Оці лише дядько й хрумкав:

— Вони, може, не бозна. Але тут — кальцій. А кальцій, хлопці, це жизнь. Одно лише треба знати секрети її, і тоді житемеш, скіко хоч. Бо я люблю вічно жити. От де — історія, га? — Несподівано він одпускав її внутрішнім своїм зором: — От шо, слухайте сюди. Тут раніше ніколи! Стіко народу не наїжджало. Отдихающого. Ви мене послухайте, вони всі ждуть, доки, нарешті, і в наших краях золото покажетьця. Тут і з начальства чимало. І ще гірші є субчики, ви мене послухайте, я всю жизнь сторожом працював, я знаю. Я цього брата-кіндрата носом чую. Шо іноді так і хочеться за своє ружжо сторожове хапатися.

— Дядьку, — відверто кокетувала Анька, — а от скажіть: а ви самі шо, ніколи скарбів не шукали?

— Дочко, — не міг збрехати до неї Пилип, — я чесно скажу: я цей етап в жизні вже пережив. Кажний було поколупався з надією на краще життя. Но це в прошлом. А в настоящом я вам серйозно кажу: ви з цим ділом не шутіть, бо ви не знаєте, що це таке, скарби. Ви б мене, старого, послухалися, та краще б міліцію найняли. Бо що це буде, коли ви дна нашої історії докопаєтеся? Всі ж ждуть. А яблучка хароші, — несподівано згадував він. — То, було, хоч піонери крали, а тепер так. От хоч нікому не нуждне, а родить. От тобі й історія, да...

— Дядьку, ви б собі самогонку з них гнали. Кальвадос називається.

— Каль-ва-дос... — замріявся на гарнюще слово Пилип. — Воно б да. Бо гарним словом чого поганого ніколи ніхто не назве. Кальвадос. — Аж плямкнув він. — Так на біса гнати, коли в мене в саду ще й досі вишні не збирані. Ви не повірите — отак просто на деревах п’яні й висять. Піди собі нарви жмень кілька — і готовий. І тобі й випивон і закусон заразом. Я був чотири бутлі отак був насипав ними. Така наливка, скажу, шо ні цукру не треба — з ніг сама валить, ну? От не вірите. Ходіть, покажу.

Всі вискочили з ями й рушили, мріючи про гранчасті склянки з рубіновими спалахами.

Дядько Пилип привів їх на куток саду:

— Дивіться ж.

Всі побачили дивовижу — під деревами навпереміш із подзьобаними вишнями валялося й деяких птахів. Кволо намагаючися підвестися, вони не завважили на людей аніяк.

— Пропаще покоління. От бач, в нас вже й птахи спиваються. О — порядки. Дожилися, — зажурився він. — Й ніде про це не записано в історію. Й ніхто про це згодом не взнає, й жоден тобі потім архолог не одкопа. Наче й не було в нас ніколи птичого алкоголізму. А між іньчим, це вже дає й зараз великі результати. Так, так, в історії. Екологія ж! Тепер без птахів черви, комашні наплодиться, й піде перехил природи ув інший баланс...

Усі куштували просто з гілок — часом до рота донести було неможливо — густючі ж, п’янючі, швидко витікали, спливали кров’ю.

— А ти кажеш кальвадос. Раніше було за Сталіна, знаєте? Дерева пекли кип’ятком, рубали, словом. Це я розумію. Щоби податок не платити. А зараз не хуже? Ніхто нікому не нужен, навіть на самогон. І вже ніхто нічого не хоче робити, от. А землю —- копають люди з вищим образуванієм. О, порядки, страшне.

Виждавши теплого легіту, Оксана рушила на луг, тому що в голові її бриніли прості вірші:

А їх хотілося складніших. Й не довелося навіть ждати до ранку тої череди — Ярослав сидів уже там. Вона кинула штормовку поруч, сіла й не віталася, він теж не бажав говорити, тобто хотів цього, але якось без слів. От так, як оцей вітер, отак між ними витає мовчки, а степові пахощі вмить помінялися на дівочі. Коса так духм’янить, чи що? Еге, її коса після річки.

Його попрасована сорочка пахтіла прасом, й брюки також, лише трохи відгонило синтетиком. А в кишені лежав пакуночок з цукерками, це вже вітер знав напевне.

Сидіння було б невідомо яке, коли б у неї не зірвалася дурниця:

— Ярославе, а ви давно захоплюєтеся історією?

«От ідіотка, — подумала вона, — як на екзамені. Ну не питати ж: „Скажіть, а історія давно захоплюється вами?“»

— Та так, — повільно відказував хлопець, — коли є вільний час.

«От дурень, — думав він, — от і виходить, що я сиджу тут, бо є вільний час, виходить, то я й захоплююся, виходить, тут історією? Господи, що вона про мене подумає?..»

Хоча нутром він давно збагнув, що не подумає нічого.

— Щось вивчаєте?

— Та ні, не дуже. Просто люблю її.

Сказав і заплющив очі, бо прозвучало, як «люблю тебе». Тому він похапцем додав:

— Просто так, взагалі.

Вона вже відчувала, що говорить не те, однак її понесло:

— А ви знаєте, ваше твердження, що до скіфів тут жили наші, не позбавлене наукового сенсу. Така проста думка про беземіграційність народорозселення...

— Ще б пак! Та мені ще мій дід...

Тут він мало не поцілував її. Повернувся до неї і — однак вона випросталася, щоби проректи:

— ...тобто автохтонна теорія етногенезу слов’ян. Ще Тєріножкін...

«Боже, що це зі мною?» — сахнулася вона сама себе.

Й сперлася на руку. Несподівано її пальці відчули поруч Ярославові, торкнулися і завмерли, спиралися на густу траву й дотик був такий само. Слава Богу, що слова одійшли, а тиша нарешті не була паузою, тобто не стало пусток аніде, все навколо було заповнене, як вкраїнська земля скарбами, бозна-чим, однак таким страшенно ж цікавим.

Отак сиділи. Він не знав. А що знати, як попереду ціла ніч. Тут він схаменувся, бо могло пройти вже півночі. Чи чверть? Тоді він, тримаючись лише за її пальці, осягнув, що нехай вони й думають, а він, нарешті, відпочине від цього. І вмить долоня торкнулася її ліктя.

Одразу Оксана поклала йому голову на плече, лише й того, однак її огорнула полегкість, вперше земля покинула гойдатися, так легко стало голові, що вона безборонно заплющила свої очі, вони ж уночі непотрібні, особливо заплющені.

Сиділи удвох і починали схід сонця.

Коли вони зіштовхнулися вустами, ті знайшли одне одного одразу, не ворушивши словами.

Не було Пилипа днів два, потім з’явився на себе не схожий, себто дуже заклопотаний.

— Ви це, замучили старого. Заморився я до вас мішків таскать. Хоч би раз прийшли. Наберіть, тут не лише на кальвадоси хватить.

— А на що? — запитала Анька, бо знала, що дядько до неї нерівно дише.

— От ви ж яблука пекти вмієте?

Дівчина, яка могла пекти усе завгодно інше, зацікавилася.

Він швиденько наскладав хмизу, запалив, і, наштрикнувши одне зелененьке, хутко спік, подав Аньці. Бо шорти в неї були найкуціші. Якщо: «у біди довгі ноги», то Анька була найбільша в світі бідою.

— Ти хукай, доню.

Та мляскала, не встигаючи хвалити.

— Оце ж вогнище палите. Оце ж щовечера. Отак накладіть, це ж простіше навіть, ніж картоплю пекти, — чомусь говорив він зажурено, видно було, що йому геть не до яблук. Однак він дочекався, доки всі напечуться ними.

— Чув я, що в старовину так ховали покойників, шо ніхто не міг знайти. От, приміром, піраміди. Там ше й досі нічого не знайшли.

Роман погодився:

— Так, уміли вони це. Бувало й ми, шукаємо, шукаємо і нуль. От і зараз, чує моя душа...

— Та я не про це. Значить так, хлопці. Прийшла пора сказати: чи не могли б ви мені викопати, ну, могилу? Хорошу?

Всі вдичіли.

— Дядьку Пилипе, а хто збирався жити вічно? Для чого було вапно пити? — намагався перевести на жарт Роман.

— Ні, не для мене, себто для мене, бо для моєї тещі. Ну? Таку, добрячу?

«Ясно, — подумав Роман, — доведеться тепер одробляти за всі яблучка й вишеньки».

Усі замугикали, що, воно, звичайно, без проблем.

— Не бійсь, я не безплатно, — й він назвав суму.

Що вже геть заплутало копачів.

— Та про які гроші? — розписалася за всіх Анька.

— Тещу свою дуже сильно люблю. От. Шо вона не така, як тещі. А гроші — то пусте. Ви думаєте, я у Воркуту — одного рефрежиратора? Ех! — несподівано він зажурився. — І що вони тепер там у Воркуті їдять, як їм України не стало?