Украй розгніваний Фішерле саме проходив повз поліцейського, і той пильно подивився на нього. Відійшовши від служаки якомога далі, Фішерле дав волю своїй ненависті до нього. Бракувало ще, щоб ці злодії не пустили його в Америку! Він поклав собі помститися поліції — і то ще до свого від’їзду — за злочин проти власности, який та скоїла щодо нього. Найкраще було б защипати їх усіх гуртом до крику. Фішерле не мав сумніву, що вкраденими грішми вони поділилися. Було, до прикладу, дві тисячі поліцейських, виходить, на кожного припало по цілому шилінгу. Жоден не сказав: «Ні! Я грошей не візьму, бо вони крадені!» — як годилося б у поліції. Тому всі були винні однаковою мірою, і щипавка Фішерле не давав спуску жодному.
— Тільки не думай тепер, що їм боляче! — промовив він раптом уголос. — Ти тут, а вони — там. Що їм твоє щипання?
Замість братися за справи, які він надумав залагодити до від’їзду, Фішерле цілими годинами тинявся містом, не маючи жодної мети, роздратований, шукаючи нагоди покарати поліцію. Загалом у нього, щойно зринав бодай невеличкий намір, одразу народжувався й непоганий план; цього разу Фішерле був просто безпорадний і помалу відступав від найсуворіших своїх вимог. Він ладен був навіть відмовитися від грошей, аби лиш пощастило здійснити помсту. Він жертвував двома тисячами шилінгів готівочкою! Не треба йому тих грошей зовсім, він не візьме їх навіть у подарунок, нехай тільки хтось відбере їх у поліції!
Обідня пора вже минула, Фішерле так діймала ненависть, що він ще й ріски в рот не брав, і раптом погляд його впав на дві великі таблички на одному будинку. На одній стояло: «Д-р ЕРНСТ ФЛІНК, гінеколог». Друга, відразу під нею, належала чоловікові на ім’я «Д-р МАКСИМІЛІАН БЮХЕР, невропатолог». «Ось одразу все, що потрібно пришелепуватій бабері», — подумав Фішерле й ту ж мить згадав про Кінового брата з Парижа, який збив багатство гінекологією, а тоді перейшов до психіатрії. Фішерле пошукав папірця, на якому занотував адресу того знаменитого професора, й таки знайшов його в кишені піджака. Виявився там і рекомендаційний лист, але з ним треба було спершу поїхати до Парижа. Це світ не близький, а поліція тим часом проп’є гроші. Якщо він напише листа цьому братові сам і підпишеться власним ім’ям, той шляхетний добродій запитає: «Фішерле? А хто він такий?» — і палець об палець не вдарить. Ще б пак, він-бо чоловік заможний і страх який гордий. Професор і багатство вкупі — тут треба знати, як повестися. Це не так, як у житті, це вже як у шахах. Якби знаття, чи грає той професор у шахи, можна було б підписатися: «Фішерле, чемпіон світу з шахів». Але такий чоловік тобі, чого доброго, ще й не повірить. Через два місяці Фішерле, побивши як останнього рудого собаку й розгромивши Капабланку, розішле всім знаменитим людям у світі телеграму: «Маю честь поштиво відрекомендуватися: новий чемпіон світу з шахів Зіґфрід Фішер». Тут не буде жодних сумнівів, про це знатимуть усі, люди посхиляють голови, зокрема й заможні професори, хто не повірить, того за образу чести й гідности притягнуть до суду, а надіслати справжню телеграму — про це він мріяв ціле життя.
Так здійсниться його помста. Він завернув до найближчого поштового відділку й зажадав три телеграмні бланки, і щоб дали якомога швидше, бо справа в нього нагальна. На бланках Фішерле розумівся. Він купував їх уже не один раз, вони недорогі, й величезними своїми літерами писав на них глумливі виклики чинному на той час чемпіону світу. Ті пречудові слова на кшталт «Я зневажаю вас. Каліка» або «Спробуйте зі мною, якщо не забракне сміливости, каліка ви нещасний!» він зачитував уголос у «Небі» й нарікав на боягузливих чемпіонів, від яких ніколи не надходило відповіді. Багато чого йому вірили, а ось щодо телеграм — ні, адже в нього не вистачило б грошей навіть на те, щоб відіслати бодай одну; отож над ним кепкували — мовляв, він або не ту вказав адресу, або не вказав її зовсім. Один добродушний католик пообіцяв йому, що, тільки-но опиниться на справжньому небі, поскидає на землю листи, які зберігає для нього, Фішерле, святий Петро. «їм і не втямки, яку чесну телеграму я відішлю зараз!» — подумав Фішерле й усміхнувся з жартів, які дозволяли собі з ним оті нікчемні покидьки. Хто він був тоді? Завсідник в отому кублі «Під ідеальним небом». А хто він тепер? Тепер він надсилає телеграми професорові. Треба тільки дібрати правильні слова. Власного прізвища краще не вказувати. Напишімо так: «Брат здурів. Його товариш». Тепер перший бланк уже має досить нічогенький вигляд; проте хто знає, чи подіє на психіатра оце «здурів». З таким він має до діла щодня й скаже собі: «Та, либонь, нічого страшного» — й чекатиме від «його товариша» ще однієї телеграми. На це Фішерле, по-перше, надто шкода тринькати свої гроші, по-друге, вони в нього не крадені, а по-третє, так дуже довго триватиме. Отож він викреслює «його товариша» — це справляє враження надто великої відданости й надто багато чого обіцяє, — а «здурів» підсилює словом «геть». На другому бланку вже стоїть: «Брат геть здурів». А хто підпише? На телеграму без підпису жодна поважна людина не відреаґує. Є ж бо наклепи, шантаж і таке інше, гінеколог на пенсії знає про це дуже добре. У Фішерле залишився ще один бланк; шкодуючи за двома зіпсованими, він задумливо нашкрябує на третьому: «Я геть здурів» — і в захваті перечитує ці слова. Якщо людина пише таке сама про себе, їй треба вірити, бо хто ж отаке про себе напише? Він підписується: «Твій брат» — і біжить з цією вдалою базграниною до віконця.
Службовець, чоловік ні риба ні м’ясо, похитує головою. Серйозним це не назвеш, а жартів він не розуміє.
— Ви повинні прийняти! — вимагає Фішерле. — Вам за це платять чи мені?
Раптом у нього зринає острах, що знеславлені люди надсилати телеграм не мають права. Звідки цей службовець його знає? Не по «Небу», це запевне, а бланки він завше брав десь-інде.
— Це нічого не означає! — каже службовець і повертає телеграму; вигляд цього каліки додає йому сміливости. — Нормальна людина так не напише!
— То ж бо й воно! — вигукує Фішерле. — Того ж я й б’ю братові телеграму. Нехай мене забере! Я божевільний!
— Попрошу відійти звідси, добродію! — спалахує службовець, з рота в нього вже бризкає слина.
У гладкого чоловіка в подвійному хутряному пальті (натуральний верх і накидка), що стоїть у черзі за Фішерле, ця втрата часу викликає обурення, він відштовхує карлика вбік, погрожує службовцеві за віконцем скаргою й завершує свою промову, за кожним словом якої можна вгадати туго напханий гаманець, такою фразою:
— Не приймати телеграму ви не маєте права, зрозуміло? Ви — ні!
Службовець проковтує своє право на розуміння й мовчки справляє свій обов’язок. Фішерле обшахровує його на один ґрош. Гладкий звертає увагу карлика, якому він допоміг не через те, що поспішав, а з принципових міркувань, на його помилку.
— Та що ви кажете! — кидає Фішерле й ушивається.
Вже надворі йому спадає на думку, що за його шахрайство телеграму можуть затримати.
— Через якийсь там ґрош, Фішерле, — дорікає він сам собі, — коли телеграма обходиться тобі в двісті шістдесят сім разів дорожче!
Фішерле повертається й перепрошує гладуна — він, мовляв, не так його зрозумів, бо погано чує, він схибнувся на праве вухо. Фішерле каже ще щось, намагаючись бодай подумки під ступитися до його гаманця. Цієї миті він саме вчасно пригадує один прикрий випадок, пов’язаний з людьми в подвійних хутряних пальтах. Такі до себе не підпускають, не встигнеш у них чимось поживитись, як вони вже передають тебе поліції... Фішерле доплачує ґрош, великодушно прощається і йде. На гаманець він махає рукою, адже його помста вже недалеко.
Щоб дістати фальшивий паспорт, він зайшов до однієї забігайлівки неподалік від «Неба», але рівня багато нижчого. Називалася вона «У павіана», і вже сама ця тваринна назва свідчила про те, які страховиська сюди зазирали. Тут кожен уже своє відсидів. Такий чоловік, як чистильник, з роботою й доброю репутацією, «Павіана» уникав. Його дружина, як він розповідав у «Небі», відразу з ним розлучилася б, якби від нього тільки війнуло «Павіаном». Не було тут ні «пенсіонерки», ні чемпіона з шахів, який би всіх побивав. Тут вигравав то один, то інший. Розумом, який спонукав вигравати, тут і не пахло. Забігайлівка містилася в підвалі, до дверей вели вниз вісім східців. Частина розбитої шиби в дверях була заліплена папером. На стінах висіли порнографічні жінки. Господиня «Неба» в своїй пристойній кав’ярні не потерпіла б такого нізащо. Стільниці тут були дерев’яні; мармур помалу розікрали. Покійний орендатор намагався всіляко привабити публіку з постійним заробітком. Він обіцяв кожній дамі за кожного пристойного відвідувача, якого вона приведе, по філіжанці міцної кави задурно. Він замовив тоді гарну вивіску й охрестив свій заклад «Задля розмаїтости». Його дружина казала: «Вивіска стосується й мене»; вона любила розмаїтість, любила її все життя, а він помер від любовної туги, бо мав апендицит, а справи в закладі йшли зовсім кепсько. Коли його не стало, дружина відразу заявила: «Павіан» мені більше до вподоби. Вона дістала колишню вивіску, і від дещиці доброї слави не залишилося й сліду. Ця баберія скасувала дармову каву, й відтоді жодна дама, яка хоч трохи себе поважала, не переступала поріг її підвалу. Хто сюди приходив? Ті, хто підробляв паспорти, переховувався від поліції, єврейська голота, всілякі вигнанці, безпритульні та інший небезпечний набрід. У «Небі» поліція ще вряди-годи з’являлась, потикатися сюди вона не зважувалась. Щоб заарештувати одного грабіжника й убивцю, який у господині «Павіана» почувався в безпеці, послали рівно вісьмох детективів. Отаке тут творилося. Звичайний сутенер не міг бути спокійний за своє життя. Поважали тут лише запеклих злочинців. Каліка з розумом чи каліка без розуму — цим було байдуже. Такі людці не бачать у цьому жодної різниці, тому що самі дурноверхі. «Небо» не хотіло підтримувати з «Павіаном» ніяких стосунків. Досить було впустити до себе цих людців, і чудові мармурові стільниці відразу зникали. Аж коли всі до одного нечупари в «Небі» перечитували ілюстровані часописи, вони потрапляли до рук господині «Павіана», ні на хвилину раніше.
