— Протизаконне все. Вам скортіло вийти попоїсти, бо ви голодні, — і ви знов уже щось украли. Ви допомагаєте якомусь сіромасі, даруєте йому пару черевиків, він утікає в них, а вас звинувачують у сприянні. Ви засинаєте десь на лавці, вже десять років ви любите на ній помріяти, а вас уже розбуркують, бо десять років тому ви буцімто щось там учворили. Розбуркують і тягнуть чорти-батьказна-куди! Ви хочете допомогти кільком звичайнісіньким книжкам, і ось уже весь «Терезианум» оточує поліція, в кожному кутку — поліцейський, а побачили б ви їхні нові револьвери! Операцією командує майор, я зазирнув йому знизу під мундир. Як ви гадаєте, що він носить за пазухою, щоб ніхто з високих на зріст людей, проходячи повз нього, нічого не помітив? Наказ про арешт! Начальник поліції видав особливий наказ про арешт, тому що ви — великий чоловік. Ви самі знаєте, хто ви, нащо мені вам розказувати! Рівно об одинадцятій вас мають схопити в одній із зал «Терезианума» — живим або мертвим. Якщо ви не в самій будівлі, з вами нічого не станеться. Надворі ви не злочинець. Рівно об одинадцятій. А котра вже година? За три хвилини одинадцята. Переконайтеся самі!

Він потяг Кіна на другий бік майдану, звідки було видно годинника на церкві. Хвилю вони постояли, й пробило одинадцяту.

— А що я казав? Уже одинадцята! Вважайте, вам пощастило! Пригадуєте отого чоловіка, з яким ми поздоровкалися? Той тип і був та сама свиня.

— Свиня?!

Кін не забув жодного слова з того, що колись йому розповідав фішерле. Відколи він розвантажив собі голову, пам’ять його знову працювала бездоганно. Він злопам’ятливо стис руку в кулак і вигукнув:

— Жалюгідний кровопивця! Попався б лишень він мені!

— Радійте, що він вам не попався! Якби ви ту свиню спровокували, вас уже давно б схопили. Гадаєте, мені не гидко було кланятись якійсь свинюці? Але ж я повинен був вас попередити. Ви маєте знати, якого чоловіка надбали собі в моїй особі!

Кін згадав про те, який вигляд мала та свинюка.

— А я подумав собі, то звичайний чорт, — промовив він засоромлено.

— Він і є чорт. Чом би чортові не бути свинею? Ви бачили його черево? У «Терезианумі» ходять чутки... Та краще про це помовчати.

— Які чутки?

— Не хочу вас нервувати.

— Які чутки?

— Дайте слово, що не кинетесь одразу туди, коли я вам скажу! Самі себе занапастите, а книжкам від цього не буде ніякої користи.

— Гаразд, даю слово. Та кажіть уже!

— Ви дали слово! Бачили те черево?

— Бачив. Але чутки, чутки!

— Хвилиночку. Вам нічого не впало в очі на тому череві?

— Ні!

— Дехто каже, буцімто черево кутасте.

— Що це означає?

Голос у Кіна затремтів. Мало статися щось нечуване.

— Кажуть... Я краще вас підтримаю, а то ще дійде до біди. Кажуть, таким гладким він став від книжок.

— Він...

— Пожирає книжки!

Кін скрикнув і впав на землю. Падаючи, він потяг за собою коротуна, той боляче забивсь об бруківку і, щоб помститися, повів далі:

— «А що ви хочете? — каже свиня, я сам якось чув його. — Що мені робити з горами цього лайна?» Так і сказав: «Лайна», книжки він завше називає лайном, а жерти те лайно не гидує. «Що ви хочете, — каже, — це лайно лежить тут цілими місяцями, то краще вже я скористаюся ним та досхочу напхаю собі черево». Він навіть склав собі власну куховарську книжку, там багацько всіляких рецептів, тепер шукає для неї видавця. «На світі, — каже, — надто багато книжок і надто багато голодних кишок. Своїм черевом я завдячую власній кухні, — каже. — Я хочу, щоб у всіх були такі черева, і хочу, щоб книжки щезали. Як на мене, то нехай і всі вони пощезнуть! Їх можна було б спалювати, але з цього ніхто нічого не матиме. Тим-то я й кажу, що їх треба поїдати, поїдати сирими, присмачивши олією й оцтом, як салат, обкачавши в панірувальних сухарях, як шніцель, з сіллю й перцем, цукром і корицею». У тої свинюки тисяча й один рецепт, і щомісяця він вигадує ще один, новий, як на мене, це просто підло, хіба ні?

Поки Фішерле виголошував своїм воронячим голосом цю промову, не роблячи жодної паузи, Кін корчився на бруківці. Він гамселив по камінню своїми кволими кулаками, немовби намагаючись довести, що навіть тверда земна кора м’якша, ніж людина. Пекучий біль розтинав його груди, йому хотілося кричати, рятувати, визволяти, але замість губів промовляли кулаки, і їх було ледве чутно. Вони били по камінцях, по кожному по черзі, не пропускаючи жодного. Кулаки розбивалися до крови, з рота в нього стікала піна й змішувалася з кров’ю — так близько до землі підніс він свої тремтячі вуста. Коли Фішерле замовк, Кін устав, похитнувся, схопивсь за горб і, кілька разів марно спробувавши поворушити губами, пронизливо закричав на цілий майдан:

— Ка-ні-ба-ли! Ка-ні-ба-ли!

Вільну руку він простяг у бік «Терезианума», однією ногою тупав у бруківку, яку щойно мало не цілував.

Поодинокі перехожі, які під цю пору вже з’явилися на майдані, злякано спинялися, Кінів голос лунав, як голос смертельно пораненого. Відчинялися вікна, в сусідньому провулку завив собака, зі своїх дверей вийшов лікар у білому халаті, а відразу за церквою, відчувалося, вже чигала поліція. Дебела квіткарка — вона торгувала перед церквою — перша підбігла до чоловіка, який лементував, і спитала в карлика, що з цим паном сталося. У руках вона й досі тримала свіжі троянди й лико, яким збиралася їх перев’язати.

— У нього хтось помер, — сумно промовив Фішерле.

Кін нічого не чув. Квіткарка перев’язала троянди, вклала їх карликові під пахву й сказала:

— Це йому, від мене.

Фішерле кивнув головою, прошепотів: «Сьогодні поховали», — й легким порухом руки відпустив жінку. У винагороду за свої квіти вона почала обходити перехожих і розповідати, що в цього пана померла дружина. Вона плакала, бо її покійний чоловік, що спочив вічним сном дванадцять років тому, завжди її лупцював. Йому й на думку не спало б так побиватися за нею. Їй було шкода себе і як покійної дружини цього худорлявого чоловіка. Перукар, який стояв перед своїми дверима і якого всі мали за лікаря, стримано похитав головою:

— Такий молодий, а вже вдівець. — Відтак трохи постояв і гигикнув із власного жарту.

Квіткарка кинула на нього лютий погляд і схлипнула:

— Я ж дала йому троянди!

Чутка про смерть дружини поширювалася в будинках від нижніх поверхів до горішніх, декотрі вікна знов зачинялись. Якийсь дженджик промовив:

— Тут уже нічого не вдієш, — і не пішов з майдану тільки через одну чарівну молоденьку служницю, якій так кортіло втішити нещасного вдівця.

Поліцейський не знав, як бути, його викликав один молодший кельнер, що саме йшов на роботу. Коли Кін почав кричати знов, — люди його дратували, — представник влади вирішив таки втрутитись. Квіткарка благала його не робити цього. У Фішерле присутність поліції викликала страх, він підстрибнув, схопив Кіна за голову, міцно затис йому долонею рота й потяг його до себе вниз. Так він доволік його, цього напівзакритого складаного ножа, до церковних дверей, гукнув: «Молитва його вгамує!» — кивнув головою гурту ґав і зник із Кіном у церкві. Собака в сусідньому провулку все вив і вив.

— Тварини завше таке відчувають, — озвалася квіткарка. — Коли мій покійний чоловік...

І розповіла поліцейському свою історію. Позаяк овдовілого чоловіка вже не було видно, їй стало шкода дорогих квітів.

У церкві крамар ще працював не покладаючи рук. І раптом з’явився Фішерле у супроводі багатого компаньйона, рішуче посадив ту тичку на лаву, гучно сказав: «Ви що — з глузду з’їхали?» — роззирнувся й далі забалакав уже тихіше. Крамар дуже злякався, карлика він обдурив, і компаньйон знав на скільки. Він відповз якомога далі від тих двох і сховався за колоною. Зі своєї темної схованки він пильно стежив за ними, бо чуття й кмітливість підказували йому, чого ці двоє сюди припхалися. Вони або принесли, або хотіли забрати звідси пакунок.

У темній і тісній церкві Кін помалу прийшов до тями. Поруч він відчував істоту, тихі докори якої зігрівали йому душу. Що ця істота казала, він не розумів, але її слова заспокоювали його. Фішерле докладав відчайдушних зусиль, навіть перебирав міру. Вгамовуючи Кіна так і сяк, він розмірковував про те, хто, власне, перед ним. Якщо цей чоловік — божевільний, то ще й неабиякий; якщо божевільним він лише прикидається, то такого хвацького шахрая ще світ не бачив. Авантурник, який підпускає до себе поліцію й не тікає, якого доводиться рятувати, силоміць вириваючи з рук поліції, якому квіткарка вірить, що в нього горе, й навіть задурно дарує троянди, який, не зронивши жодного слова, ризикує дев’ятьмастами п’ятдесятьма шилінгами, який дає горбатому каліці на всі заставки брехати собі, не зацідивши йому в пику! Чемпіон світу з авантур! Обвести круг пальця такого мастака — це ж просто насолода; супротивників, яких доводиться соромитись, Фішерле не може терпіти. Він — за партнерів рівних, у будь-якій грі, а позаяк з фінансових міркувань за партнера він вибрав Кіна, то вважає його рівнею собі.