— Не треба лякатися, ну, в усякому разі він же не кидався на мене, в коридорі начебто не приставав і, може, наші дистанції співпадають, може, йому по тому ж маршруту.

А сама думаю:

— Ну що робить, як кинеться?

Я так сумочку підтягую і так наче туди рукою, наче в мене там всередині балончик. З нервово-паралітичним газом, це я роблю такий вигляд, наче він там в мене є, і перша така ідея, що: «Я вас попереджую, що в мене такий пристрій», — якайсь такая дурня, взагалі, хто тут твої тексти слухатиме.

Я так ремінець навхрест повісила та вже якось зібралася докупи, але відганяю такі думки і йду вище проспектом, отак ближче до траси, відчуваю, що це артерія життя, ця дорога, там якісь люди снують, хоч і на авто, але.

І таки відчуваю, чеше таки за мною, але на відстані; а потім він уже мене доганяє і починає отак щось наче шепотіти, така тринда, і повний такий місяць, для шизофреніків класичний символ. «Ну й нічка, — думаю, — класична попалася».

І таким гидким голосом і таким же тоном починає щось таке типу:

— Дєвушка...

Щось таке починає ляпати:

— Куди це ви йдете, — щось таке, точно, мовляв, так пізно, а ви йдете і т. д.

Що я з переляку забула вже тексти всі свої про балончики, лише чую його бурмотіння якесь гидке і пам’ятаю, що ніколи в таких ситуаціях не треба огризаться, коли агресія в них, вони одразу всі такі стають дурні, — я це знала, а тут в мене просто зірвалося, і я йому щось таке гавкнула роздратоване типу:

— Йди, — мовляв, — йди своєю дорогою.

Щось таке плюнула, як то кажуть; і відразу ж

спалах йому в очах такий агресивний, а тим часом отак я вже до універсаму прочесала такий шматик, а в мене висить отак сумка, і всі тексти, «Боже мій, про що його отут попереджати», липкий, дурний якийсь стан маніакальний чужий отак над тобою, я хотіла, думала, що отак візьму і скажу про «балончик, що отак як бризну зараз!» — але вже воно якось не прозвучало, і тут він якось якимось ривком таким до мене, хапає отак мою сумку і хвать, а я якось рефлекторно відчула, що я її не одпускаю, я вже знала, що буде кидатись, і так уся вчепилась в неї. А він отак як смикне — а ні фіга! — а в мене сили десятирились, і це для нього так несподівано, що він — друга спроба — як смиконе до себе, але адреналін, така судома, що я нічого не випускаю, і він ще щось таке наче патякає, і я бачу — починається в нього третя його спроба, він отак мене вхопив тепер за руки й хоче за них — і жбурнути в кущі; ну я отак спружинила на всі боки, що він мене тільки гойднув добряче в той бік, але не настільки, щоб я завалилася, встояла, одірвалася од нього з ремінцем, вирвалась в протилежний бік так, що мало не впала. І на дорогу отак шмигону і отак під колеса, бо помирать чи в кущах, чи на трасі — це велика різниця; і одразу одна машина отак од мене боком — це Господь-Бог помилував, що не збила, а той ідіот стоїть отак біля темряви і звідти на мене дивиться таким же дурним поглядом, як і він сам, автоматичним, так, наче мене й не бачить, але вдивляється, наче бачить там замість мене якусь іншу взагалі, волосся таке русяве, але не сиве таке, погане, такий крючкуватий ніс, і такі само вилуплені, але якісь світлі очі, ні, не темні, якісь такі сірі, як бувають, в кого вони водянисті, вирячені, як у жаби, а ніс такий гачком, такий противний, чорна сорочка така, світлі брюки якісь, але пам’ятаю деталі містики — такий крючок замість носа і такі дурні, вилуплені очі, світлі такі й дивляться невідомо в що.

І я отак од видираю сумочку од них на трасу в рятівний гуркіт машин, самогубно викидаюсь під колеса в секунду — тут якраз таксі з фішкою, я так в секунду туди влетіла, значить, так сіла:

— Господі, маніяки!

Таксист так дивиться на мене, і я раптом бачу: всередині якась світломузика, такі парфуми тонкі, повітря таке холодне, тобто прохолодне, як і музика в салоні, наповненого кондиціонером, і я починаю бачити навколо, що це зовсім не таксі, а щось дуже таке з гіпердорогим салоном і починаю впізнавати того крутелика в червонавій тканині з надто акуратною стрижкою, од якого я одбрехалася на розі Паньківської, що я мало назад не вискочила.

— ...Які маніяки? — питає він повільно, і я, нарешті, бачу, що це таки задристане таксі, наша таки «волга», і таксист такий наш, підстаркуватий, роботящий чоловік, який дивиться на мене так: «сучка, бігає тут поночі і хоче, щоб до неї ніхто не ставав маніяком», — так подивився на мене лише одними очима, що мені вмить все стало ясно й без слів. Як на шизофренічку дивиться, а везе, тобто я збагнула, що співчуття од нього такого не діждусь. Словом:

— Дівчино, а в чому річ?

Що ти такому поясниш? Ну я й мовчу, словом, трошки так підвіз, тільки під гору; я вже вискочила, і вже біжу, бо мені навколо здається, що з темряви на мене зараз кинуться усі бандити, я коли вискочила з машини, то тут уже було якось страшніше — таке голе повітря, таке нічне, що коли я вскочила до себе в хату, то відчула: Кличко на рингу. У мене було таке бажання запрограмоване, якщо бандит сюди сунеться — дати йому в щелепу. Чому? Пояснень нема, бо не було ніякої ідеї, наприклад, коліном в яйця... Я ж — ніколи не билась, ну в яку «щелепу»? Він би мені у відповідь як дав, то завалилась би — ну в яку «щелепу»? Ну я ніколи не била в щелепу, тим більш кулаком;

тут в мені прокинувся боксер, я такого стану ще ні разу до того не відчувала — таке страшне бажання дати в щелепу й більшь нікуди. В мене відбулася така страшна мобілізація, я ж підготувалася до смертельного бою, і тут раптом така «сільська» моя хатка мила з рушниками, що я лише тут розслабилася вся, що в мене виникло бажання люте таке: хук з лівої. Ніколи в житті не билась, дітей навіть по попі не могла тріснуть; а тут з підсвідомих дрімучих лісів: ударить в морду.

Може, я колись в минулих життях була боксером? Боже, таке незреалізоване дать в мордяку, як у японців, які можуть побоксувати гумове опудало свого начальника для розрядки стресу.

Ну, я потім залізла в ванну і одразу думала там все зразу з себе й змити: очі, очі оті карячкуваті, оцей кривий ніс, і він, цей, в чорній сорочці — не проходить, так, що мене почало в ванні всю трясти, коли я нарешті розслабилась.

І тут ця історія бере й починає продовжуватись, бо я на другий день біжу на Дніпро, бо знаю, що Дніпро змиє все. Ну чому мене туди поперло очиститись? Треба було в аптеку валеніуму накупить, а я, як кожна дура, у вихідний пруся не на Довбичку, а ліворуч, бо там русло підходить під пляж і там я проти течії годину намахалася, поки одпустило. Бо погода така з вітерцем, раптом отак похолодало, такий вітер пісок підняв на пляжі, вихори такі, що в воді гострі такі хвильки, що очі бризками забиває, ну, це саме те, що треба, такий додатковий душ для нервів. Але нормально. Зібралася, чешу, там є така широка алея, де попереду такий поворот, там навіть оці лавочки стоять, вийшла на офіційну таку алею, де завжди дофіга народу, завжди дофіга, центральна така широченна алея, а збоку там така трава з кущами, з прогалинами, берізки там якісь такі, і тут я починаю думати:

— Чого народу нема?

Денно так, нормально, а людей — нуль, іду собі, озираюся.

Коли чувак. Такий за тридцять років, вираз такий не кримінальний, засмаглий такий, і він мене якось так обходить, що навіть не дивиться на мене, а так починає індиферентно переганяти, що я пригальмувала, в мене на чуваків уже небезпеки сигнал, і я починаю відчувати, як в мене вмикається автопілот — ззаду нікого, спереду — нікого, лише один чувак цей так індиферентно йде, поруч нікого, ну, як в пустелі, такого начебто не може бути, ну — Гідропарк посеред білого дня, містика, бляха, жодної душі; і якби це був собі якийсь закуточок там, а тут же завжди повнісінько, тут же валеоцентр, завжди пердунів повно; якось у мене всередині зашурхотіло, я так уже вповільнила ходу, «іди, парень, іди впєрьод»; і він так начебто іде, такий на вигляд геть безпечний, наче він десь отут поруч працює по прокату човнів, чи в шашличній; і так віддаляється, віддаляється, «з Богом, парень», а потім в мене таке підкралось: «от не буду я з ним йти по одній алеї», якесь таке, чогось мені не хотілось по одній з ним іти, що я починаю розуміти, треба якось очиститись, а тут такий березнячок, я бачу, чувак вже далеко перегнав мене, і я так ступила убік, гасонула до стовбурів, берізку обняла, ну які півсекунди пройшло і вже одразу одпустило, і вже ніякого екстазу, і так легко вже обертаюсь — і так у мене все падає: чувак.