Уночі Тереза лежала, думаючи про справи, й не спала. Поки чоловік працював, до дванадцятої, її допікало до живого це марнування електрики. Відколи вона збагнула, що її бажання скоро вже сповняться, кожен розтриньканий ґрош завдавав їй мук удвічі глибших, аніж доти. Вона лягала на ліжко обережно й легко, бо мала намір продати цю чудову спальню в своїй крамниці як нову. Досі на меблях не з’явилося жодної подряпинки, і було б шкода, якби їх довелося лакувати заново. Турбота про ліжко, побоювання, що вона його пошкодить, не давали Терезі заснути й тоді, коли Кін уже спав і всі її підрахунки збіглися. Вона вже не мала чого обмірковувати й нудьгувала; завтра вона вже не нудьгуватиме.
Решту ночі Тереза була заклопотана тим, що, вміючи писати О, збільшувала суми, які їй дістануться в спадок. Жінки-конкурентки залишилися далеко позаду. Декотрі з них з’являлися там, де їм нічого було шукати. Накрохмаленої спідниці не мала жодна. Жодна не показувала на тридцять. Наймолодша мала за сорок, але її нулі були курям на сміх, і цікавий чоловік одразу витурив її втришия. На вулиці чоловіки не оглядалися їй услід. «У тебе ж досить грошей, ти, хвойда нещасна! — кричала навздогін тій нахабі Тереза. — Чого ж ти не накрохмалиш собі спідницю? Бити байдики й роззявляти рота на чуже — це всяк уміє». Потім вона вдячно оберталася до цікавого чоловіка. Вона хотіла назвати його тим чудовим ім’ям, яке він мав. «Вульґер» йому не пасувало, але те друге вона забула. Тереза підвелася, тихенько ввімкнула світло на тумбочці, видобула з кишені спідниці свій інвентарний опис і шукала те ім’я доти, доки знайшла, — ім’я, задля якого на електрику їй не шкода було жодних грошей. Вона була така збуджена, що мало не вигукнула вголос: «Пуда!», хоч таке ім’я слід вимовляти пошепки. Тоді вимкнула світло й важко бухнула в ліжко. Вона забула, що з ліжком слід поводитись обережно. Безліч разів вона назвала його подумки «паном Пудою». Він був чоловік тямущий і працював далі так, немовби нічого й не сталося. Жінок він оглядав по черзі. Декотрі трималися так, ніби горбилися під тягарем суцільних нулів. «Пильнуй добре, — казала Тереза, — це в них не від нулів, а від літ!» Адже правду вона любила понад усе. Перед паном Пудою лежав гарненький, чистенький аркуш паперу, на ньому він ретельно записував нулі. Все в цьому чоловікові було гарненьке й чистеньке. Потім він раптом перебігав своїми сповненими кохання очима весь аркуш і казав: «Вельми шкода, ласкава пані, але про це не може бути й мови, ласкава пані!» Стара відьма вмить виміталася за двері. І воно ще набралося духу припхатися! Ох і жінки ж ниньки пішли! Щойно заведеться в неї трохи грошенят, як вона вже гадає, що найвродливіший чоловік — для неї. А найдужче Тереза тішилася тоді, коли пан Пуда заявляв, що капітал, який котрась приносила в посаг, — найбільший з-поміж усіх. Він тоді промовляв: «Мушу вам сказати, ласкава пані, прошу сідати, ласкава пані!» Не важко собі уявити, скільки років мала та цяця. Проте вона все ж таки сідала. Зараз він скаже їй: «Красуне моя, ласкава пані!» Терезу трохи аж острах брав. Вона чекала, поки він роззявить рота, тоді виступала вперед і ставала між ним і тією цяцею. У правій руці Тереза тримала підструганого олівця. Вона казала тільки: «Хвилиночку!» — й після числа, що позначало її капітал, виводила на аркуші гарне О. Її число стояло аж угорі, адже вона була перша жінка з капіталом, яку він зустрів. Тепер вона могла б дещо й сказати, проте лише скромно відходила назад і мовчала. Пан Пуда казав замість неї: «Вельми шкода, ласкава пані, але про це не може бути й мови, ласкава пані!» Після цього декотрі старі відьми пускали сльози. Ще б пак, щастя було так близько, тут не до радощів. Пан Пуда на сльози не зважав. «Спершу треба мати вигляд на тридцять, а тоді можна й плакати», — казав він. Тереза здогадувалася, на кого він натякає, й пишалась. Люди по вісім років ходять до школи й нічого не навчаються. Чому вони не вчаться писати О? Невже це справді таке мистецтво?
Над ранок Терезу охопило таке збудження, що вона не могла влежати. Коли о шостій прокинувся Кін, вона була вже давно готова. Вона сиділа тихо-тихо, прислухаючись до того, як він умивається, як одягається, як обтрушує з книжок пил. Внаслідок її усамітненого життя і його нечутної ходи її вухо почало вирізняти окремі звуки особливо тонко. Хоч у кабінеті лежав килим і Кін був не важкий, вона могла непомильно сказати, в який бік він ступає. Він хтозна й нащо перетинав кімнату то так, то сяк, тільки не підходив до письмового столу. Аж о сьомій Кін зробив йому візит і на хвилю затримався біля нього. Терезі здалося, ніби його ручка коротко щось дряпнула. «От незграба, — промайнуло в неї, — дряпає папір, коли пише О». Вона все чекала — може, перо дряпне ще раз. Після того, що їй довелося зазнати минулої ночі, Тереза розраховувала принаймні на два нулі. Вона здавалася собі ще дуже бідною й бурмотіла: «Вночі все було краще».
Нарешті Кін підвівся й відсунув стільця; він закінчив, ще раз перо не дряпнуло. Тереза стрімко рушила йому назустріч. На порозі вони наштовхнулись одне на одного.
— Зробила? — запитав він.
— Усе готово? — перепитала вона.
Кін, поки спав, утратив рештки ніжних почуттів. Ця безглузда жіноча історія його вже не обходила. Про заповіт він згадав аж тоді, коли той трапився йому серед рукописів. Він знудьговано перебіг його очима й у вказаній ним сумі банківського вкладу на передостанньому місці завважив незбагненну помилку: замість п’ятірки там стояла сімка. Він роздратовано виправив цифру, дивуючись, як можна було п’ятірку сплутати саме із сімкою. Певно, це сталося через те, що і п’ять, і сім — прості числа; це розумне пояснення, єдино можливе — адже п’ятірка й сімка більш нічого спільного між собою не мають, — заспокоїло його. «Непоганий день! — буркнув він. — Треба ним скористатись і добре попрацювати!» Та спочатку він хотів покінчити з її базграниною, щоб потім уже не відриватися від роботи. Від того, що вони налетіли одне на одного, Тереза не постраждала — її захистила спідниця. Кін, звичайно ж, боляче забився.
Він чекав її відповіді, вона — його. Позаяк він нічого не казав, вона відтрутила його вбік і пропливла до письмового столу. Так, заповіт лежав на місці. Тереза помітила, що передостання цифра тепер була не 7, а 5; ознак нового нуля вона не виявила. Виходить, цей скупердяга вже встиг поцупити в неї ще щось. Якщо взяти так, як тут стоїть, то це — двадцять шилінгів, а коли дописати один нуль, то вийде двісті. З іще одним нулем різниця становитиме дві тисячі. Вона не дасть ошукати себе на дві тисячі шилінгів. Що скаже цікавий чоловік, коли довідається про таке? «Дуже перепрошую, ласкава пані, але це піде на збитки нашому підприємству!» Тепер треба пильнувати, а то він іще вижене її. Йому потрібна тільки жінка порядна. Задрипанка йому ні до чого.
Вона обернулась до Кіна, який стояв позаду, й промовила:
— П’ятірку забери!
Він пустив її слова повз вуха. Натомість різко наказав:
— Давай свій заповіт!
Тереза чула його дуже добре. Відучора вона була насторожі й пильнувала за кожним його рухом. За багато років свого життя, якщо взяти їх усі разом, вона ще ніколи не досягала такого цілковитого самовладання, як оце тепер, за ці кілька годин. Вона зрозуміла, що він вимагає від неї заповіт. Теоретична частина її багатотижневої проповіді: «У загсі обидві половини мали б...» — відразу виявилась у неї напохваті. Не минуло й кількох секунд після того, як Кін віддав свій наказ, і вона завдала удару у відповідь:
— Перепрошую, хіба тут — загс? — 1, щиро обурена його вимогою, рушила з кімнати.
Її ущипливої відповіді Кін до кінця не збагнув. Йому здалося, вона просто ще не хоче віддавати свій папір. Отже, сьогодні робити цей обтяжливий візит до нотаря не доведеться. Тим краще, він радо здався на волю обставин і знов поринув у роботу над розпочатою статтею.
Німа гра між ними тривала кілька днів. Коли її мовчання його дедалі заспокоювало — він знову став майже тим самим, — то її тривога з години на годину поглиблювалась. За столом, коли вони їли, Тереза завдавала собі фізичних мук, щоб нічого не сказати. При ньому вона не брала до рота й крихти, боячись, щоб з язика не злетіли слова. Її голод наростав разом з її побоюваннями. Перше ніж сісти з ним до столу, вона почала досхочу наїдатися на кухні сама. Вона тремтіла від кожного поруху на його обличчі; хто знає, може, цей порух зненацька обернеться словом «нотар»? Інколи Кін щось казав, але таке траплялося рідко. Кожної його фрази Тереза боялася, мов смертного вироку. Якби він розмовляв частіше, її страх розпався б на тисячу дрібних страхів. Кін озивався дуже рідко, і це її втішало. Але страх залишався великим і глибоким. Якщо Кін починав словом «Сьогодні...», вона ту ж мить рішуче додавала подумки: «Ніякого нотаря не буде!» — і щоразу проказувала ці слова з такою швидкістю, про яку колись і гадки не мала. Тіло її вкривалося потом, обличчя також, вона це помічала; аби лиш обличчя її не виказало! Вона вибігала з кімнати й приносила тарілку. Вона читала в його очах бажання, яких він зовсім не мав. Він міг би домогтися тепер від неї чого завгодно, якби тільки не розмовляв. Її готовність на все стосувалася нулів, а користався з неї він. Тереза передчувала страшну біду. Варячи їсти, вона старалась, як могла; аби лиш йому було смачно, думала вона й плакала. Може, вона хотіла його підгодувати, влити в нього силу для нулів. Може, хотіла тільки довести собі, як вона на ці нулі заслуговує.
