— Якого кубка? — розкумарився Кєша.

— Золотого, якого. Якого колись закопували, — пояснив той.

Він сплюнув і повернувся. Охнув би: всі корови на чолі з Ярославом тихцем стояли поза їхніми спинами — як тут ціла їхня армія опинилася, що ніхто й не почув?

— Блін... — страшним шепотом прорвалося в Гєші.

Що Кєша, й плечем не повівши, а сунув за пазуху бінокля, й також почав поволеньки обертатися.

Череда стояла німо, очікуючи.

— Во, поняв, черв’яки, — промовив Гєша. — Де тут вони у вас? — не кліпаючи, він оглядав Ярослава.

— Вони у нас скрізь, — була відповідь.

Кєша зробив вигляд, що повірив, узяв цурупалок, добряче вколупнув. Й одразу переконався, що пастух не жартує — там злякано зміїлося чимало чого червивого.

— Ми тут по рибній ловлі оддихаємо, — пояснював Гєша. — Ми би були благодарні, якби ти сказав, де вони тут у вас самовкусні? В смислі — для рибки?

— Це ти про що?

— Про черв’яків же.

— Вони такі скрізь, — поза інтонаціями мовив хлопець. Й несподівано зірвався на лютий крик: — Куди ти, стерво, лізеш?! Чого тобі, падло, треба?!

Обидва «шахтарі» од несподіванки вклякли — на мить забувши й про ножі в халявах — на й про «волину» в сумці на мить одібрало. А Ярослав навіснів:

— Тобі батога захотілося, стерво? Пробачте, це я на корову. В грязюку їй треба, весь час лізе, скотинюка. Я пастух, — пояснив він.

Якби бінокль не поповз по животу в Кеші, вони обидва б не отямилися.

Ярослав повільно повернувся до них спиною, і всі корови також; щоби влад ступаючи, рушити геть.

Вболівальник старовини відрізнявся від інших тим, що тримав у руці пляшку, наче з молоком, яке потім виявилося простою вапняною водою.

— А що це ви, інтересно, копаєте? — з такою узвичаєною фразою підсідав на відкид дядечко, одразу, не питавшися, вгадаєш, що такого звуть Пилипом.

— Погріба, — узвичаєно й буркнув копач, рудий, бо він був Роман. Той, хто з-поміж інших був охочіший до гітари, а не до розмов.

Дядечко оцінив ретельність ями і був би повірив, але швидко зметикував:

— Отут? Та кому ж, пробачте, він аж отуто потрібен?

Це була та павза, якою, тамуючи посмішки, копачі могли би насолоджуватися нескінченно.

— А ми, дядю, — буркотів рудий улад з лопатою, — викопаємо його спершу отут гарненько, а потім перенесемо й продамо в село.

Так він простенько промовляв утроп із штихуванням, що дядечко на мить повірив, якби Роман не реготнув.

Народний чоловік образився.

До першого мішечка яблук, якого він притарґанив за годину, копачі насилу дочекалися перекуру й напосілися на фрукт; доки вони не вмололи, він говорив:

— Да, хлопці, ага. Дуже жалько. Шо в нас, бач, історія не така. Та вона правда є, є, але уся, бачицьця, глиняна. Ні тобі, цих, пірамід, наприклад. Це ж скіко камня нада. От тепер у нас є й камінь. А хто тепер буде історію строїть? Як оно й китайці вже її не строять.

— Як ще? — поцікавився крізь яблуко Роман.

— Не хочуть вже далі, к приміру, тягнути свою китайську стіну. Хоча, подумавши: хто їм мішає? Камня тобі в них же, рядушком, скіко хоч: бери собі зі скали, колупай та тягни її далі, скіко хочиш.

Тут він пригадав, що бреше.

Туди, нижче Істрицею, там були колись каменярні — з них камінь возили нагору, коли там будували фортецю, але камінь скінчився і фортеця теж. У відповідь од копачів він чув лише гучне яблучне хрумкання бригади. Тому:

— А якшо подумати, то слов’янська нація не молодша. Раз ми існуємо, наприклад, зараз, то ми і в ті, давні часи десь же були? Бо де б ми інакше б узялися з тих часів? Правда, непомітні такі, бо з дерева. А дерево — скіки з нього не будуй, а воно, як глина. Раз — і нема. Наче й не було. Раз — і грязь.

Це вже коли проминулося мішків з кілька, він міг отак годинами. Дивно, що під його голос руки менше томилися од лопат...

— ...роскалів! — щоразу виправляв він кожного. — Якщо вже ми з вами роси. То в нас і роскалі, а не лопати.

Він гордо підвівся, аби його бачив увесь світ.

Бачила його лише недобудована бойлерна, її мудро почали класти біля будиночків відпочинку, гадаючи, що тим подовжать курортний сезон. Однак і вона виявилася потрібнішою не менш, аніж китайська стіна.

— Да, брат, історія... — мружився на сонце дядько Пилип. Але воно мовчало.

Наступного дня все починалося спочатку:

— Нате, хлопці, поїжте. Яблучка хароші. От вже нікому не нужні. Раніше, бувало, їх хлопці з колгоспного саду крали. О жизнь була — якось я з ружжа вгору бахнув — то вони мене мало тоді не вбили. Повірте, по саме горло закидали тоді яблуками. Отак весь стою й бачу, як вони тікають, а ворухнутися не ладен. Отакенну купу накидали — піраміду!

Що тепера робити? Як оприходувать? Зелені. Коли приходить до мене один такий москаль із Воркути і почина: «Продай еті яблука нам!»

— «Так зелені ж», — кажу.

— «І харашо, — каже, — що зельоні. Доки до Воркути доєдуть, саме доспіють.

Дивлюся я, а ніхто не баче. Зелене ж усе, учотчики ще не учитують. Загрузилися вони бистрінько в фуру. Шо я тоді бистрінько своїй тещі усі геть золоті зуби вставив. Во була довольна женщина. За все своє життя не могла заробить, що й не мештала. Весь час золото в землі шукала. На зуби. І от. Хароша в мене теща, хлопці.

Замріявся він. Хіба поясниш про любов?

— Як жінка вмерла, то од неї й лишилося хіба що теща. Та й та, сердешна, оно хворіє.

Ніяк перехворіти не ладна, — як це поясниш?

— От проживеш ти з нею душа в душу тридцять год. Оце тіко зараз сильно почала боліть. І між нами нічого плохого не було, лише золоті зуби — це ж цілий тобі скарб виходить. А тепер? Яблука є, а накладних нема. Оце, приміром, як наша історія, слов’янська. Наче й не було усього того сада. Наче його й нема — а зуби ж золоті — єсть!

— Оце точно, — хекав Роман, — раніше б підігнали до кургану бульдозеряку, й він за два дні оцього насипу зняв. Так зараз соляра дорожча, виходить, ніж наші мозолі, вручну це все копати?

— Да, якого це бульдозера треба, — не вгавав дядько, — щоби з усійої нашої країни познімать насип. Та тут же золота, кажу я вам, на кілька історій вистачить, а не лише на нашу.

І вмовкав, приголомшений власним внутрішнім зором, далі кректав, виймав з кишені свою пляшечку, каламутив у ній біле, смаковито надпивав.

— Дядьку, — не витримав Роман, — а що це ви весь час п’єте?

— А це мій секрет. Власний, мого долгожительства.

Всі на це почали повільніше копати.

— Чи там не молоко? — міркував хлопець.

— Воно саме, — прицмокував Пилип, облизуючи губи. —Лише з розмішаного вапна. — И щиро дивувався на переляк столишного чоловіка: — Це ж що? Це ж кальцій, необхідний найдужче організмові — ти хіба навуки не знаєш?

Сказав він і закусив з хлібини.

Роман не повірив. Він обережненько взяв площину з-під колишньої пепсі, понюхав.

— О, а одіколоном пахне.

— Вгадав, синку. Дікалон, сказати б, для приправи. Воно, якщо має хороший запах, то й виходить, що воно корисне для людського організму, хіба не понятно?

— Ой, потравитесь, дядьку, — не здержала Оксана.

Пилип розцвів:

— От хоч ви тут з вищим образуванієм, а і не знаєте. От навіщо ж людині нюх? Щоб хороше од поганого одрізняти. От узяти приміром гивно. Його ж ніхто їсти ніколи не стане. А чому? Бо хто хоч раз гивно понюха — то тут не нужно й образуванія!

Він реготнув разок, що йому вдалося висловити таке складне.

— А шлунок же ваш як?

— Як обценьки крепкий. Я, хлопці, вже год п’ятнадцять так обідаю. З того часу, як придумав. І ніякого вреда, окрім пользи, не відчуваю. От Ніна моя теща, не хоче вапна і боліє, глупа. Ти б попробував, ге?

Всі дивилися на Романа, особливо практикантки, той героїчно ковтнув, заплювався.

— Да, воно з непривички. Тобі, синку, треба трохи більше дікалону долляти. Я завтра принесу. Бо воно, мать, трохи мулке здаєцьця.

Роман тим часом кинувся до мішка яблук, заїдати.

Були там різні — і солодкі, і кисленькі, і геть терпкі, й навіть пепсікольні на смак — та що й казати — навіть вапнисті були.