Проте обходиться Фішерле з ним, як із справжнім дурнем, Кін-бо таким прикидається, сам хоче, щоб з ним так обходились. Щоб навести його на інші думки, Фішерле, щойно товариш починає дихати спокійніше, питає його про те, що сталося вранці. Кін не проти згадати про хвилини приємніші й звільнитися так від тягаря, що гнітить його, відколи він довідався про ту жахливу річ. Він прихиляється плечима, ребрами й рештою кісток до колони, під якою стоїть його лава, і всміхається кволою усмішкою хворої людини, що хоч і одужує, однак потребує ще дуже, дуже обережного поводження. Фішерле вміє поводитись обережно. Такому ворогові зберегти життя хочеться. Коротун вилазить на лаву, стає навколішки й підставляє вухо під самісінькі вуста Кіна. А то його ще хтось почує.

— Щоб ви не дуже напружувались, — пояснює він.

Кін уже нічого не сприймає просто так. Будь-яка чуйність з боку іншої людини видається йому чудом.

— Ви не людина, — зворушено шепоче він.

— Каліка — не людина. Хіба я в цьому винен?

— Є тільки одна каліка — це людина.

Кінів голос намагається здобутись на силі. Обидва дивляться один одному в очі, тож він не помічає того, що при карликові треба було б змовчати.

— Ні, — каже Фішерле, — людина — не каліка, а то я був би людиною!

— Не дозволю. Крім людини, іншого звіра немає!

Кін підносить голос, він забороняє й наказує.

Фішерле від такої пересварки — він вважає це пересваркою — дістає неабияку насолоду.

— А чому наша свиня — не людина?

Тепер він усипав Кінові перцю.

Кін схоплюється на ноги. Він непереможний.

— Бо свині не вміють захищатись! Я протестую проти такого насильства! Люди — це люди, а свині — це свині! Всі люди — тільки люди! Ваша свиня — людина! Горе тій людині, котра посміє назватися свинею! Я її розітру на порох! Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!

Церква аж гула од відлуння страшних звинувачень. Вона здавалася порожньою. Кін розпалився. Фішерле розгубивсь, у церкві він почувався невпевнено. Він мало не потяг Кіна знов на майдан. Але там стояла поліція. Нехай церква хоч завалиться, а в лапи поліції він не побіжить! Фішерле чув жахливі історії про євреїв, які опинялися під руїнами завалених церков, тому що не повинні були туди входити. Ті історії йому розповідала дружина, «пенсіонерка», — вона була побожна й хотіла навернути його на свою віру. Фішерле не вірив ні в що, за винятком того, що «жид» — це один із тих злочинів, покара за які приходить сама собою. Безпорадний, він глянув на свої руки, які завжди тримав на рівні уявної шахівниці, й аж тепер завважив під правою пахвою вже зім’яті троянди. Він узяв їх у руку й закричав:

— Троянди, чудові троянди, чудові троянди!

Церкву сповнило трояндове каркання; з-під склепіння середнього нефа, з бічних нефів, з хорів, від дверей — звідусюди на Кіна летіли червоні птахи.

(Переляканий крамар сидів навпочіпках за колоною. Він збагнув, що між компаньйонами дійшло до суперечки, й радів, бо в суперечці вони, звичайно, забудуть про пакунок. Та все ж непогано було б, якби вони вже пішли з церкви; стояв оглушливий галас, могла зчинитися метушня, а в таких випадках набігають усілякі вуркагани, і його пакунок ще, чого доброго, поцуплять.)

Троянди передушили Кінових канібалів. Голос його ще не набув колишньої сили і змагатися з карликовим не міг. Щойно слово «троянди» дійшло до його свідомости, Кін урвав свій крик і почасти здивовано, почасти присоромлено повернув голову до Фішерле. Як тут опинилися квіти, адже він був десь-інде, квіти безвинні, живуть водою та світлом, землею й повітрям, вони не люди, вони не заподіюють книжкам зла, їх пожирають, вони гинуть через людей, квітам потрібен захист, їх треба боронити, боронити від людей і тварин, у чому ж різниця, звірі, звірі й ті, й ті, одні пожирають рослини, другі — книжки, і тільки один природний спільник у книжки — це квітка. Він узяв з руки Фішерле троянди й пригадав їхні пахощі, які знав з перських любовних віршів, а тоді підніс квіти до очей; таки правда, вони пахли. Це заспокоїло його остаточно, і він сказав:

— Можете й далі спокійно називати його свинею. Тільки квітів, глядіть мені, не лайте!

— Я приніс їх вам, — пояснив Фішерле, радий, що в церкві вже не потрібно кричати. — Вони коштували купу грошей. Ви мені потовкли їх своїм криком. Що вдіють бідні квіти з такими людьми?

Він вирішив відтепер погоджуватися з Кіном у всьому. Перечити було надто небезпечно. Ця чванливість ще доведе його до в’язниці. Кін зі своїм подарунком знову знеможено сів на лаву, знову прихилився до колони і обережно, так ніби то були книжки, поводячи трояндами туди-сюди перед очима, почав розповідати про ті приємні події, що сталися до полудня.

Час, коли він, спокійний, ні про що не здогадуючись, викуповував приречених на загин у тому світлому вестибулі, де від нього ніхто не міг утекти, був тепер далеко-далеко, як його молодість. Образи людей, котрим він допоміг повернутися на праведний шлях, і досі стояли в його уяві так виразно, немовби відтоді минула всього-на-всього година; Кіна й самого вражала його ясна пам’ять, яка цього разу перевершила саму себе.

— Чотири великі пакунки опинилися б у череві тієї свині, або їх відклали б, щоб потім спалити. Мені пощастило їх урятувати. Чи можу я цим хвалитися? Навряд. Я став скромнішим. Навіщо, власне, я про це розповідаю? Мабуть, для того, щоб і ви, кого компроміси не влаштовують, усвідомили, як важливо робити щось добродійне, навіть незначне.

У цих словах учувалося свіже повітря, що буває після бурі. Його мова, звичайно суха й терпка, в ці хвилини лилася м’яко й духмяно. У церкві стояла глибока тиша. Між окремими фразами Кін часто стримував себе, а тоді стиха починав говорити далі. Він описав четверо заблуканих овець, яким подав руку; їхні образи трохи розпливалися за чіткими обрисами їхніх пакунків, бо спершу він змалював саме пакунки — папір, форму, а також те, що в них могло бути; всередину він, по суті, жодного разу не зазирав. Пакунки були дуже охайні, люди, які їх приносили, — скромні й сором’язливі, йому навіть не хотілося перетинати їм шлях до відступу. Який сенс мала б його визвольна місія, якби він поводився жорстоко? Крім останнього, всі ті створіння були на диво славні, вони обережно поводилися зі своїми друзями й називали великі суми, щоб тільки не віддавати книжок. Згори вони повернулися б, спіймавши облизня, по них було видно, що вони сповнені твердої рішучости; взявши в нього гроші, вони йшли мовчки й глибоко схвильовані. Перший — либонь, робітник — замість відповісти на якесь запитання, гаркнув на Кіна, подумавши, що він гендляр, однак ніколи ще грубі слова не були йому такі приємні, як цього разу. Потім з’явилася жінка, чий вигляд нагадав йому про одного знайомого; подумавши, що з неї глумиться один із тих чортів-прислужників, вона геть зашарілась, але змовчала. Невдовзі після неї прийшов сліпий, у дверях він зіткнувся з якоюсь звичайною жінкою, дружиною одного сторожового чорта. Сліпий вирвався з її обіймів, ледве не впустивши пакунка, якого ніс, і навдивовиж упевнено підійшов до свого благодійника. Сліпі з книжками — це разюче видовище, вони зубами тримаються за свою радість, і ті з них, кому спеціальний шрифт для сліпих не до шмиги, бо ним надруковано вкрай мало, ніколи не вгамовуються й не визнають правди навіть перед самим собою. Їх можна побачити за розгорненою книжкою, надрукованою звичайнісіньким нашим шрифтом. Вони дурять себе, гадаючи, нібито читають. Таких людей нам бракує, і якщо хтось і заслуговує бути видющим, то саме такі сліпі. Задля них хотілося б, щоб німі літери могли розмовляти. Сліпий зажадав найбільше від усіх; Кін тактовно змовчав, не назвавши причини, за якої задовольнив його вимогу, сказав тільки, що це, мовляв, через ту безцеремонну бабегу. Нащо чоловікові нагадувати про його біду? Щоб утішити його, завели розмову про те, який він щасливий. Адже якби він мав жінку, то мусив би кожнісіньку хвилину свого життя марнувати на сутички з нею, бо таке вже жіноцтво. Четвертий, такий непоказний і до своїх книжок досить байдужий — вони аж підскакували у нього в руках, — тужився триматись нібито й хвацько, проте висловлювався якось доволі вульгарно.