Перекур кінчався, і Роман теж:

— Дядьку Пилипе, ви скажіть, хіба на кладовищі гарненько не вириють?

— Та вириють. Тіко я боюся, щоб її ще раз не вирили.

— Не ясно, — мружився Роман.

Вишні ще й досі бродили йому в очах.

— Ну я хочу, щоби її зробили такі люди, що з вищою осьвітою. Які знають усе. Як колись було ховали. Шоб ніхто не знайшов. Так закопайте. І я не хочу, щоб їй золоті коронки повиймали. Ну, там костюм, плаття можна ножницями в гробу порізать. І ніхто не вийме, ніхто її за тряпки не потривожить її сон. А от зуби з людини виймать, щоб не вкрали — я цього не можу. Як подумаю, як вона їх любила — так і не можу.

— Для чого? Хто це буде її виймать? — непокоїлася Анька.

Бо вона ще не знала життя, ні життя ще не знало її. Молодість!

Оксана, як науковець, розповіла, що скіфи робили цього секрета дуже просто:

— Вони ховали, потім пускали зверху табуна коней. Й лише тоді насипали Кургана, так, що тепер уже ніхто напевне не міг сказати, де саме поховання.

— Так де ж тепер коней візьмеш? — страждав Пилип. — Це ж усієї області стіко на табун не набереться, от біда. Ну, бач до чого довели? Скіки нам коні хорошого зробили, а ми їм що? Перевели поголів’я на ковбасу і от. — Враз оце слово «поголів’я» увійшло в нього іншим значенням: — Так же ж корови! Та я попрошу Ярославчика, то він мені через тещу череду двадцять раз прогонить. Туди-сюди! — зрадів він, наче дитина. — Ну, молодець мій Ярослав, оце хлопець, ну?

Він знову обернувся на того Пилипа, якого всі знали, тобто вийняв пепсікольну пляшечку, збовтнув білу каламуть, простягнув до гурту, але охочих не виявилося. Ніхто не хотів вічно жити.

Так гарненько усім од цього стало, що Роману прийшли й ліпші ідеї:

— А що, дядьку Пилипе, як ми розриємо цього Кургана, а потім, коли все зробимо. От все вашій тещі залишимо? — зрадів своєму розумові хлопець. — Ховайте там свою любу тещу, з почестями, ніякий злодюга там її з костюмом і зубами не потривожить. Гарно я придумав?

— Е, нє-нє, — хитрувато хитав головою Пилип, — нема дурних, через тисячу років прийдуть нові ці архолуги й вириють.

Совість в нього була завбільшки з інтуїцію.

— Так через тисячу років, що їй, вашій тещі, станеться?

— Навіть через сто тисяч, — обурився дядько. — От вам би приятно було, щоби ваші косточки якісь вчоні лопатами перебирали?

— Роскалями, — засміялася Анька.

— Та хоч би й. Щоб тобі кожну косточку виймали тобі й роздивлялися, любувалися? Невже?

Роман знизав плечима:

— Ну, мені особисто це по барабану.

— Що? — не повірив старий.

— Байдуже, — пояснив хлопець.

Пилип не міг пойняти віри.

— Байдуже?.. — мало не закричав він. — І це кажите ви, ви, люди з вищим образуванієм?!

Пригуркотів «газон». Шофер мав такого обличчя, і всі копачі збагнули, що нічого путнього вони не почують, бо й начальник не підійшов до гурту, а чомусь боком посунув до свого намету. Однак його перепинив голос Аньки, який би перепинив кого хоч:

— Григоровичу! Які будуть вказівки? Щодалі робитимемо?

— Вісімсот чотирнадцять, — сумно ляснув себе по потилиці той. — Вказівки будуть надалі сумні.

Оксані вперше заманулося пожаліти його:

— Щось трапилося?

— Навпаки. Не трапилося анічого. Я щойно з пошти. Телеграма. Дізнався, що грошей з інституту на нашу експедицію знову не переказали.

— У-у-у! — дехто з загалу не договорив матюка. -—Я-а-к?

Євген Григорович відчув себе інститутом:

— В нас там в бухгалтерії триває щось на зразок ревізії. Рахунки заморожені. Доки це не скінчиться...

— ...скінчимося ми! — викинув на відкид свою лопату Роман. — Аванса — не було, зарплати — не буде? Іди спробуй покопай, коли тобі в пузі самі лише яблука.

На доказ йому Анька гучно буркнула животом, Євген Григорович намагається цього не почути.

Але не Оксана:

— Ясно, грошей нема — можна подумати, що в інституті зараз багато експедицій? Раз-два — і все. Гроші є певно лише на ті, які копають в потрібному напрямкові — балто-алтайському? Чи балто-іранському? А на всі інші теорії — гоп! — і не стало. Я вірно розумію вас?

Той промовчав. У відповідь шофер люто зблід, так, що дужче позначилися його татуювання.

Копачам не до дебатів, вони понуро скидають рукавиці, жбурляють їх слідом за лопатами.

— Що, що ви надумали? — не наважується їх зупинити начальник.

Але ті вже взялися за улюблені гітари — взявши акорд, Роман акордно рикнув:

— Купатися! Загоряти!

— Рибку ловить, — підспівала йому Анька. — Напекти! — замріялася вона.

Бригада мовчки дефілює повз них до ріки, науковці лишилися на самоті.

З задуми Євгена Григоровича виводить ляпас по спині, якого завдала Оксана:

— Вісімсот п’ятнадцять!

Ця картина побільшується з-за верболозу біноклем. Той од обурення спітнів і тому спотворив зображення:

— От лохи! — лайнувся Гєша. — Ти ба, суки, не хочуть копати.

— Й подалі кидати, — несподівано в зажурі зримував Кєша. — Я б їх у зоні швидко навчив, як бугра не слухацьця. Бач, за гроші вони сердяться. Там тих грошей...

— Я б цих бухгалтерів!.. — недомовив колега.

— Шо?

— ...я б їх падлів — усіх за лопату! І в зону, падлів, як вони чесних людей дурять, — класовим гнівом спалахнули його очі крізь бінокля.

— Циганське щастя, — сказала Оксана таким голосом, наче коли знала іншого, — докопатися майже до кінця, і от.

До кого це вона говорила? До Євгена — так він це не згірш за неї знав. До себе? Так вона не згірш за нього знала.

До Гєші — то з бінокля читав по губах і мав виразну з того втіху.

— ...докопалися майже до кінця, — телеграфним голосом передає він напарникові. Той почав оживати.

Євген Григорович не слухав її. Він дивився в далечінь, туди, де перехрещуються балто-іранський з балто-алтайським напрямком. Туди, куди зорять всі, в кого совість завбільшки з інстинкт.

Оксана копалася в польовій сумці, однак натикалася лише на вірші.

— А такий цікавий матеріал уже йшов. Єдиний раз в житті знайти неграбований курган...

— ...неграбований?!! — спітнів уже й не бінокль, а Гєша.

Колега його вкляк од цього заповітного слова.

— Біс його зна, що робити, — нидівся Євген Борисович. — Може, підняти громадськість?

— Яку громадськість? — зітхнула Оксана. — Де ти зараз її візьмеш? Про що її просити — про марш протесту під Верховну Раду? Про зарплату для археологів?

— Попросити громадськість, нехай покопає трохи. — Наштовхнувшись на надокучливий жіночий погляд, почав швидко пояснювати: — Тут же повнісінько відпочиваючих. їм нудно. Прочитаємо їм в клубі лекцію, а тоді роздамо лопати. Нам же трохи лишилося. Ну, от хоча б цих... шахтарів.

— Ага, разгон, — брутально вилаявся Гєша. — Так я тобі й розігнався! — крикнув він на всеньке горло.

— Я вб’ю тебе, мудель, — просичав до нього Кєша, — отбойним молотком!

Оксана полинула поглядом туди, куди і Євген, туди, де перетиналося балто-ірано-алтайське, виразно перекреслюючи трипільське.

— Женю, а давай, як колись. — І щоб той вірно її зрозумів, поспіхом завершила: — Самі візьмемося за лопати. Ти штикуй, а я відкидатиму. Треба ж швидше дійти до материкового ґрунту — скільки там того насипу лишилося, га?

— Ну, ну, ну. Лопата — ні, — не повертався з далечіні він. — Я кабінетний вчений.

— Так я ж теж, — тицьнула йому до рук вона держака, — на, разом, га? Єднання розумової і фізичної праці?

Вона й сама негаразд знала, чи жартує, чи ні.

— Одчепися, навіжена, — грубо урвав її він.

— А називав Венерою.

— Тебе б ще на дві тисячі років...

— ...закопати в землю?

— Попроси-но краще свого того пастуха. Нехай село зіллється з містом.

За що отримав лютого ляпаса.

— Вісімсот шіснадцять, — коментує він. — В землю б закопати і руки молотком поодбивать, — розтирає він ушкоджену щоку.

Гєша не повірив на власні очі.

— Сука буду, там уже дєльожка началась.