Я намагався знайти вірну відповідь, шукав її серед інших, але всі вони були не про шкарпетки.

— Я, хочете? Я, ну, й вам поперу.

— Ні, дякую, в мене чисті, — озирався я велетенською квартирою імперського планування, з вмонтованими у стіни різьбленими шафами, між якими недоречно компонувалася миска з мильною піною. Він намацав її і урочисто випростався.

— А от ви даремно, бо знаєте, хто мене навчив прати шкарпетки?

«Мафусаїл», — не встиг подумати я, як почув відповідь приголомшливішу:

— Ль-ль-єнін!

«Кранти», — подумав я. Особливо, коли побачив на вікні шворочку, там сушилося вже чимало попраних їх.

— Так-так, Ленін. А чому? А тому, молодий чоловіче, що мої батьки всі воювали на фронтах революції і мене ні на кого було залишити, знаєте, я тоді був дитиною; і от мене, ви повірите?

Беруть і поселяють куди? В Кремль, навколо ж вороги, і от мене там поселяють, і одразу ж на мене звернув увагу вождь, знаєте, бо він над усе любив дітей, ну? Ви хіба не вірите, що він любив дітей?

— Ні, ну що ви, — сказав я, наче він і мене любив.

— І от Ленін увесь свій вільний час віддавав мені, ну знаєте, учив прати шкарпетки, бо я маленький тоді був і не вмів. А він, знаєте, ну дуже любив, бо це — найкращий відпочинок, бо, ну, коли переш шкарпетки, то ні про що не думаєш. От спробуйте попрати брюки і вам доведеться думати, так? А шкарпетки — ні, не доведеться.

Я дивився, як він спритно це робить, і мимоволі подумав, що це від тих часів без упину.

— А потім приїхав з фронтів революції тато, він мене в Леніна, ну, забрав, але я вже научився цій справі, вірите? Тато працював у чека, ну він був не простий чекіст, начальник, бо він їх усіх ненавидів. От ви повірите? Що отак ночами вставав, виходив на вулицю погулять, і де не побачить чекістів на фургоні, то зупиняв. Чекістів, знаєте, він розстрілював, а людей випускав, і ще й досі багато хто з них вдячні йому за це.

Я автоматично озирнувся кутками і перевів тему:

— Тут до нас надійшла ваша скарга... — почав я і з жахом пригадав, що забув її прочитати, — про порушення норм освітлення, — зазирнув я до аркуша.

Він викрутив своє прання, не влучивши цією водою в миску.

— О, о, які ви оперативні, молодий чоловіче, — він намацав мотузку і почепив туди новий комплект на просушку. — Ці норми називаються в архітектурі солярійними, ну? А мені затулили всі вікна.

— Чим?

— Як чим? Брєжнівим.

Я визирнув у вікно і переконався.

— Поставили найбільший у світі плакат. І з ким? З Леніним? От скажіть ви мені, він із Леніним?

— Ні, — у тон відказав я.

— Ну правильно, ну з яким Лєніном, ну хто він такий, так? Якщо в нього немає жодної зірки? Ну хто він такий порівняно з цим чемпіоном світу по медалях? Ну? Щоб йому ставити плакат перед моїми вікнами?

Запала пауза, яка могла вартувати мені свободи. Я мовчав. Бо думав, як же цюю справу узять та перекинуть на службу сангігієни, чи пожежників, адже в них там мають бути якісь прилади, от нехай приїздять, міряють світло, порахують...

— От бачте, бо ви не знаєте. А чому? Бо ви не знаєте історії партії. А в історії партії, між іншим, не записано ніде, щоби цей, — він тицьнув пальцем, — Брєжнєв хоч раз бачив Леніна? Не бачив? А я — бачив! То хто він такий, щоб закривать мені сонце?

Насолоджуючись логікою, він застиг, а я поволі помітив, що палець його вказує не на вікно, а на поруч. Це мене насторожило, однак він рвучко повернувся до мене і ми зустрілися очима. От-тоді то я збагнув, що він незрячий — досконала катаракта виїла йому обидва ока. Тому вони були сліпучо, пронизливо білі.

— А звідкіля ви знаєте, — почав обережно я, — що він стоїть за вашим вікном?

— Сусіди сказали. Вони знають, що я стою за правду. Бо, по-перше, ніхто не знає так історію партії, а по-друге, ніхто так не бачив Леніна, як я бачив, ну. Ну скажіть — а Брєжнєв хоч раз Леніна бачив, га?

Я, архітектор, безпорадно озирався квартирою, саме вона, наочна, доводила, що таку можна отримати лише за великі заслуги, не інакше. Скажімо так, не кожен секретар райкому міг таку мати.

— Ви мовчите, ну? Ви, мабуть, думаєте, а навіщо сліпому сонце, так? — Слина бризнула в піну. — Так я вам скажу: кожен, навіть сліпий, має право на хорошу солярійність. Для всіх однакова, і для сліпих, і для зрячих. Де моє право на ультрафіолет, ну?

Кволо, без зненавиди думав я про тих, хто нацькував на цього партійного діда, що я опинився між ним і райкомом.

— Однакова! — погодився я.

— От! От!

Він налапав стіну, тоді підвіконня, потім шкарпетки на мотузці. Дивна річ, цей дотик одразу заспокоїв його. І він запитав тихо:

— Ви знаєте, а ви знаєте, од чого я осліп? Ну?

«Побачивши Леніна?» — мало не бовкнув я,

тому запанувала мовчанка.

Фрагмент велетенського портрета оком, ні, не оком, а велетенським ґудзиком затуляв шибку, цей дифузіон робив світло за вікном містичним, немов у оранжереї, а я думав про те, чи дозволить райком, наприклад, прорізати тканину саме навпроти вікон ветерана партії, аби заповнити квартиру реальним світлом?

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— Я написав свою історію партії, ну...

— А... хіба можна?

— Я писав пісні, — зітхнув він.

Зависла пауза, яку я знову не знав чим порушити. Тому зашарудів його скаргами, нагадуючи про себе.

— Я написав так багато пісень, що мої очі не витримали. Мені ще батько казав, він казав мені: «ну не пиши ти так багато пісень, залиш щось іншим, ну?» А я писав і писав їх, бо ніхто інший не зміг додуматися про те, про що додумався я. Ну?

«Пересунути портрет? Хто наважиться?» — думав я, аби не говорити про пісні, бо якщо він почне зараз мені їх співати, то я теж, певно, осліпну.

— Люди здавна їх писали, — зітхав дідок, — але ніхто не здогадався перекласти на музику історію партії. Всю історію партії.

Я впустив папірці. І не наважувався їх піднімати.

«Де ж взяти стільки нот?» — осягав я.

Штовхаючи пальцями поперед себе незрячість, дідок спритно кинувся до шаф. Ухопивши навпомацки кілька тек зі стосів, він тицьнув мені їх на коліна — там були рельєфні клинописи; провівши по них пальцями, дідок урочисто видихнув:

— «Лєнін — нєтлєнєн»... Ну, це вже про ленінський етап «Іскри», а ось, — він знову кинувся до полиць, — ні, це про Адама Сміта, ось! —

Він вихопив одну і притис. — Ось, первісний комунізм.

— А... музика? Ви її — теж?.. — намагався я тактовно подолати цю загадку.

— Музику — народ. Все, що краще ним написане, лягло на слова. Ось цей цикл, — він притис міцніше теку, — на мотив «Прощання слов’янки».

— А «На сопки Маньчжурії» у вас що? —діловито поцікавився я.

— Це коли партія була у підпіллі! — радісно вигукнув дідок і подався шукати відповідника.

Навіщо я бовкнув про «Маньчжурію?» Він почав виймати зошити, бігати пальцями, неначе піаніст, опуками знаків, я заворожено слідкував за цими вправними дотиками і мене, як архітектора, заворожувала думка, а яким робом це письмо створюється?

«Чимось на зразок контролерського компостера», — заспокоївся я нарешті.

— От тільки біда, ну? Нікому це не потрібно.

— Як це? Хто таке сказав?

— Сусіди. Скільки разів я намагався зобов’язати їх співати... Ну, хоч би одну оду, ну хоч би про три складові наукового комунізму. Не хочуть. А це ж на мотив «Чіо-чіо-сан», — зітхнув він. — Мабуть, тому, що вони не справжні.

— Хто? Сусіди?

— Несправжні комуністи.

І вперся незрячими зіницями туди, в простір, тобто в велетенського ґудзика. В мене піднялася хвиля.

— Треба справжніх пошукать, — майже прошепотів я.

— Де? Де, молодий чоловіче? — недовіра боролася в його голосі зі сподіваннями.

— В райкомі, — видихнув я. — Організувати певний для цього день після роботи, щоби вони всі там збиралися і розучували. А як же?

— Не захотять. Ні, не будуть співати, — напружений голос свідчив, що надію він, попри ці слова, ще має.

— Захотять, — сказав я твердо. — Натисніть на них через горком — і захотять.