— Май же розум! — улесливо промовив він. — Ти ж сюди повернешся. Це тільки на сьогодні. У мене сьогодні вільний дань. Її немає вдома. Чого ж ти боїшся? Тебе не вкрадуть!

Слова, що їх Кін марнував на ліжко, коштували йому великих зусиль над собою, і він, промовляючи їх, геть забував штовхати його. Довго він умовляв ліжко, тоді як руки його стомлено висіли, завдаючи йому нестерпного болю. Він запевняв ліжко, що зла йому не бажає, просто тепер воно йому не потрібне, нехай же зрозуміє. Хто розпорядився тоді купити його? Він. Хто виклав за нього гроші? Він, та ще й залюбки. Хіба до сьогодні він обходився з ним не надзвичайно шанобливо? Лише з поваги він умисне намагався його не помічати. Людині не завжди хочеться виказувати свою повагу. Будь-яка зачаєна злість минає, а час гоїть усі рани. Хіба він дозволив собі бодай одне неприязне зауваження на його, ліжка, адресу? А на думки вуздечку не накинеш! Він обіцяє, що воно повернеться на місце, яке колись вибороло, він, мовляв, дає за це поруку, він присягається!

Може, ліжко зрештою й поступилося б. Але всю енергію, на яку він був здатний, Кін уклав у слова. Для рук не залишалось нічого, геть нічого. Ліжко завмерло на місці, незворушне й німе. Кіна пойняла лють.

— Безсоромна дровиняка! — закричав він. — Хто, власне, твій господар? — Йому потрібна була розрядка, він прагнув будь-що суворо покарати це зухвале одоробало.

Тієї ж миті він згадав про свого могутнього товариша, сторожа. На окрилених хідлях він вискочив з помешкання, збіг сходами так, немовби їх було десяток, а не сотні, й добув м’язи, яких йому бракувало, в комірчині, де вони жили.

— Ви мені потрібні!

Голос і кістяк нагадали сторожеві тромбон. Хоча перевагу цей чоловік віддавав трубам, позаяк мав трубу й сам. А найдужче любив ударні інструменти. Він тільки пробурмотів: «Ох, ці бабиська!» — й послухався. Він не мав сумніву, що братись доведеться за дружину. Щоб викликати в собі таке бажання, він переконував себе, що вона вже повернулась. У вічко він бачив, як вона виходила. Він ненавидів цю жінку, бо то була звичайна економка, а тепер її називали пані професорка. Коли йшлося про титули, він, колишній державний службовець, був непідкупний і, надавши Кінові звання професора, зробив із цього належні висновки. Відколи померла його сухотна дочка, він не бив жодної жінки й жив самотою. На жінок у нього не вистачало часу через цю напружену роботу; вона так його виснажувала, що йому було вже не до залицянь. Часом траплялося, що він сягав рукою якій-небудь покоївці під спідницю й щипав її за стегно. Але робив це надто поважно й тим остаточно позбавляв себе й так невеликих шансів на успіх. А до лупцювання ніколи не доходило. Роками вже він мріяв про те, щоб нарешті знов дати добрячої лупки якійсь жіночій плоті. Він ступав попереду, по черзі гупаючи одним кулаком у стіну, другим — по поручнях на сходах. То він так розминався. На те гупання мешканці прочиняли двері й дивилися на цю нерівну, проте одностайну пару: на Кіна в сорочці без піджака й на сторожа з кулаками. Ніхто не важився сказати їм жодного слова. Перезиралися за надійними спинами. Коли в сторожа видавався великий день, на сходах і комар боявся писнути, тиша тут стояла мертва.

— Де вона? — привітно буркнув він, коли вони вже вийшли нагору. — Зараз ми їй покажемо!

Його провели до кабінету. Пан професор зупинився на порозі, зловтішно тицьнув довгим указівним пальцем на ліжко й звелів:

— Геть його!

Сторож штовхнув кілька разів плечем ліжко, випробовуючи його опір. Він видався йому зовсім невеликим. Зневажливо поплювавши на долоні, він сховав їх до кишень — руки були йому непотрібні, — вперся в ліжко головою і враз випхав його за двері.

— Це називається прийняти удар на голову! — пояснив він.

Через п’ять хвилин усі меблі з усіх кімнат стояли в коридорі.

— Книжок у вас чималенько, тут я пас, — проказала, затинаючись, ладна допомогти голова. Сторож хотів перевести дух, тільки щоб непомітно. Тому він просто щось сказав, не гучніше, ніж людина з нормальною силою. Потім він пішов; уже зі сходів, відхекавшись, гукнув у помешкання: — Як буде потрібно ще щось, пане професор, можете на мене покластися!

Кін нічого не відповів і поквапився причинити двері. Він навіть забув накинути ланцюжка й тільки зміряв поглядом гору мотлоху, безладно зваленого в темному коридорі, — купа п’яних у дим синюшників. Вони вочевидь уже не знали, де чиї ноги. Якби хтось уперіщив їх по спинах батогом, вони б хутко розібралися. Цієї хвилини його вороги відтоптували одне одному пальці на ногах і дряпали собі лаковані голови.

Обережно, щоб не споганити свого свята ненависним гармидером, Кін причинив за собою двері кімнати. Гордо посуваючись уздовж полиць із книжками, він любовно обмацував їхні корінці. Напружено витріщав очі, щоб вони за звичкою не заплющились. Його пойняв захват — радісний захват запізнілого єднання. У перші хвилини Кін, збентежений, промовляв слова несподівані й безглузді. Він, мовляв, вірить у вірність книжок. Тут вони всі вдома. У кожної з них, казав він, своя вдача. Він їх любить. Він просить їх ні за що на нього не гніватись. Так, вони мають право почуватись ображеними. Він, мовляв, грубо, навпомацки перевіряє, чи вони на місці. Але самим очам, відколи користується ними по-різному, вже не довіряє. Він розповідає про це тільки їм, книжкам, він розповідає їм про все. Вони потайні. Він в очах сумнівається. Він сумнівається багато в чому. Такими сумнівами його вороги зловтішалися б. У нього ворогів багато. На ім’я він не називатиме жодного. Бо сьогодні великий день Господній. Тому він воліє прощати. Тому він, поновлений у своїх правах, воліє любити.

Що далі він посувався вздовж довгих рядів книжок, що цілішою й ціліснішою поставала його давня бібліотека, то смішнішими йому здавалися вороги. Як вони посміли роз’єднати дверима єдине тіло, єдине життя? Проте жодні страждання не похитнули бібліотеку. Хоч їй і скрутили за спиною руки, хоч її й мучили тижнями, страшними, жахливими тижнями, насправді її не здолали. Здорове повітря обвівало знову з’єднані частини тіла. Вони втішалися, що нарешті знайшли одна одну. Тіло дихало, глибоко дихав і господар цього тіла.

Тільки двері погойдувалися на завісах туди-сюди. Вони псували йому святковий настрій. Двері по-простацькому вдиралися в перспективу. Звідкись ніби повіяв протяг, Кін звів погляд на стелю, горішні вікна були відчинені. Він схопив обіруч перші двері між кімнатами, скинув їх із завіс — який же дужий він став тим часом! — виніс їх до коридору й поклав на ліжко. Те саме він зробив і з рештою дверей. На одному зі стільців, що його помилково — адже той стояв біля письмового столу — викинув у коридор сторож, Кін побачив свого піджака й камізельку. Виходить, він почав святкувати в самій сорочці. Трохи знічено він одягся як належить і, опанувавши себе, повернувся до бібліотеки.

Тут він знічено вибачився за колишню свою поведінку. На радощах він, мовляв, порушив програму. Тільки нікчема ні з сього ні з того заходжується обмацувати свою кохану. Той, хто чогось варт, перед нею великого пана із себе не корчить. Нема жодної потреби запевняти її в само собою зрозумілих почуттях. Кохану беруть під своє крило, не хизуючись цим. Обіймають її в урочисті хвилини, а не тоді, коли в голові бродить хміль. У правдивому коханні освідчуються перед вівтарем.

Саме це Кін і мав намір зробити зараз. Він переставив добру стару драбину на зручне місце й виліз на неї задом наперед, так, що спина його вперлася в полиці, голова — в стелю, його видовжені ноги, тобто драбина, — в підлогу, а погляд — у весь цілісний простір бібліотеки, й звернувся до своєї коханої з такими словами:

— Від певного часу, правильніше сказати, відколи в наше життя вдерлася чужа сила, я плекаю думку поставити наші взаємини на міцну основу. Ваше існування гарантує угода; але ми, гадаю, досить розумні, щоб не помилятися щодо небезпеки, яка, попри чинну угоду, вам загрожує.

Нема потреби нагадувати вам з усіма подробицями давню й величну історію ваших страждань. Я візьму лише один випадок, щоб наочно й переконливо показати вам, як близько стоять одна до одної любов і зненависть. В історії країни, яку всі ми однаково шануємо, країни, де вам виявляли всіляку увагу, де вас оточували всілякою любов’ю і навіть визнавали, як і годиться, за справжні божества, є одна страшна подія, злочин легендарних масштабів, що його скоїв над вами один сатанинський деспот з намови одного ще більш сатанинського радника. У двісті тринадцятому році до народження Ісуса Христа з наказу китайського імператора Ші-хуанді, жорстокого узурпатора, який зважився привласнити собі титул «Перший, Величний, Божественний», спалили всі книжки в Китаї. Сам той дикий і забобонний злочинець був надто великим неуком, щоб гідно оцінити значення книжок, на основі яких заперечували його насильницьку владу. Проте його перший міністр Лі Сі, сам виплід своїх книжок, тобто нікчемний ренегат, спромігся спритним нашіптуванням штовхнути імператора на той нечуваний крок. Навіть за звичайні розмови про класичний пісенник чи класичну історичну працю китайців людям загрожувала смертна кара. Усну традицію намагалися знищити разом з письмовою. Не конфісковували тільки поодиноких книжок, яких — можете собі уявити: праць із медицини, фармакопії, мистецтва віщувати, землеробства та садівництва, тобто самий практичний мотлох.