Як «копачі» там опинилися? Заповзли вони туди, чи що? Разом із реманентом? Бо до намету долітали лише легкі удари рушеної лопатами землі об викид, обережні такі, але ритмічні. Що «охоронці» й незчулися, як почали цілуватися улад з кидками.

— Вони за ніч, — одірвалася вустами Оксана, — не викидають... п’ять кубів.

— Викидають, — прилинув знову Славко, — я їм сказав, що копати треба просто, по всьому розколові й так до самого золота. Як же не викидають? — Тут він знову відсунувся. — Та ти знаєш, за цими пошуками скарбів, скілько у нашому селі колодязів, погрібів викопано? Отак пусти чутку, що в тебе за клунею щопонеділка вночі скарб пищить, чи кукурікає — а наранок приходиш — і погрібець вже й готовий. А тут — двоє здорових лобів. Е, та ти не знаєш, що таке ентузіазм.

І щоби довести правдивість своїх слів, торкнувся дівчини поцілунком.

— А нам і не треба, щоби п’ять, — одірвалася Оксана, — нехай викидають хоча б чотири куби.

А решту ми вже якось самі, правда? — зиркнула вона на свої пошкоджені долоньки.

Ярослав на це ствердно поцілував їх.

Так само, як Кєша поринав углиб, методично налягаючи на штих, його лише непокоїло, що земля видалася спершу неістотною на опір. Отож він міг сподіватися змін? Він не хотів, аби копальні відчуття інакшилися. Й тому він зашепотів пісню:

— Ти тут приповз співать? — здивувався Гєша. Він саме оддав «зміну» напарникові й дивувався, що не встигає сам одхекатися — а цей — ще й співає. — Ти хочеш усіх лохів побудить?

Колега ображено замовк. А тоді проти місяця одгородившися, знову перевів годинникові стрілки, після чого тицьнув циферблата напарникові:

— Не виступай, а лізь. Давай, іш, розлежався. Врємічко твоє підійшло рить.

Той стримано крекнув, підвівся з кухвайки.

— Нюхом чую — нічого тут нема. Обдурив нас пастух.

Кєша на це не погодився:

— А я нюхом чую, що є. Й і не тільки нюхом — стали б сюди із столиці цілий грузовик лохів гнать? Вроді там їм більше нікуди їх ганять-копать?

Він заліз на кухвайку й заходився стерегти час, тоді, як його колега досліджував надра, налягаючи на держак. Примостившися боком, він пантрував кожного кавала землі, викинутого Гєшою. Хоча до дна було ще далеченько, однак хто його зна?

Табір мирно спить, хропучи на всі різновиди, якими перегукуються межи собою намети, молодь бо одтягнулася на природі і вперше заснула праведно, потомлена не виробничою, а радісною втомою.

Лише в одному наметі вдвох це не вдавалося. Але чи існує на Землі засіб, кращий за поцілунки?

Надцятий раз заступивши на зміну, Кєша відчув, що цю — не дотягне. Однак з подивом зазначив, що Місяця вже не бачить за купою викинутого ґрунту — виходить, що так глибоко вже забурилися? Якби він міг думати про щось інше, аніж золото, то пригадав, що небесні світила мають ходу і тенденцію рухатися за лісові дерева. Оно, наприклад за ту красуню-сосну.

Тої миті лопата його уперлася у щось надто тверде, аби бути землею.

— Що? — наче зо сну схопившися, одстрибнув од кухвайки Гєша. Що навіть забув зопалу, що треба знову перевести час назад.

Напарник його знову посунув лопатою в те саме місце, і вона непідробно дзенькнула.

В наметі, який пантрував їхню радісну працю, розлучився поцілунок. Бо відчув, що ритм копання, геть порушився. Хлопець і дівчина припали зором до розкопу — без бінокля, було добре видно, що купа земляного викиду значно повищала. Чи не на п’ять кубів?

Оксана вчула заледве тонкий згук, як коли метал влучив об металеве ж. Вона рвонулася з намету, але Ярослав владно спинив її, і сам, намацавши заготоване кайло, поповз туди краєм ока глянути, що ж знайшли аматори там, де професіонали не змогли?

А там, на дні, обоє-рябоє долонями одгортали землю од чогось принадливо опуклого, щоби, вивільнивши знахідку, взяти її на руки й подивуватися важкості, яка може бути лише в найважчого металу, найважчого й найкращого, а саме — в золота.

— Ми багаті, — прошепотів заповітно Гєша.

— Що це? — насилу стримувався не кричати його напарник.

— А ти не сікьош — царський кубок.

— Який?

— Царський, блін. Ось бачиш, — поплював він і потер, — тут щось написано. Не по-нашому! А намальовано — гадом буду, — плюнув він ще раз, — та це ж орел. — Він зрадів, так, доля знайшла його, а він знайшов долю, бо мав такого ж самого приблизно орла, витатуйованого на грудях. Орли ці, нарешті, зійшлися, розчулено притиснувшись. — А тяжолий же, ідол, ге-ге. Золотішечко!

Удвох несучи його нагору, не тому що він затяжкий, а тому, що ще ними не поділений, вони постали над розколом.

Тяжко й щасливо одхекавшись, побачили, як над ними стоїть хто? Та той же самий лох, пастушарадовбаний!

— Покладіть, де взяли, — спокійно, неначе до корів, наказав він, ба, навіть спокійніше — бо цього разу він мав у руці не батога, а замашне кайло.

Надлетіла Оксана і завмерла, долучившись до композиції, де обоє-рябоє, не могли показати сільському пастухові, де раки зимують, бо вперто не бажали випустити здобич з рук.

Позаяк Місяць чесно ходив своїм циферблатом, а не по злодійському годинникові, то він й визирнув з-за соснової верхівки, аби шляхетним світлом променя впасти на несподівану для всіх знахідку.

Й лише тут кожнісінький узрів, що то — пузатий німецький авіафугас.

— Бонба! — заволав Гєша.

Кєша не став сперечатися — і вони дружно кинули свою знахідку назад у розкоп, падаючи ниць — готський орел на ній, здавалося, місячно зблиснувши, змахнув крилами й провалився під землю, — аби вмить зметнути її вгору більше, аніж її накопали злодії й чесні люди, разом узяті, — вибух люто рвонув розкопа, остаточно переплутавши там всі історичні епохи.

Звідтам вилетів хтось бородатий, з трьома оселедцями, підперезаний змією, блискотливий, з довгими вусами, і, регочучися над низькими гілками, щедро сипонув по них блискітками, цокаючи крем’яним кресалом.

Поле вмить стало стрибочим — хом’ячки, тушканчики всі разом повискакували з нір — та що гризуни — пропиті споконвіку слов’янські горобці зі свого п’яного саду, з переляку отверезівши, полинули увись!

Ґрунт здригнувся й тут, в тещиній могилі, й просипався крізь дошки до труни.

Ударна хвиля зірвала намети і вмить поставила на ноги усіх, хто під ними спав. За переполохом ніхто не догледів, що Анька, наприклад, вихопилася з обіймів не Романа, як було заведено, а Євгена Григоровича, вона не встигала соромитися і в неї принизливо стирчали груденята двома п’яними пташинами. Іншим разом всі б замилувалися туди, однак видовища бувають і чарівливіші — бо кожен чарувався їдким чадом, той злітав до свого рідного брата Місяця, а ґрунт тим часом згори вже падав і падав блискітками на груди Матері Землі.

Євген же дивується не з того, що на нім одежі не є, й що намета не стало — він чи не перший побачив найдивовижнішу картину за все своє життя.

Її, приваблені подзенькуванням, майже галюційним, узріли й злодії. А потім, коли злякано шофер Антін увімкнув фари — і всі інші, отетерівши ще раз: геть дерева навколо розкуроченого кургану розцяцьковані, немов новорічні ялинки — лише не іграшками, а стародавніми прикрасами, золотими й срібними — тут і браслети, й золота луска, діадеми, — пекторалів там лише не вистачало...

Обоє-рябоє злодіїв не стали зважати — накинулися на них, кленучи долю за дріб’язкову мілкість власних кишень.

— Кладови назад! — заволав Ярослав, знову шукаючи свого кайла.

— Розігнався! — буркнув Кєша, не відволікаючись на лоха.

Й тут нарешті все стало на свої місця — коли бригада підступалася до злодіїв, то ті ошкірилися, хлопці одступилися. Й двійця грабіжників подовжила стрибки навколо ялинок, обираючи з них неочікувану красу.

Це було помилкою, бо копачі хопилися лопат і, хоча й не бачили з-позад себе владних жестів свого геть голого начальника, обступила зайд. Уся композиція надто скидалася на первісні картини з життя дикого лісу — коли один гурт насувається на іншого в хащах.