— Уставай же, бебі!

Я виплутав ноги з простирадла, спустив їх на підлогу й підвівся. Щойно став на ноги, зрозумів, як безглуздо розпочинати будь-що. Ноги підгинались і були наче ватяні. Я не зміг би втекти навіть від розлюченого бика.

Зробив кілька невпевнених кроків і раптом осів на підлогу. Спершу не мав наміру цього робити, але потім мені спало на думку, що непогано було б показати Бленду, що я набагато слабший, аніж є насправді.

Ставши навкарачки, врешті зіп’явся на ноги. Бленд ані порухався. Він дивився на мене з підозрою, щомиті очікуючи якоїсь пастки.

— Допоможи мені, чого витріщився! — гаркнув я. — Або ж вклади назад у ліжко!

— Послухай, бебі, — я тебе попередив, — м’яко сказав він. — Якщо ти щось утнеш — це буде останнє, що зробиш упродовж багатьох днів.

— Не дзявкай! Тобі-то що до того? Чи наклав у штани?

Здається, таку мову він розумів краще, бо таки подав мені руку.

— Не таким, як ти, мене лякати!

Він допоміг мені натягти халат, відімкнув двері, й ми разом вийшли у довгий коридор. Я зробив ще кілька кроків і зупинився, неначе не впевнений у своїх силах. Ця передишка дала мені змогу роззирнутися довкола. В одному кінці коридору виднілися масивні двері; інший кінець вінчало високе заґратоване вікно.

— О’кей, бебі, — сказав, вишкірившись, Бленд. — Тепер, коли ти маєш більш-менш пристойний вигляд, рухаймося. Уже все я тобі пояснив, і ти все побачив на власні очі.

Еге ж, я все побачив на власні очі.

Я в’яло брів коридором поруч із Блендом, гарячково розмірковуючи.

Мені конче потрібно заволодіти ключами від дверей та від наручника. Або це — або ж чекати, поки їм набридне тримати мене тут чи я просто згнию тут заживо.

Раптове сум’яття в кінці коридору змусило нас зупинитися: почувся зляканий крик і звук падіння — неначе щось важке гепнуло на підлогу.

Бленд схопив мене за руку.

Сусідні двері рвучко розчахнулись і звідти вилетіла дівчина. Перше ж, що вражало — це її цілковита нагота. Здавалося, вона вискочила просто з ванної, бо вода все ще поблискувала на її білому тілі; острівці мильної піни покривали тонкі руки. Вона була білявкою, і кучеряве волосся вінцем оповивало її голову. Її не можна було назвати гарною, але й непоказною не була. Вона була своєрідною — безумовно, і винятково цікавою, й у мене навіть склалося враження, що такою залишатиметься не тільки без одягу, а й у ньому. На вигляд їй було років двадцять п’ять. Мала чудову фігуру: довгі ноги, високий бюст, шкіра — кольору збитих вершків.

Я чув, як Бленд затамував подих.

— Гаряча штучка! — сказав він упівголоса, кинувся вперед і товстими пальцями схопив дівчину за руку. Очі його палали тваринною хіттю. Дівчина скрикнула, і крик її злетів до стелі та відбився од стін. Рука Бленда зісковзнула з її слизької від мила руки. Дівчина різко розвернулась і побігла коридором. Бігла вона з неочікуваною граційністю — швидко, мов вітер.

Бленд зробив крок уперед, але раптово наче передумав: вона і так нікуди не втече. Дівчина добігла до дверей і почала гамселити по них кулаками.

Усе це тривало лише кілька секунд, а потім з ванної вискочила медсестра: висока, могутньої будови жінка. Її обличчя з грубими рисами було блідим від тривоги і люті. Вона поглянула на голу спину дівчини в кінці коридору, а потім зирнула на Бленда.

— Забери звідси свого пацієнта, — сказала вона. — І сам також забирайся: чуєш, ти, мавпо!

— Стули пельку! — озвався Бленд, усе ще не зводячи очей з дівчини. — Облиш її, стара кобило!

— Забери свого пацієнта, інакше я на тебе поскаржуся! — розлючено гаркнула медсестра.

— Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! — презирливо зронив Бленд.

І схопив мене за руку.

— Ходімо, бебі; вистава скінчилася! Ти не можеш сказати, що тут нудно. Прекрасний догляд і безкоштовний «Фолі-Бержер»![27] Чого тобі ще треба?

Він заштовхнув мене у ванну кімнату навпроти тієї, з якої втекла дівчина та звідки вигулькнула розлючена медсестра. Дівчина побачила сестру, яка наближалась, і повернулася до неї обличчям; її крики пробуравили мені мозок і пройшли по нервах. Я зрадів, коли двері за нами зачинились і звуки стихли.

Бленд був схвильований. Його крижані очиці блищали, й він постійно облизував пересохлі губи.

— Оце так дівка! — сказав він наче сам до себе. — Я не хотів би пропустити таке видовище навіть ціною тижневої платні! Ну, ти — знімай свій халат і залазь у ванну! Це ж треба — сидіти тут з тобою, коли там таке шоу!

— Припини — ти ж не дитина! — сказав я, знімаючи халат та піжаму. — А хто вона така?

— Дівчина? Та ти її не знаєш. Вона колись працювала тут медсестрою, але звихнулася, коли її полишив хлопець. Отака-то історія! Вона вже була тут, коли я прийшов. І що мене добиває — навіщо їй було з’їжджати з глузду лише через те, що її покинули? Я би вмить її утішив — щойно вона б цього захотіла!

Із байдужим виглядом я лежав у ванні. Медсестра! Чи, часом, не про неї мені розповідав Міффлін? Скидалося на те.

— Її звати Ейнона Фрідлендер, чи не так? — раптом спитав я.

Бленд ошелешено глянув на мене.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж детектив, — урочисто проголосив я.

Бленд вишкірився. Сів на табурет поруч з ванною і запалив сигарету.

— Облиш, бебі! Жодних детективних історій нині — у мене роботи по самі вуха!

І він неуважно впустив сірник у воду.

— А що не так із Хоппером? — спитав я, змінюючи тему. — Чому він тут?

— Хоппі — то особливий випадок, — сказав Бленд, хитнувши головою. — У нього бувають дні, коли навіть я не наважуюся підійти. А цього не скажеш з його вигляду, правда ж? Дуже оманлива зовнішність. Якби не гроші старого, він би давно вже сидів у в’язниці. Хоппі вбив дівчину, перегризши їй горлянку. Він тут до кінця своїх днів. З ним ні в чому не можна бути впевненим. Коли він роздратований, то це знавіснілий убивця. Одного дня Хоппі цілком нормальний, а іншого — небезпечний, мов голодний тигр, який вийшов на полювання.

Я почав розмірковувати про Бленда, запитуючи себе, чи можна його підкупити.

— А як щодо сигарети? — запитав я, занурюючись у воду. — Я би не відмовився закурити.

— Звісно ж, бебі! Якщо будеш чемний, я ставитимуся до тебе, як до брата.

Він дістав пачку «Лакі страйк», витягнув звідти сигарету, запалив її і дав мені.

— Коли всі ви потрапляєте сюди вперше, то намагаєтеся мудрувати та шукаєте собі пригод. Дослухайся моєї поради — не роби цього. У нас є на все рада — запам’ятай це.

Я випустив кільце диму. Смак сигарети був не таким приємним, як очікував.

— Як гадаєш, скільки вони мене тут триматимуть?

Він витягнув з кишені старий конверт, висипав туди попіл та поклав на край ванни, щоб і я його туди струшував.

— Судячи із записів у твоїй карточці, бебі, ти тут надовго.

Я вирішив спробувати.

— А ти би не хотів заробити якусь сотню доларів?

— І що я для цього маю зробити? — в його очах промайнула тривога.

— Та нічого особливого. Просто зателефонувати моєму другові.

— А що йому сказати?

Якось занадто швидко він це спитав. Я уважно його вивчав. Ні, так не піде — його видала глузлива посмішка. Він грався зі мною.

— Проїхали, — сказав я, зануривши у воду сигарету і поклавши мокрий недопалок у конверт. — Забудьмо про це. Краще подай мені рушник.

Він простягнув мені рушник.

— Не треба так зі мною, бебі. Від сотні баксів я би не відмовився. То який номер?

— Забудь.

Він сидів, з кривою посмішкою спостерігаючи за мною: сигарета затиснута між зубами.

— Можливо, ти би підняв ставки, — запропонував він. — Скажімо, за п’ятсот...

— Я ж кажу тобі — викинь це з голови, — сказав я, натягаючи піжаму. — Колись ми з тобою ще зустрінемося — на рівних. У цьому я чомусь переконаний.

— Гаразд, бебі. Мрій собі на здоров’я. Це тобі не зашкодить, — озвався він, відчиняючи двері й визираючи у коридор. — Виходь. Мені треба ще Хоппі купати.