— Ви бачите, панове, — казав, бувало, він, коли залишався з ними сам, — які ми жалюгідні йолопи, які зашкарублі зануди проти цього геніального параноїка. Ми сидимо як пні, а він одержимий. Ми сидимо на власному досвіді, а він одержимий власним. У цілковитій самотності, як Земля, він несеться крізь свій всесвіт. Він має право боятися. Він докладає більше розумових зусиль, щоб пояснити й захистити свій шлях, ніж ми всі гуртом, щоб пояснити й захистити свої шляхи. Він вірить у те, що йому малюють його відчуття. Ми своїм здоровим відчуттям не довіряємо. Тільки окремі з нас, віруючі, чіпляються за той досвід, що його тисячі років тому набули для них інші. Щоб блискавично осягати речі й людей, нам потрібні видіння, одкровення, голоси, а якщо їх немає в нас самих, ми беремо їх із традицій. Віруючими ми стаємо через власну вбогість. А особливо вбогі відмовляються й від цього. А він? Він аллах, пророк і мусульманин в одній особі. Хіба чудо перестає бути чудом тільки через те, що ми наліплюємо на нього ярлик «paranoia chronica»? Ми сидимо на власному тлустому розумі, як здирники на своїх грошах. Розум, як ми його розуміємо, — це непорозуміння. Якщо є життя суто духовне, то ним живе цей божевільний!

Асистенти слухали його з удаваною цікавістю. Коли йшлося про їхню кар’єру, вони не цуралися пограти комедію. Багато важливіші від його загальних міркувань, з яких вони потай кепкували, для них були його спеціальні методи лікування. Вони ловили на льоту кожнісіньке слово, яке він у щасливу мить натхнення кидав хворому, і наввипередки послуговувалися ним, сповнені твердої рішучости домогтися так того самого, що й він.

Один старий чоловік, колись сільський коваль, що пробув у лікарні вже дев’ять років, свого часу втратив усе добро через те, що в його рідних краях стало дуже багато автомобілів. Кілька тижнів вони з жінкою страшенно бідували, а тоді вона не витримала й утекла від нього з якимсь унтер-офіцером. Одного ранку, коли коваль, щойно прокинувшись, почав нарікати на їхнє горе, вона не відповіла — в хаті її не було. Чоловік оббіг усе село, двадцять три роки він прожив із нею, в його оселю вона прийшла ще дитиною, він одружився на ній, коли вона була ще зовсім дівчинка. Шукав він її і в сусідньому містечку. Сусіди порадили йому розпитати в казармі про сержанта Дельбеуфа, якого він ніколи й навіч не бачив. Той три дні тому пропав, сказали йому, запевне вже дременув за кордон, адже за дезертирство його чекала сувора покара. Жінки коваль ніде не знаходив. Заночував він у місті. Гроші йому позичили сусіди. Він заходив до кожного шинку, зазирав під столи й бурмотів: «Жанно, ти тут?» Не було її й під лавами. Коли він перехилявся через шинквас, люди кричали: «Він лізе за виторгом!» — і випихали його за двері. Зроду-віку його мали за чоловіка чесного. За весь час, поки коваль жив із тою жінкою, він жодного разу її не бив. Вона завжди з нього сміялася, бо він був зизуватий на праве око. Він із цим мирився. Тільки казав: «Мене звати Жан! Зараз матимеш у мене на горіхи!» Ось як добре він до неї ставився.

У місті коваль усім розповідав про свою біду. Кожне давало йому добру пораду. Один замурзаний швець сказав, що він має радіти. Того шевця він трохи не вбив. Згодом йому трапився один різник. Той узявся допомогти ковалеві шукати дружину, бо йому, чоловікові гладкому, було корисно походити вночі. Вони підняли на ноги поліцію і обстежили річку — чи не плаває там труп. Над ранок знайшли одну жінку, але то була не його дружина. Стояв густий туман, і коваль Жан заплакав, коли це виявилася не вона. Різник теж заплакав і виблював у річку. Рано-вранці він повів коваля на бойню. Тут усі його знали й віталися з ним. Мекали телята, кувікали свині, пахло кров’ю. Жан кричав іще гучніше: «Жанно, ти тут?» Різник теж кричав (де вже тут було почути телят): «Цей коваль — мій товариш! Сюди привезли його жінку! Ви її не бачили?» Чоловіки хитали головою. «Тепер жінка пиши пропала, — не вгавав різник, — вони її забили». Він заходився шукати її серед свиней, їх висів там цілий довжелезний ряд. «Ось вона, свинюка!» — крикнув він. Жан обійшов її з усіх боків, обнюхав, давненько вже він не їв кров’янки, а любив її понад усе на світі. А коли досхочу нанюхався, сказав: «Ні, це не моя жінка». Тоді різник розлютився й вилаявсь: «Забирайся до дідькової матері, бовдуре!»

Жан пошкутильгав на станцію, жінка була його натрудженою ногою, гроші вийшли. «Як же я дістануся додому?» — заскиглив він і ліг на рейки. Замість потяга з’явився якийсь добрий чоловік; почувши про дружину, він подарував ковалеві квитка на потяг. У вагоні квиток виявився недійсним. «Але ж він подарував мені цього квитка! — промовив Жан. — Мене покинула жінка». В кишенях у нього не знайшлося жодного су, на наступній станції його забрала поліція. «Вона тут? Де вона?» — белькотів Жан, кидаючись поліцейським на шию. «Ось де вона!» — сказала поліція, показуючи на себе, й повела його з собою. Так коваль опинився в камері; він бушував там багато днів, а жінка як у воду канула. Він би її знайшов.

Несподівано його відпустили додому. «Мабуть, повернулася», — подумав він. Ліжко зникло, стіл зник, стільці позникали, зникло все. До порожньої хати дружина вже ніколи не повернеться.

— Чому хата порожня? — спитав він у сусідів.

— Ти заборгував нам гроші, Жане.

— А де ж тепер спатиме моя жінка, як прийде додому? — спитав Жан.

— Жінка не прийде. Вона з молодим сержантом. А ти спи на долівці, тепер ти бідняк!

Жан засміявся й підпалив село. З охопленої полум’ям хати одного свого двоюрідного брата він забрав дружинине ліжко. Перше ніж винести його, він подушив маленьких дітей, які там спали, — трьох хлопчиків і дівчинку. Тої ночі коваль мав чимало роботи. Поки знайшов стола, стільці й усе, що йому належало, згоріла і його власна порожня хата. Він переніс своє добро в поле, розставив меблі так, як вони стояли колись у хаті, й заходився гукати Жанну. Потім ліг на ліжко. Він залишив їй багато місця, але вона не приходила. Довго він лежав так сам і чекав. Хотілося їсти, особливо ночами; такого голоду навіть важко собі й уявити. Він так зголоднів, що ледве не встав; дощ заливав йому рота, він усе пив і пив. Ясними ночами він ловив зорі, о, якби тільки пощастило їх схопити; він ненавидів голод. Коли йому вже стало несила терпіти, він дав собі обітницю. Коваль присягнувся ім’ям Діви Пречистої не вставати доти, доки його не почує дружина й не ляже поруч. Чоловіка потім знайшла поліція й порушила його клятву. А то він її таки дотримався б. Сусіди хотіли його вбити. Усе село згоріло дотла. Він радів і кричав: «Це я! Це я!» Поліція злякалася й одразу поїхала.

Другого разу в камері сидів один учитель. Він мав гарну вимову, й через це Жан розповів йому свою історію.

— Як вас звати? — запитав учитель.

— Жан Преваль!

— Дурниці! Вас звати Вулкан! Ви зизоокий і кульгавий. Ви коваль. Добрий коваль, якщо кульгаєте. То впіймайте дружину!

— Впіймати?

— Вашу дружину звати Венера, а сержанта — Марс. Я розповім вам одну історію. Я чоловік освічений. Тільки крав.

І Жан, широко розплющивши очі, приготувався слухати. Така ж бо новина — жінку можна спіймати! Це й неважко. Один старий коваль так і зробив. Жінка обдурювала його з одним вояком, міцним, молодим парубком. Коли Вулкан, коваль, ішов до кузні, той красунчик, Марс, пробирався до нього додому й спав з його жінкою. Домашній півень їх побачив, обурився й доніс господареві. Вулкан викував тенета, такі тонюсінькі, що їх навіть не було видно (давні ковалі зналися на своєму ремеслі), й хитро розіпнув їх навколо ліжка. Ті двоє в нього й забралися — бабенція та вояк. Тоді півень полетів до господаря й прокукурікав: «Вони вдома». Коваль хутко покликав своїх родичів і все село. «Сьогодні я влаштую вам свято, — каже, — зачекайте надворі, зачекайте!» А сам прослизнув до хати, підкрався до ліжка й, побачивши дружину з тим парубком, ледве не заплакав. Двадцять три роки прожив він з нею й жодного разу навіть не вдарив! Сусіди чекали. Він затяг тенета, затяг туго-туго, вони попалися, він її заскочив, дружину. Парубка коваль відпустив на волю, тільки кожен з односельців затопив йому в пику. Потім усі прийшли до коваля й питають: «Де ж твоя жінка?» А коваль її сховав. Їй було соромно, він був радий.