— Ушилася, — хутко відповів крамар; його сон був неглибокий.

— Ну звісно — бабенція, — мовив Фішерле. — Зачекати не може, їй треба щось робити, вона метушиться, посіяла гроші, пішла з торбою по світу. Всі бабенції — каліки!

— Моїх бабенцій не чіпайте, пане Фішерле! — погрозливо перебив його «сліпий». — Мої бабенції — не каліки. Не лайтеся! — Він мало не заходився змальовувати свою універсальну крамницю. Думка про конкурентів привела його до тями. — У мене продавати ґудзики заборонила поліція! — тільки й згадав він і замовк.

— Пішла, — буркнув чистильник.

Ця вагома відповідь, яка аж тепер народилась у нього, стосувалася ще першого запитання Фішерле.

Проте обличчя в шефа спантеличено поморщилося. Голова його впала на груди, а широко розплющені очі наповнилися слізьми. Він невтішно переводив погляд з одного на одного й мовчав. Правицею Фішерле ляснув себе, замість чола, по носі, а голос у нього тремтів не менше, ніж його криві ноги, коли він нарешті озвався.

— Панове, — схлипнув він, — я прогорів. Мій покупець мене... — Від обурення він судомно здригнувся всім своїм характерним тілом. — Ошукав. Знаєте що? Він відмовився платити. І подався з моїми грішми до поліції! Чистильник свідок!

Фішерле зачекав, поки той підтвердить. Чистильник кивнув головою, проте аж через кілька хвилин. За цей час універсальна крамниця завалилася, поховавши під собою дев’яносто продавщиць. Церква впала; наркотики, що були в ній чи тільки мали там опинитися, пішли прахом. Про сон уже шкода було й думати. Коли розчищали руїни крамниці, в підвалах знайшли величезний склад ґудзиків.

Фішерле взяв чистильників кивок головою до уваги й промовив:

— Ми всі прогоріли. Ви залишаєтесь без роботи, а в мене розривається на шматки серце. Я про вас думав. Усі мої гроші гавкнули, а мене розшукуватимуть через незаконні комерційні операції. За кілька днів надрукують у газетах і оголосять розшук. Порозвішують об’яви про моє затримання, самі побачите, в мене відомості з надійних джерел. Я змушений буду переховуватися. Хто знає, де я вигулькну знов — може, в Америці. Якби лиш я мав гроші на дорогу! Та вже якось ушиюся. Чоловік з таким шаховим розумом, як у мене, не пропаде. Ось тільки за вас я потерпаю. Поліція може згарбати вас. Таким підсобникам дають два роки каторги. Люди допомагають чоловікові, просто через те, що вони добрі друзі, а їх раптом на два роки — в буцегарню. Чому? Тому що вони не вміють тримати язика за зубами! Знаєте що? Вам не конче сідати взагалі! Якщо будете тямковиті, то нічого не скажете. «Де Фішерле?» — спитає поліція. «Сном-духом не знаємо», — скажете. «Ви служили у Фішерле?» — «Боронь Боже!» — скажете. «До нас дійшли чутки!» — «Чутки ці, з вашого дозволу, неправдиві». — «Коли ви бачили Фішерле востаннє?» — «Коли зник із «Неба». Може, його жінка пригадує, якого то було числа». Якщо ви назвете достеменне число, це справить погане враження. Якщо ви достеменного числа не назвете, то спитають у дружини, нехай і вона один раз побіжить до поліції, це їй не зашкодить. «Чим торгувала фірма «Зіґфрід Фішер і компанія»?» — «Та звідки ж нам про це знати, пане старший генерал?» Як тільки ви почнете відкараскуватися, вас одразу відпустять. Стривайте, мені спала на думку одна блискуча ідея! Такого ви ще не чули! Тепер вам іти до поліції не доведеться — взагалі не доведеться! Поліція дає вам спокій, знати про вас не хоче, не цікавиться вами, ви для неї не існуєте, для поліції вас ніколи й на світі не було. Як це вам пояснити? А чому? Дуже просто: тому що ви тримаєте язика за зубами. Ви не ляпаєте жодного слова, жодній душі жодного слова, в усьому «Небі»! А тепер я вас питаю: кому вдарить у голову божевільна думка, буцімто ви водили зі мною компанію? Дзуськи, кажу я вам, ви врятовані. Ви приступаєте до роботи, так мовби нічого й не сталося. Ти йдеш торгувати своїм крамом і не можеш заснути, а ти віддаєш своїй бабері три чверті заробітку й вигрібаєш лайно, адже й чистильник, гадаю я, для чогось потрібен, бо що ж робитиме мільйонне місто з такою силою-силенною лайна, коли чистильник відлежуватиметься, а ти знов підеш старцювати, собаку ти маєш і окуляри теж. Кинуть ґудзика — відведеш очі вбік, кинуть не ґудзика — подивишся, куди треба. Ґудзики — твоя напасть, гляди, щоб нікого не вбив! Ось так ви повинні поводитися, сам я нічого не маю та ще й даю кожному пораду! Хотілося б мені мати те золото, що його варта моя порада, я все роздаровую, тому що в мене за вас душа болить!

Схвильований і розчулений, Фішерле заходився шукати щось у кишенях штанів. Його туга з приводу того, що він прогорів, розвіялася; роздаючи поради, він так розпалився, що забув, яке лихо спіткало його самого. Цієї хвилини він втілював готовність допомогти, доля друзів тривожила його дужче, ніж його власна, фішерле знав, що кишені в нього геть порожні. Розірвану підкладку лівої він вивернув назовні, у правій знайшов, на свій подив, одного шилінга й ґудзика. Горбань дістав те й те — хто сказав А, має сказати й Б — і натхненно прокаркав:

— Останнім шилінгом я ділюся з вами! Четверо працівників і їхній шеф — разом, отже, п’ятеро. На кожного припадає по двадцять грошів. Частку Фішерки я поки що залишаю в себе, позаяк шилінг мій. Може, вона мені десь трапиться. Хто дасть решту?

Після складних розрахунків — ніхто не мав шилінга дрібними — поділитися таки пощастило, принаймні почасти. Крамар узяв шилінга й віддав своїх шістдесят грошів. За це він заборгував двадцять грошів чистильникові, в якого у кишенях свистів вітер і який через це не мав чого видати дружині. З крамаревої решти «сліпий» узяв свою одинарну, а Фішерле — подвійну частку.

— Вам добре сміятися! — сказав Фішерле; ніхто, крім нього, не сміявся. — Я зі своїми двадцятьма грошами й нігтя вашого не варт. Ви маєте роботу, багаті люди, інакше й не скажеш! А в мене — саме шанолюбство, такий уже я чоловік. Я хочу, щоб у «Небі» всі про мене казали: «Фішерле наче в землю запався, але ж який то був шляхетний чоловік!»

— Де ми знайдемо ще одного такого шахового чемпіона? — скрушно промовив крамар. — Тепер чемпіон лише я — серед картярів.

У його кишені легко витанцьовував важкий шилінг. «Сліпий» стояв нерухомо, заплющивши за звичкою очі й за звичкою ще простягуючи руку. В ній лежала його пайка — дві нікельовані монети, такі самі важкі й застиглі, як і їхній новий власник. Фішерле засміявся:

— Теж мені чемпіон — із карт!

Йому здавалося смішним те, що чемпіон світу з шахів розмовляє з такими людьми — сімейним чистильником, крамарем, який не спить, і самогубцею через ґудзики. Завваживши простягнену руку, Фішерле хутко поклав у неї ґудзика й аж затрясся зо сміху.

— Бувайте всі здорові! — прокаркав він. — І майте клепку в голові, людоньки, майте клепку!

«Сліпий» розплющив очі й побачив ґудзика; він таки щось запідозрив і хотів переконатися, що це не так. Переляканий на смерть, він подивився вслід Фішерле. Той обернувся й гукнув:

— До побачення, друже мій, до зустрічі в кращому світі — на тому світі! І не бери близько до серця!

Потім Фішерле усе ж таки наддав ходи — цей тип іще, гляди, не зрозуміє жарту. У провулку він, не поспішаючи, вволю посміявся з того, що всі люди такі дурні. Потім завернув до якогось підворіття, підклав під горб руки й загойдався з боку в бік. З носа текло, нікельовані монети подзенькували, горб болів; він ще зроду стільки не сміявся, це тривало добрих чверть години. Перше ніж рушити далі, Фішерле висякався на стіну, стромив носа під одну й другу пахву й понюхав. Там був його капітал.

Уже через кілька вулиць на нього наринув смуток — адже він зазнав таких великих фінансових збитків. Прогоріти не прогорів, то було перебільшення, але дві тисячі шилінгів — це вже багатство, а саме стільки ще залишилось у фахівця з книжкової галузі. Поліція взагалі нікому не потрібна. Вона тільки створює перешкоди в діловому житті. Що тямить такий бідний служака з жалюгідною платнею, без капіталу, тільки й здатний наглядати, — що він тямить у справах, якими орудує велика фірма? Він, Фішерле, приміром, не посоромиться сам поповзати навкарачках і власноруч позбирати гроші, які йому заборгував і зі злости жбурнув на землю клієнт. Може, йому й дадуть копняка, але це не велика біда. Він уже якось відіпхне одну ногу, потім дві, чотири — порозпихає всі ноги; він, сам начальник; гроші брудні й пожмакані, з товкотнечі вони свіженькими не виходять, людина добропорядна посоромиться до них і доторкнутись, а він, Фішерле, їх усе ж таки візьме. Певна річ, він має службовців, аж цілих четверо, міг би взяти й восьмеро, а ось шістнадцятеро — ні; певна річ, він міг послати їх туди й наказати: «Позбирайте, люди добрі, ті брудні гроші!» Але на такий ризик він не піде. Люди тільки й думають про те, як би його щось украсти, на думці в них лише злодійство, і кожне має себе за великого мастака, бо йому, бач, прилипла до рук якась дещиця. А начальник через те й начальник, що покладається на самого себе. Це називають іще ризиком. Отож він підбирає з підлоги вісімнадцять сотеньок, бракує ще двох, вони вже майже в нього в кишені, він аж упрів, мучиться, каже собі: «Що я з цього маю?», — а цієї миті — і треба ж! — з’являється поліція. Його проймає смертельний страх, поліцію він не може терпіти, вона йому остогидла, суціль голота, він ховає гроші до кишені клієнтові, ті самі гроші, які цей клієнт заборгував йому, Фішерле, й дає чосу. Що робить поліція? Забирає гроші собі. Могла б залишити їх у клієнта, — а раптом знов настануть кращі часи, й Фішерле прийде по ті гроші, — але ж ні, поліція вважає, що той, котрий із книжкової галузі, — божевільний. На того чоловіка, в якого такі великі гроші й такий маленький розум, каже вона, ще нападуть і пограбують його; тоді клопоту не обберешся. Роботи, мовляв, нам і так не бракує, тож залишмо ці гроші краще в себе, і вони й справді залишають їх собі. Поліція краде, а ти, бач, намагайся бути порядним!