Сказати правду, мені ще й сьогодні б’є в ніс запах від згарищ тих далеких днів. Що з того, що через три роки імператора-варвара спостигла доля, якої він заслуговував? Він помер, однак мертвим книжкам це вже не допомогло. Вони згоріли, і їх не повернути. Але я хотів би згадати й про те, що невдовзі по смерті імператора сталося з ренегатом Лі Сі. Розкусивши його сатанинську натуру, наступник трону позбавив його посади першого міністра, яку той обіймав понад тридцять років. Його закували в кайдани, кинули у в’язницю й присудили до бастонади — тисячі ударів палицями по п’ятах. Йому не подарували жодного удару. Тортурами Лі Сі примусили зізнатися в його злочинах. Окрім убивства сотень тисяч книжок, на його сумлінні були й інші страхітливі вчинки. Згодом він спробував відмовитися від своїх зізнань, але в нього нічого не вийшло. На базарному майдані в місті Няньян його розпиляли навпіл — пиляли повільно і вподовж, позаяк так триває довше. Останнє, про що думав той кровожерний звір, було полювання. Крім того, він не посоромився пустити сльозу. Увесь його рід, від синів до семиденного правнука — і чоловіків, і жінок — знищили, тільки заслужене спалення милосердо замінили звичайною стратою. У Китаї, де панує культ сім’ї, вшанування пращурів і пам’яти про окремих людей, згадка про масового вбивцю Сі Лі не збереглася в жодній родині, а збереглася тільки історія — та сама історія, яку цей негідник, розпиляний зрештою навпіл, хотів знищити.
Щоразу, читаючи в котрогось китайського дослідника історію про те, як спалювали книжки, я не пропускаю нагоди довідатися з усіх можливих джерел і про повчальний кінець масового вбивці Лі Сі. На щастя, цей кінець описано багато разів. І доки того мерзотника разів десять не розпиляють навпіл у мене на очах, я ніколи не зможу ні вгамуватися, ні заснути.
Нерідко я з болем питаю себе, чому ті жахливі події мали статися саме в Китаї, у краю, для всіх нас обітованому? Коли ми посилаємось на приклад Китаю, наші вороги не забувають нагадати нам про катастрофу двісті тринадцятого року. Ми можемо тільки заперечити, що й там кількість освічених людей жалюгідно мізерна проти всієї маси. Іноді болото неписьменности засмоктує в себе книжки й тих, хто їх читає. Від стихійних лих не гарантована жодна країна в світі. Чому ж вимагають неможливого від Китаю?
Я знаю, страхіття тих днів, як і багато інших гонінь, залишилися вам у крові. Про страдників вашого славного минулого мене спонукає казати вам не моя черствість чи байдужість. Ні, я хочу тільки розворушити вас і попросити, щоб ви підтримали ті заходи, якими ми мусимо захиститися від небезпеки.
Якби я був зрадник, то спробував би гарними, улесливими словами відвернути вашу увагу від біди, яка вам загрожує. Але в тому становищі, в якому ми опинилися, винен я сам. У мене не забракне духу визнати це перед вами. Якщо ви спитаєте мене, як я міг так забутись — а ви маєте право спитати про це, — то я, на сором собі, змушений буду відповісти: я забувся через те, що забув про нашого великого вчителя Мена, який каже: «Вони діють і не знають, що коять; вони пильнують своїх звичаїв і не відають чому; вони ціле життя блукають, але шляху свого не знають; такі вони, люди з натовпу».
Перед людьми з натовпу треба завжди й невсипно бути насторожі — ось до чого закликає нас цими словами вчитель. Ці люди небезпечні, бо не мають освіти, а отже, й здорового глузду. Один раз уже сталося так, що турботу про ваш фізичний гаразд і доброзичливий догляд за вами я поставив вище від порад учителя Мена. Ця моя недалекоглядність жорстоко помстилася за себе. Вдача, а не ганчірка, якою витирають порох, творить людину.
Але не вдаваймося й до протилежної крайности! Досі у вас не постраждала жодна літера. Я б ніколи собі не пробачив, якби хтось звинуватив мене в недбалому ставленні до обов’язку опікуватися вами. Якщо хтось має скарги, нехай скаже.
Кін примовк і зухвало, погрозливо глянув довкола. Книжки також мовчали, жодна не виступила вперед, і Кін повів свою добре продуману мову далі:
— Я знав, що наслідок мого заклику буде саме такий. Я бачу, що ви мені вірні, й хочу, позаяк ви цього заслуговуєте, втаємничити вас у плани наших ворогів. Та спочатку мушу вразити вас однією цікавою й важливою звісткою. Я здійснив генеральний огляд бібліотеки і з’ясував, що в тій її частині, яку окупував ворог, відбулися недозволені перестановки. Я не хотів викликати у ваших лавах ще більшого сум’яття й бучі не здіймав. Щоб одразу покласти край будь-яким тривожним чуткам, присягаюся: жодних утрат ми не зазнали. За повноту й правомочність цього зібрання я поручаюся своїм словом чести. Ми ще в змозі оборонятись як неушкоджена й цілісна корпорація, де всі за одного й один за всіх. Бо те, чого ще немає, може статися. Вже завтрашній день може вихопити когось із наших лав.
Я знаю, чого домагається ворог цими перестановками: він прагне ускладнити контроль за нашим фондом. Він гадає, ми не посміємо скасувати його завоювань на окупованій території, і він, користаючись тим, що ми не знаємо нових обставин, ще до оголошення війни заходиться все тут розкрадати, а ми нічого не помітимо. Будьте певні, він почне з найвидатніших серед вас, із тих, за кого зможе зажадати найбільший викуп. Адже про те, щоб скористатися викраденими в своїй боротьбі проти їхніх-таки побратимів, він і не думає. Він знає, що на це годі сподіватись, а йому, щоб провадити війну, потрібні гроші, гроші й ще раз гроші. Підписані угоди для нього — просто клапоть паперу, ото й усе.
Якщо ви хочете, щоб вас вигнали з батьківщини й розкидали по всьому світі, мов рабів, до яких прицінюються, яких обмацують, купують, з якими не розмовляють, яких майже не слухають, коли вони виконують свої обов’язки, мов рабів, душ яких не читають, якими володіють, але яких не люблять, яких кидають напризволяще або перепродують, дістаючи зиск, яких використовують, але не розуміють, — тоді сидіть згорнувши руки й здайтеся на волю ворога! Та якщо ви ще маєте в тілі хоробре серце, відважну душу й шляхетний дух, то підіймайтеся разом зі мною на священну війну!
Народе мій, не переоцінюй силу ворога! Ти розтрощиш його, стиснувши своїми літерами; нехай рядки твої стануть кийками, удари яких посиплються на його голову, літери твої — свинцевими кайданами, що повиснуть у нього на ногах, оправи твої — панциром, що захистить тебе від нього! Ти знаєш тисячу хитрощів, щоб його заманити, маєш тисячу тенет, щоб його зловити, тисячу блискавок, щоб його смертельно вразити, — все це ти маєш, народе мій, сила, велич, мудрість тисячоліть!
Кін замовк. Збуджений і виснажений, він важко укляк на драбині. Ноги в нього тремтіли — чи то тремтіла драбина? Уславлена зброя пустилася перед його очима у войовничий танок. Бризнула кров; позаяк то була кров із книжок, йому стало млосно. Аби тільки не зомліти, аби тільки не знепритомніти! Цієї миті знялися гучні овації, здавалося, на вкритий листям ліс налетіла буря, зусібіч залунали радісні вигуки. Окремих побратимів у натовпі він упізнавав по їхніх словах. Їхня мова, їхні звуки — так, то були вони, його товариші, його споборники, вони йшли за ним на священну війну! Раптом його знов піднесло на драбину, він кілька разів уклонився й приклав — від хвилювання він аж розгубився — лівицю до грудей праворуч, де серця не було й у нього. Овації не вщухали. Йому здавалося, немовби він убирає їх очима, вухами, носом і язиком, усією своєю вологою, охопленою сверблячкою шкірою. Він і сам не думав, що здатний на таку запальну промову. Пригадався його страх перед цією промовою — чим же ще було те вибачення, як не страхом? — і він усміхнувся.
Щоб покласти край оваціям, Кін зліз із драбини. На килимі він завважив плями від крови й схопився за обличчя. Приємна волога виявилася кров’ю. Тепер він пригадав також, що вже лежав на підлозі, потім знялася буря, яка не дала йому знепритомніти, і він ще раз виліз на драбину. Кін подався на кухню — аби тільки швидше вибратися з бібліотеки, хтозна, чи не забризкані кров’ю вже й книжки, — й ретельно змив із себе все червоне. Краще нехай би поранило його, ніж когось із його побратимів. Освіжившись, знову сповнений войовничого духу, він поквапився назад, на бойовище. Бурхливі овації стихли. Лише вітер меланхолійно посвистував у горішньому вікні. На тужливі пісні в нас тепер нема часу, подумав він, а то невдовзі доведеться співати їх на ріках вавилонських. Кін стрімголов вискочив на драбину, обличчя його витяглося в струнку, і він голосом зверхника закричав, аж угорі нажахано задеренчали шибки:
