Господині насолоди від картини вже замало. Вона змушує Жоржа встати. На її подив він прощається з дівером так, ніби той — Крез, а з секретаркою так, ніби в кишені у неї свідоцтво про шлюб із Крезом.
— Його утримує мій чоловік! — каже мадам за дверима.
Хибних думок вона не любить, привласнену частину спадщини вона замовчує.
Делікатний гість просить дозволу взятися за лікування божевільного, з наукового інтересу, задля власного задоволення, за яке її шанований чоловік, звичайно ж, у жодному разі платити не повинен. Мадам відразу ж розуміє його не так і дає згоду — за умови, що вона приходитиме на сеанси. Зачувши чиюсь ходу — мабуть, повернувся чоловік, — вона хутко каже:
— Плани пана лікаря мене так зацікавили!
Жорж приймає на додачу і її. Як пережиток минулого він тягне її за собою в своє нове життя.
Кілька місяців Жорж приходив щодня. Його захват від горили зростав од відвідин до відвідин. Коштом неймовірних зусиль він вивчив його мову. Секретарка допомагала йому небагато; коли вона збивалася на свою французьку — а це траплялося надто часто, — то здавалася сама собі тут непотрібною. За зраду щодо чоловіка, якому вона була беззастережно віддана, її належало покарати. Щоб не псувати горилі настрою, Жорж відмовився від кружного шляху через яку-небудь іншу мову, байдуже яку. Він поводився, мов хлопчик, що його навчають не тільки слів, а й того, як пов’язані між собою речі. Тут зв’язки були першоосновою, обидві кімнати й усе, що в них містилося, розчинялося в силовому полі афектів. Предмети не мали — щодо цього перше враження підтвердилося — певних назв. Вони діставали назву залежно від емоцій, у сфері яких під ту чи ту хвилину опинялися. Для горили, який жив диким, напруженим, бурхливим життям, їхній образ зазнавав змін. Його життя переходило на них, вони брали в ньому діяльну участь. Дві кімнати він заселив цілим світом. Він створив те, що йому було потрібно, і після своїх шістьох днів, на сьомий, в усьому розібрався. Замість спочивати, він подарував своєму творінню мову. Те, що оточувало його, вийшло з нього. Адже обстановка, яку він тут застав, і мотлох, що його поступово до нього поперетягували, вже давно були позначені слідами його впливу. З чужинцем, що раптом приземлився на його планеті, він обходився терпляче. Він прощав гостеві те, що той повертався до мови пережитого, невиразного часу, бо й сам колись належав до людей. До того ж він, певно, помічав, яких успіхів домагається чужинець. Спершу менший від його тіні, той виростав до рівного йому товариша.
Жорж мав достатньо наукових знань для того, щоб опублікувати статтю про мову цього божевільного. На психологію звуків пролилося нове світло. Проблеми, довкола яких гаряче дискутував науковий світ, вирішив такий собі горила. Дружба з ним принесла славу молодому лікареві, який досі знав тільки успіх. Із вдячности він залишив хворого там, де йому подобалося бути. Жорж відмовився від наміру його вилікувати. У те, що він спроможний зробити з горили знов ошуканого банкірового брата, Жорж повірив, мабуть, після того, як опанував його мову. Але він остерігався злочину, на який його підбивало тільки відчуття влади, що дісталася йому так несподівано й раптово. Захоплений величчю божевільних, які уявлялися йому подібними до його товариша, і сповнений твердої рішучости вчитися в них, нікого не зціляючи, він перейшов до психіатрії. Красного письменства з нього було досить.
Згодом, коли Жорж попрацював уже із сотнями хворих і набув досвіду, він навчився проводити різницю між божевільними й божевільними. Загалом його захват не згас. Гарячим співчуттям до тих, хто досить далеко відійшов від решти людей, щоб вважатися божевільним, він переймався щоразу, коли до нього потрапляв новий пацієнт. Його вразливій любові дехто завдавав образи, особливо ті слабкі натури, котрі, оклигуючи після ще одного нападу недуги, тужили за хвилинами просвітку, — євреї, що побивалися за казанами з м’ясом у Єгипті. Він робив їм послугу й повертав їх до Єгипту. Шляхи, які він для цього обирав, були, безперечно, такі самі чудесні, як і шляхи Господні, коли той вів свій народ. Методи, що їх рекомендував Жорж у цілком певних випадках, проти його волі застосовували і в інших випадках, у яких він, сповнений почуття побожної шанобливости й відданости до свого горили, до таких методів ніколи б не вдався. Його починання підхоплювали інші фахівці. Директор лікарні, що його асистентом був Жорж, тішився галасом, який ще робила його власна школа. Працю життя цього чоловіка всі вже звикли вважати завершеною. Та ба, аж он яким квітом розцвів один із його учнів!
На паризьких вулицях Жоржеві іноді траплявся хтось із колишніх пацієнтів, яких він вилікував. Його обіймали й мало не збивали з ніг, так ніби він — господар великого собаки й після тривалих мандрів повернувся додому. За своїми дружніми розпитуваннями Жорж приховував одну потаємну надію. Він розповідав про здоров’я, роботу, плани на майбутнє, а сам чекав несміливої репліки, як-от: «Тоді було краще!» — або: «Яке ж порожнє й безглузде в мене тепер життя!», «Краще б я знов захворів!», «Навіщо ви мене вилікували?», «Люди не відають, які чудесні речі можуть бути в голові», «Душевне здоров’я — це своєрідне тупоумство», «Вашому ремеслу не завадило б покласти край! Ви забрали в мене те найдорожче, що я мав», «Я поціновую вас лише як друга. Ваша робота — злочин перед людством!», «Посоромтеся, ви, коновал людських душ!», «Поверніть мені мою хворобу!», «Я подам на вас до суду!», «Ніж здоровим страждати, краще в ямі лежати!»
Натомість лився рясний дощ компліментів та запрошень. Ці люди мали вгодований, здоровий і звичайний вигляд. Їхня мова не відрізнялася від мови решти перехожих. Вони торгували або сиділи за віконечком в якому-небудь закладі. У кращому випадку стояли десь біля верстата чи якогось пристрою. Коли він ще називав їх своїми друзями й гістьми, вони картали себе якоюсь жахливою провиною, що її нібито несли за всіх, своєю, можливо, незначущістю, яка до смішного не відповідала величі звичайних людей, картали себе завоюванням світу, картали смертю, яку тепер раптом знов почали сприймати за щось природне. Їхні загадки погасли, колись вони жили задля загадок, тепер — задля всього, що вже давно розгадано. Жорж відчував сором, хоч його до цього й не закликали. Родичі хворих його обожнювали, вони сподівалися на чудо. Навіть коли вже не було сумніву в недузі тіла, вони вірили, що він якось допоможе. Колеги в його галузі дивувалися йому й заздрили. Його думки захоплювали їх відразу, вони були прості й зрозумілі, як і всі великі думки. І чому це нікому не навернулося таке в голову досі! Багато хто поспішав урвати бодай крихту Жоржевої слави, оголошуючи себе його прихильником і випробовуючи його методи в найрізноманітніших випадках. Нобелівська премія вже була майже у нього в кишені. Його кандидатуру висунули б уже давно, та, з огляду на його молодість, вирішили за краще кілька років зачекати.
Так цей новий фах виявився хитрішим від нього. Розпочинав Жорж із відчуття вбогости, в глибокій святобливості перед безоднями й вершинами, які досліджував. Минуло небагато часу — і з нього постав немовби спаситель, оточений вісьмома сотнями друзів (і то яких друзів!), мешканців його лікарні, шанований тисячами людей, яким він повернув їхніх близьких. Бо коли людина не має таких близьких, яких можна мордувати й любити, їй здається, що не варто й жити.
Тричі на день, коли Жорж обходив палати, йому влаштовували овації. Він до цього звик; що поквапніше бігли йому назустріч, що бурхливіше його обступали, то впевненіше знаходив він потрібні слова й міміку. Хворі — то була його публіка. Вже біля першого корпусу він чув знайомий гомін голосів. Тільки-но хтось помічав його з вікна, як гамір набував певного тону й ладу. Цієї переміни він чекав. Здавалося, ніби всі раптом починали плескати в долоні. Жорж мимоволі всміхався. Численні ролі ввійшли йому в плоть і кров. Його душа прагнула щомиті перевтілюватись. Його супроводжував добрий десяток асистентів, які вчилися в нього. Багато з них були старші, більшість працювали на цій ниві довше, ніж він. Вони дивилися на психіатрію, як на окрему медичну галузь, а на себе — як на чиновників, що відали божевільними. Все, що стосувалося їхнього фаху, вони опановували старанно і з надією. Іноді ці люди навіть погоджувалися з божевільними твердженнями хворих, бо так рекомендували підручники, з яких вони здобували свої знання. І всі, від першого до останнього, ненавиділи молодого директора, який щодня нагадував їм про те, що вони — слуги, а не визискувачі хворих.
