— А чого воно наче не крутиться?
— Ні, я так не можу, я так не люблю всих цих записів-шмаписів...
— Та не будь Кучмою, це не цифровий диктофон.
— Все, вирубай, не хочу, я не можу отак...
— Ну все, все, вирубав, бач, не горить навіть вогник, ну, давай.
— Ну я не можу оце все, коли записують, краще пам’ять треба розвивать, а не диктофони; це ж душевне переживання, ну, коротше, дзвонять мені вночі (а ще до цього дві ночі недоспала, ну, думаю, зара як вирубаюсь, як висплюсь), дзвонить наша вохровка:
— Любо, приїдь, у нас чепе, у нас музей не здається під сигналізацію, мабуть, форточка одкрита.
Я тут всередині вся матюкаюсь: «це ж, блін, взагалі не моє чергування, в той день чергувала
Оксана», але та так хитренько живе, без телефона, в Дарниці десь закрилась, шли їй телеграми на село дідусеві, я одна тут, бо я одна в відпустці, як дура сиджу в Києві, щоб мені посеред ночі з роботи дзвонили: «Любо, їдьте, Любо, виручте, Любо, спасіть, — така тринденція, — словом, рятуйте!» Ми ж науковці, ми відповідаємо за експозицію, вохровка не може сама одімкнуть її, й зачинити ту забацану форточку, і знову все позамикати; коротше, я поперлась. Тільки думала заснути нарешті, і тут вже думаю: «життя повне пригод», бо без цього все якось по режиму йде, думаю, треба вибиватись із потоку. Ну, спочатку довго чекала тролейбуса, погано же ходять в цей час, потім доки я оце на метрі дочухрала до «Університету», виходжу, значить, ну, тут вже нема часу, чого я поперлася? А ця нещасна вохровка мені кричала в телефон:
— «Беріть таксі, Любо, я вам все оплачу, ой, оплачу ж в два кінці!»
Я розумію, що вона добра жінка, Ганя, і чого мені було тоді не сісти в тачку? Ну мені жалко чужих грошей, і свої жаль, хоча їм мене ніколи не було жалко; і я, дура, поперлася комунальним транспортом, доки ще ходить. І виходжу, чешу собі скромненько, і бачу собі, що в тому такому довгому проході, який з двох боків ґратами одгороджений, чомусь вже нікого нема, і тоді мене перший жах попередив, бо воно так вже неприємно, бо вже коли йде на дванадцяту, і от цей довгий безлюдний коридор — це перший сигнал небезпеки. Потім якась парочка таких собі інтелігентиків проскочила, мені аж полегшало, далі йду, іду, іду, і знову ні душі, куди вони всі поховались? І от вже коли вихід на Паньківську, там видно небо, дивлюсь, там повен Місяць, наче кахлем вимощений, блищить. Паньківська порожня. Значить, ні машин, ні людей, сама я йду, значить, отак шмигаю, і от нарешті Саксаганського, а на ній дофіга машин, людей подекуди, поодиноко, і я так вибираю, де б проскочити на той бік.
А тут зупиняється одна машина, така гіпершикарна, якої марки — не розберу, ну — наче «вольво» таке вищого класу, така шикарно-темна, а вся блищить, ну в фільмах такі люблять показувать, гіпер-пупер, і от вона мене не пускає. Я роблю крок обійти, і вона туди. Я назад кілька кроків проскочити, а в машині сидить такий кльовий чувак і не пускає. Такий весь престижний — тканина на ньому червонаста, така добряча, і сам він такий підкачаний, такий з біцепсом, він, поважний, за кермом, я так хочу обійти його разом з його авто, а він сам так бездоганно одягнутий, модна ця така на ньому фєнька, підтягнутий на ньому стрижка ретельна, такий євродизайн, тільки-но з тренажера.
Салон в нього такий шикарний, пердіманокль, освітлення там не таке, з прибабахом, і музика, не просто тобі стерео, а цілий телетеатр, не звук, а саунд, і я б не здивувалася, якби в нього у салоні було охолоджене джакузі. І так він двері одчиняє привітно, а звідти так повільно повіяло спершу парфумами геть продвинутими, а потім кондиціонером дорогим, а вечір же, спекота така, а тут тобі холодняк з чарівними звуками.
Тобто на «Окружну» — не поїде, це ясно; ну а я теж — не якийсь там тобі нічний метелик, така скромна, інтелігентна, хочу обійти його машину, а він задкує, я туди-сюди, і він теж машиною, і нічого при цьому не каже, і я починаю розуміти, що він дивиться якось крізь мене, тобто напевно, що бачить якусь іншу жінку, тобто дивиться автоматично, так само рухається, отак засмаглою рукою двері одчиняє трошки, щоб не весь холод випустить разом зі звуками, і отак показує: «сідай».
Ну, голосу я не чула, тому я так рукою одмахуюся беззвучно, мовляв: туди, туди котися собі, і він мене пропустив, і коли я перебігала дорогу, периферійним оком дивлюсь, він так стоїть, тобто не відразу газнув. Тобто стоїть, думає, може, баришня передумає, може, вона не така черства; а далі я не знаю, далі йшла, не оглядалась, так що, може, він і поїхав, я не фіксувала, чи він, чи не він — машини так і шастали тоді.
Ну, в музеї повний переляк, «беркут» приїхав, стоїть, жде невідомо чого; ну, продам секрет, що:
— Галочко, ну чому, — кажу, — ви без мене не одкрили помешкання і не закрили ту довбану кватирку?
І знаєте, що вона сказала? Ганя?
— Не положено, — каже, — по інструкції без наукового співробітника.
Такий пердіманокль. Це вже не перший раз — коли буря вибила ту ж само дристану кватирку, там теж була паніка з вохрами, з «беркутом», біганина через весь Київ з усіх кінців, щоб ту кватирку правильно закрить. Отже ми вдвох починаємо знову зривати печатки, одклеювати наліпки, виймати ключі — і не можемо. Довбаний ключ провертається в замкові, а не одмикає, як ми його вдвох не крутили.
— Бачте, — шепоче Ганя, — а ви не вірите. Я тут уже стою скільки і чую ваш голос ізсередини, як ви мене звідти, замкнута, так жалібно кличете.
Вона вже не раз у нас містифікувалася, жалілася, що чує звідти вночі шелести, грюки. «Плаття шарудять, діти маненькі балуються», — шепотіла вона частенько.
Наші інші вохровці скільки не прислухалися, а їм такого не було, а ця так тихенько плачеться, що їй є.
— От чую ваш голос, як ви там кричите, — шепотить вона, — наче «рятуйте!» отак жалібно, «прибери руки!» і все таке.
— Ганю, Ганю, я не там, я тут, — торсаю її за плече.
— Знаю, знаю, — скинула мою руку, — но так дуже бігали ви там, просилися, тупотіли.
А ключ крутиться, як по маслу, і не одкри-ває,це хорошо з одного боку: якщо ключем музей не одкриєш, то вже одмичкою й поготів. От маразм, час іде, ми нічого не можемо зробить, от єдрьона, отаке чепе.
Один «беркутівець», що по тривозі виїхав, тут давно вже чекав, я йому кажу:
— Ви чоловік, ви робіть що хочете, ось вам коробка ключів.
Чортихнувся, взяв того ключа, сунув і з першого разу одімкнув. Господи. І так на нас дивиться, як на ідіоток, так само, як ми дивилися на того ключа. Ну, ми поодмикали, кватирку тут довбану задовбали, позамикали все знов, сигналізацію я здала, все, аріведерчі.
Ну, я на метро встигла зекономити до «Либідської», щоб швидше, а там далі вже візьму тачку, бо вони там луплять в три тарифи, добігла до «Автовокзалу», думаю, піднімусь по проспекту, так буде теж економніше, я думала по поверхні пройти, а дивлюся, там повно машин, там кругом розвороти, розв’язка, такі дорогі машини, такі темні всі, що не дуже там побігаєш, бо, може, тут дехто на «Окружну» їде з певними думками, та почне взад-вперед не пускать через дорогу, а що йому варто? Сиди, педалі смикай, а ти навколо машини бігай, не пускайся.
І от я вскакую в перехід, а він там, під землею, складний такий; і знову мені страшно, і чому — я сама ще не знаю, може, тому, що такий само суцільний коридор, як я до Паньківської бігла між ґратами, ну, така само аналогія, бо там мені теж неприємно було, і от я знову потрапляю в таку само довгу ситуацію, довгий такий глянець, там же завжди різні торговки стоять, а тепер тільки кахлі самі блищать, нікого нема, тільки світло горить, так мертво, наче сюди місяць пробиває світлом.
І я отак по цьому коридору чешу-чешу і чую вже, що за мною хтось іде, такий чувак, така чорна сорочка довга, десь йому за тридцять, так під сорок, я так мигцем оглянулася — чувак, я так прискорила, коридор довгий такий, я так стиснулась вся в ньому, я як зачешу по ньому, отак зразу сумочку перекинула навхрест, не бігла, а так дуже 7* швидко, не знаю, може, й бігла, хіба зафіксуєш, так, великий, великий прогон, і коли я вже бігла так неприемно, мені чогось ввижалося, що там самечки він мене й дожене, і тут мені поперек якась людина шастнула, і так мені вже полегшало, що периферично зиркнула, а та людина сама побачила і швидко так в інший бік. Шмигнула. Я як зачешу, що вискакую вже з цього коридору нагору, а тут же мені ще на проспект вирулить, рулю і периферично дивлюсь — а той чувак чеше. Ну, я до автовокзалу, а він теж, на відстані, правда. Я таки вирулила на проспект і вже не бачу, а чую, що він чеше за мною. Ну, думаю:
