Сільські ворожки, ті завжди чесні — вони обов’язково користуються замовляннями, які геть незрозумілі принципово: «Ходила я по горах, по долинах, носила я горщика на вилах...» Тобто в таких конструкціях кожен, хто напружено слухає, здобуває, власне, лише себе самого, бо висновок із такої високої поезії конче залежить лише од вибору пацієнта.

— Ти що верзеш? — злякалася дівчина-чергова, просто, по-людському, хоча й була в уніформі.

А що я сказав? Лише що кожна людина живе ціною власного самогубства — оточена електрострумом, газом, водою — це в кожній хаті! Не кажучи вже поза хатою — з Чорнобилями, хімією; а чого варті армійські й спецслужбівські угрупування?

— Та ти п’яний.

— Я? — здивувався, демонструючи граничну тверезість, на яку лише здатен. Власне, з цього моменту все й почалося, — шлях у провидці, бо вся ця історія біля турнікету в метро відбувалася ще за часи мого «афтер его».

Забачивши ці зусилля, вона красномовно піднесла до рота міні-рацію з явним наміром викликати ментуру.

— Все, йду, аріведерчі, — найрівнішими кроками рушив я.

Бо тут головне от що: в хрещатицьке метро є ще три входи, отже, треба, щоби ментура не сполошилася в інших двох. Правда, чергувати їй лишилося недовго, до закриття кілька хвилин, — тільки-но я про них подумав, як відчув, що зараз мій міхур лусне, він, гад, був завмер, дослухаючись моїх теревенів з уніформованою красунею. І от, альтернатива: вивільнити його чи запізнитися на останній потяг?

Намагання прикидатися тверезим одібрало силу. Ще я біг вниз ескалатором, по інерції стримуючи його, бо він теж був прикидався тверезим, і сечовий міхур, аби його впустили зі мною в метро.

Ставши скраю платформи, я відчув, що краще зроблю тут, аніж у вагоні, бо там гади не зробили жодного туалету, як би це личило за гороскопом. На пероні, чемно одвернувшись спиною, я вигідно замаскувався, дасть Бог — і струмінь затулю, якщо не надто широко розставляти ноги.

Пустив цівку, наче в прірву. З першого полегшення все перетворилося на стоп-кадр: вибух, вихор бризок і блискавок навколо.

Картинка почала розпадатися, дійсність заворушилася, поволі перетворюючись на лікарняну палату. Кілька медиків неприховано зраділи, а інші, з такими квадратовими валізами, дуже схожими на переносні холодильники, — навпаки, мало не виматюкалися, глянули на годинники, плюнули й подались геть.

— Ну, ти дав! — сміялися ті, що лишилися.

— Я? Дав? — поволі приходив я до тями.

— А хто ж? — повільно зазирав мені в зіниці сивий медик, досконало сивий, як і халат на ньому. — Людина в комі по закону може лежати на апаратах місяць.

— А далі що?

— А далі апарати відмикають.

— Вимикають? Чому? — озираюся боксом.

— Бо мозкова речовина в пацієнта перероджується, от чому. І «зондеркоманда», — кивнув він на двері, які зачинилися за гуртом невдоволених людей, — ріже красавця на запчастини. На тебе, блін, вже черга стояла.

— На мене? — я намагався не втратити свідомість.

— На тебе, красавець, ти ж класний, нирки, печінка. А очі, які в тебе гарні очі, — сміявся старий. — Да, красавець, розпатрали б тебе.

— За що? — не міг повірити я.

— Щоб не сцяв у метро. Чесні ж люди сцють біля нього, — зігнав він посмішку.

Всі дивились на мене уважно, що поволі обличчя їхні серйознішали.

— Місяць? — намагався рахувати я. — Який місяць?

— Місяць тому ти попісяв на фазу, — мацяв мені пульса сивоголовий. Якби я був поетом, порівняв би його зі святим Петром. — Тебе шваркнуло, і от ти тут, ми тебе оживляли. А ти, це, не оживлявся.

«Навіщо їм брехати? — думав я. — Вигадувати про цілий місяць?» І так напружився, що почала повертатися стоп-картинка: застиглий рій бризок і блискавок навколо.

Про всяк випадок я злякався і прогнав їх, неначе мух, з очей.

— Да, а кажуть, що коматозні нічого не тямлять. А цей, фокуснік, ну-ну... як наче відчув, що його будуть одключать, — хитала головою бальзаківська жіночка, швидко записуючи щось у стоса документів. — Го-го. Ще би п’ять хвилин, і тю-тю...

Сесію я здавав на відмінно. І хоча був як у ваті, це мені не заважало. Навпаки, завдяки їй я вчив один-однісінький квиток і спокійно витягав саме його. Поділитися такою радістю я не міг, бо всі на мене, реанімованого, й так позирали перелякано. Єдино, на чому я мало не проколовся — точно вгадував, хто з друзів яку оцінку отримає.

— Шаман! — лютилася староста Танька, несподівано схопивши трояка з історії філософії. А це була єдина в нас особа, яка виступала, що нам на курсі бракує саме теоретичних знань. — Знав і не попередив?

— Я ж попередив. Я ж казав, що трояк буде, — намагався не сміятися, бо кілька навколо не стрималися, адже до старост специфічне ставлення: їх люблять, але заздрять за посаду.

— Ну, як ти такий шаман, то на скільки я перездам?

— Теж на трояка, — одразу, не подумавши, ляпнув я.

І не помилився.

Відтоді життя моє змінилось — вже на підході до інституту стояла купка студентів, кожен притискав до серця хабаря, наче надію на відмінну оцінку. А я їм роздавав свої, і, чесно кажу, робив це незалежно від розмірів «гонорару». Просто всі вони, як і земля під ногами, як і дерева, споруди інституту, всі стали для мене рідними, я б навіть сказав, моїми; так само, як і я відчував себе їхнім. Лише я посилював це. І мені все ставало ясно: без зусилля називав кожному оцінку, так само байдуже кидав до рюкзака подарунки. І, не побоюся зізнатись, щиро шкодував про швидкий кінець сесії, а з нею й несподіваних прибутків.

— Скотина, — гарні очі Таньки несподівано блиснули люттю. Очі старости! — Ось. — Тицьнула вона мені заліковку.

— Що? — зробив я найневинніші, як про шамана, очі.

— Перездала, — налягаючи на приголосні, промовила вона.

Я розгорнув і побачив трояка.

— Ну?

— Ти знав, ти знав, і не сказав?

— Я й сказав, — одводив я провину. Слава Богу, поруч кілька колег підтвердили.

Правда, остерігався гніву не старостихи, а Петра, її бойфренда. Здоровенний і веселий парубок, він міг легко й весело зіпсувати здоров’я.

— Таню, — тихенько почав я, — Таню, Таню, це не я ставив тобі оцінку, ясно? Не я.

До неї повільно дійшло, однак додало люті:

— Щоб тебе ще раз током вдарило!

Рвонула з рук заліковку, повернулась і пішла. Я дивився в її гарну спину, і поволі доходила правда.

...Спалах іскор і бризок! — лише стоп-кадр, який зафіксувався, й більш нічого.

А що за тим кадром, який розтягнувся на місяць?

Єдине, що тут тішило: я передбачив, що бойфренд Петро вже ніколи мене не зачепить, це вже я наперед знав.

Весілля вони готували одразу після сесії, щоби друзі не роз’їхались, і, правду сказати, йти туди не хотілось. Чому? Просто не хотілося і квит, от в лом було. Я ще не знав, і навіть коли Танька подзвонила і сказала, налягаючи на інтонації, властиві старостихам:

— Ти ж прийдеш?

Неначе на семінар з філософії.

Родичі в Петра виявились занадто багатими. Й з інтервалом у п’ятнадцять хвилин, зупиняючи музику, дарували на великих тацях чималі грошові конверти, а тамада, ретельно зазираючи в список, проголошував прізвище й цифру.

Наші кавеенщики хильнули добряче, тому подалися в підсобку, швиденько нарізали газет, обклавши двома доларовими купюрами, й обклеїли акцизними стрічками од шампанського. І цей, завтовшки з цеглину, пакунок винесли під фанфари молодятам:

— А однокурсники, — оголосив тамада, — вручають молодятам на довге й щасливе життя од усього курсу. — Тут він спітнів і двічі перевів очі від папірця свого до товстенної пачки «грошей». — Дарують... двісті тисяч доларів.

Все втихло. Особливо найбагатші родичі. Навіть музиканти —так і не брязнули в інструменти.

Таня й Петро, зніяковівши, озирали родичів, потім тацю з купюрами, які не лізли б до жодного конверта, як до жодного глузду; потім однокурсників. Ті, як належить кавеенщикам, суворо й урочисто заціпили лиця. Обнесли столи, щоби кожен сахнувся вперше в житті од такої купи грошей.