— Вискочила.

Чому в автобусі? Чіпляються просто тут, незважаючи ні на швидкість, ні на кондуктора. Ні, не до мене. Ну, на мене ніколи не зважають, на людину, яка, власне, іде пастись. Отак, по дорозі на роботу, щоб і на ній було чого перехопити, бо там не напасешся.

— Та відчепіться! — зойкнула дівчина.

Її звук відскочив від лискучо поголеної потилиці кривдника. Якою бритвою він користувався? Вона ідеально імітувала алопізм, і це дуже дивно було бачити на голові геть не старого молодика. Джинси мав занадто розкішні, як про лисину. Весь автобус відскакував, заломлювався в ній би досконало, якби не складки над шиєю. Вони, саме вони викликали огиду в дівчини, що вона висмикнула в типа свою руку й вискочила на тій зупинці, що й я.

Це було помилкою. Бо той тип також.

Позаяк тут стояло ще кілька чоловіків, то я з майже спокійною душею подалася геть. За дерева, за кущі, бо часу мала обмаль. Зате багацько кропиви, яку мала увібгати в не меншого кулька. Отак бери ножичком, отако пальчиком придави, кусь і в кульочка.

Жалива стояла тут, мов мініатюрний сосновий ліс, це якщо відволіктися і окинути образним оком плантацію. Дивуючи не кількістю, а тим, що чомусь зараз ніхто не хоче практично користатися з цього дива. Може, тому, що всі тепер прагнуть пепсі-коли?

Тут мені здалося, що наче щось поруч гукнуло чи крикнуло. Це якщо ударом в живіт чийогось вигука припинити. Однак навколишній затишок хутко поглинув це відчуття.

Чи то дощів не було, чи навпаки, надощило, що кропива виявилася не по сезону лютою. Довелося одягати рукавичку, яка уповільнювала процес. Який же зручний цей набуток цивілізації, що просто в кульку, стуливши його, можна натоптати цих жал і ще трохи згори наддати. В епоху авітамінозу чому я одна така розумна? Що на шару можна такого борщу наварити, якого ніяка інша зелень не надолужить. Заповітна галявинко, жаль, я не всю тебе можу з’їсти.

Міркуючи про те, яка я розумна, я наскубла великого поліетиленового мішка під саму зав’язку. Частину посічу на салат просто на роботі, там у мене прихована невеличка пляшечка з олією. Отак соли, отак жуй і не нада ніяких бананів. Бо скільки можна в обідню перерву чайком давитися?

Проминувши кущі, я наштовхнулася на композицію. Скульптурну б, якби один компонент її не рухався. Якби вранішнє сонце наочно обрисом не окреслювало це видиво, то я би сприйняла його за примару: заломивши дівчину навколішки, бридкий лисий тип вершив з нею акта, ірреальність якого засвідчувалася цілковитою заклякнутістю дівчини, а ще джинсами негідника, яких, власних, він полінувався, спустивши, бодай переступити.

Я вклякла не менше. Рухалася лише думка: певно люди на зупинці, які там були, усі й посідали в автобуса. Тоді, як ми з нього вийшли, я цього типа недооцінила, а тепер мусіла бачити, як заголена спина його ворушилася звивами татуювання. Насолоди йому додавало надто те, що він заломив жертві обидві руки і тепер міг керувати, повертати, як йому охочіше. Хоча його дії складали враження для нього самого, що то наче й не він. Це цікавий засіб відсторонитися від власної совісті, занадто уповільнивши секс. Найдивовижніше, що це передається, ще мить — і я залегко відчула цілковиту відсутність себе в цій ситуації.

Пам’ятаю, що перша думка хапати його за голу спину й одтягувати геть видалася мені за огидну. Позаяк іншої не спадало, я цілком автоматично натягнула на його лисину кулька з кропивою. По самі плечі вдалося лише, коли ляснула по мішкові згори. За мить до всіх нас трьох повернулася реальність. Не знаю, що він відчув. Однак, коли заверещав, то йому від болю забракло навіть скинути з голови. Він виступив з трусів, переступив штані і, хитаючись, чудом вберіг рівновагу. Дивно, як це йому вдалося, адже скісне сонячне проміння вихопило кілька смуг сперми, що з нього вилетіла. Наштовхнувся на стовбура і вдячно прилинув до нього, виючи до деревини.

...Перше, що їй вдалося промовити в автобусі, було:

— Я. Боюся.

Її рука, яку я гладила, ще й досі була нашорошена гусячою шкірою. Й була такого ж холоду, через якого я не могла проштовхнутися:

— Та годі, та чого боятися? Все скінчилося, ось ми зараз вийдемо, поп’єм гарячого чайку...

— Він. Дожене.

Я стиснула їй зап’ястя:

— От чого-чого, а цього не буде ніколи.

Нарешті вона підняла до мене очі:

— Дожене.

— Ні, люба.

І я показала їй речового доказа своїх слів. Це були ті само паскудні чоловічі джинси.

— Без них — чи далеко він побіжить?

Чи можна сказати, що я їх вкрала? Напевне, що ні. Це була проста компенсація за втраченого кулька вітамінів.

— Ти що мелеш? — прокинулися очі чергової по станції.

— Я? Мелю?

-Ну.

Перший раз в житті вона почула правду, і от... Жінка, повз яку проходять мільйони облич, — мусила б хоч вона збагнути, що моє єдине.

— От взять футбол...

Ми були на самоті біля ескалатора, тому вона удавала, що слухає.

...Хто, хто знає, яка команда переможе? Це я, я — отже я; і що я роблю? Щоразу йду на стадіон дізнатися, це не так, мене жене азарт, але найбільше хвилює: а може, я, нарешті, помилюся? Бодай хоч раз не вгадати, не вигадати, не передбачити, пробачити гравцям, а також невідомо кому, хто все для мене вигадав.

— Хто вигадав і футбол — це ж саме якийсь, а не інший же ідіот перший штовхнув кулю ногою,

не знаючи, чим це для людства кінчиться — велетенською грою...

— Ну й шо?

— ...Де мужність і чесність всесвіту змагаються в кожному чоловіку.

Та і всіх навколо — і хто як: шахрайством, романтикою, математикою — однак ніхто не переможе ні мене, ні мого передбачення. Бо той, хто дозволив вигадати футбол, той вигадав для нього мене. Я не певен, що в день мого народження, бо тоді з’явився геть простий, зовсім інший чоловічок, і якби хтось поставив на тоталізаторі, що з того виросте — пророк чи телепень, той програв би двічі. Слава Богу, діти не пам’ятають свого народження, бо вони цього не обирають, а він їх, ясна річ, і починає обирать, або уникать; перебираючи їх, бавлячись, діти викликають радість у близьких, чи неймовірне роздратування — і от вже починають виважувати результати діянь, тут вони нерозкрито скасовують талант.

Вона, чергова й уніформована, кволо удала з себе матір.

Тут починається громадянин, істота, яка радіє лише з того, що є. Починаються нескінченні загравання з самим собою стосовно буття, допоки воно не почне загравати з тобою, ваблячи результатами зусиль; доки всі люди на Землі не долучаються до твоєї гри, й кожен з них, найвіддаленіший, а таки вплине на твій особистий, так званий, розвиток.

Це, наприклад, як усі триста телеканалів брешуть, але про одну подію, а ти обираєш правду, знаючи, який канал у який бік бреше.

Вичленовуючи різницю — неомильно обираєш істину. От що таке плюралізм; коли в нас його не було, ми ж мали, кажуть, лише єдину версію. І вірили у яку завгодно іншу лише тому, що вона була не така. А тепер вони усі — інакші, окрім хіба тієї, якою, власне, є ти. І ти щоразу обираєш себе, зіштовхуючи лобами інші. Це б можна порівняти з надто ускладненим кросвордом, але гам в перехрестях виникають невідомі, приховані літери, з яких постануть незнані, але найпевніші слова — а тут перетинаються одразу міліарди людських доль, які стоять за примітивним фактажем світових подій.

Ні. Нас бентежать і приваблюють ускладнені варіанти: «На думку поважних експертів та консультативних комісій, вам, можливо, од зміни тиску та магнітних полів захочеться спати»... «Позаяк планета Нептун вийшла навпроти Сатурна, то ви, якщо за гороскопом Водограй, то краще кохайтеся сьогодні зі Скорпіонками. Або «ось альфа-ритми, які ми розрахували для вас, — зважте на них хоч трішечки, і, можливо, вам сьогодні поталанить у бізнесі». Однак ніхто з нас ніколи не зважав на найголовніше — на особистісь астролога. Хто він такий за гороскопом?