Це ж не по нашому профілю, — кволо намагався одбрехатися я.

— Ти, Вадиме, дуже розумний. Все, що нам спускає райком, все по нашому, — казав заввідділом, тому що він мав партквитка, а я ні.

— Чому?

— Ти б хотів, аби нам це спустив горком? Дограємось.

Ясно, що зазначена проблема взагалі не має вирішення, якщо нами, архітекторами, хочуть її заткнуть.

— Ми ж не експлуатаційники, ми, бляха, високі уми, проектанти, то чому ж ми...

— Тобі щось не ясно? — наказово гримнув шеф.

Я немічно взяв ті злощасні папірці, не підозрюючи навіть, яким чудом це все обернеться, ні, не для мене, а для райкому.

Дзвонив я довго. Бо це був будинок, де мешкало різне начальство, найцентровіший на Хрещатику, пародія на Кремль, лише зірка на ньому трохи більша; що лише перед цим виставляли тридцятиметрового Брежнєва, щороку домальовуючи йому нову зірку. Я тиснув пігулку дзвоника, благаючи, щоби ці двері ніколи не відкрилися, а от коли вирішив радісно тікати звідти, вони рипнули і на порозі з’явився дідок, застарий навіть для власних років.

— Ну, ви заходьте, — одрубав він мені шлях, блиснувши занадто світлими очима, — ви таки заходьте, отут сідайте, ну, — він намацав стільця і спритно підсунув мені, — ви посидьте, а я трохи, знаєте, поперу. Я, знаєте ви, люблю попрати шкарпетки. А ви любите?