— Я боявся, що вони втечуть за місток — так само, як намагалася втекти вантажівка, — розповідав Дафф. — Тому ми знову осідлали мотоцикли й погнали щодуху. І навіть швидше. Один хибний поворот на слизькому асфальті — і гаплик…

Дафф відсунув наполовину з’їдений золотистий крем-брюле по скатертині з дамаської тканини, дістав з охолоджувача пляшку шампанського і знову наповнив бокали присутніх за столом. — Після першого крутого повороту на дні долини я побачив задні ліхтарі чотирьох мотоциклів — і додав газу. У дзеркалі мені було видно, що Макбет не відстає.

Дафф потай зиркнув на старшого комісара Дункана, аби дізнатися, як той сприймає його розповідь. Але м’яку доброзичливу усмішку начальника витлумачити було важко. Дункан і досі ніяк не прокоментував нічну засаду й погоню, та чи не був факт його приходу на це маленьке святкування уже сам по собі своєрідним визнанням? Можливо, але мовчання старшого комісара дещо нервувало Даффа. Значно комфортніше він почувався з блідо-шкірим рудим начальником антикорупційного відділу, інспектором Ленноксом, який, зі своїм звичним ентузіазмом, аж перехилився через стіл, ловлячи на льоту кожне його слово. І з керівником експертно-криміналістичного відділу Кетнесс, чиї великі зелені очі свідчили, що вона беззастережно вірить усьому, що він розповідав.

Дафф поставив пляшку на місце.

— На відрізку перед тунелем ми йшли пліч-о-пліч, поволі наздоганяючи втікачів. А ті неначе трохи пригальмували. Мені вже було добре видно роги на шоломі Свено. А потім сталося дещо несподіване.

Дункан підсунув бокал із шампанським до свого келишка з червоним вином, і Дафф на мить розгубився, не знаючи, як це витлумачити — чи то як внутрішню напруженість в очікуванні подальшої розповіді, чи то як звичайне роздратування.

— Два мотоцикли звернули прямо за автобусною зупинкою на сільську дорогу до Форреса, а решта два помчали в бік тунелю. До перехрестя лишалися лічені секунди, і мені належало якнайшвидше ухвалити рішення…

Дафф наголосив на слові «рішення». Ясна річ, він міг би сказати «зробити вибір». Але під тиском обставин «зробити вибір» може кожен ідіот, тоді як «ухвалити рішення» — це прояв активної позиції, який потребує розумового процесу та сильного характеру, тому ухвалювати рішення здатен лише справжній лідер. Такий, наприклад, який потрібен начальнику поліції на посаді новоствореного відділу боротьби з організованою злочинністю. ВВОЗ став результатом грандіозного злиття антинаркотичного відділу з відділом боротьби з бандитизмом, і це злиття було логічним кроком, бо нині всю наркоторгівлю в місті поділили між собою Геката й «вершники-вікінги», які проковтнули інші, дрібніші банди. Питання було лише в тім, хто очолить новостворений підрозділ — Дафф чи Коудор, досвідчений керівник відділу боротьби з бандитизмом, який придбав підозріло розкішний будинок у західній частині міста і вже встиг за нього підозріло швидко розплатитися. Проблема полягала в тім, що Коудор мав групу підтримки в міськраді і серед старих подільників Кеннета в управлінні поліції. І хоча всі знали, що Дункан був готовий проявити рішучість і спекатися Коудора та йому подібних, було ясно, що він має виявити і певну політичну гнучкість та кмітливість, щоб не втратити контроль над управлінням поліції. Ясно було також, що переможець отримає все, а невдаха залишиться з поламаним возом, тобто без власного підрозділу.

— Я дав Макбету сигнал, що нам треба звертати на Форрес.

— Та невже? — здивувався Леннокс. — Але ж тоді двоє інших перетнули б межу.

— Так, і саме в цьому полягала дилема. Свено — хитрий лис. Міг послати двох своїх людей як приманку, а сам рвонути за межі міста, бо він єдиний із «вершників», на кого ми маємо певний компромат. Чи, може, він вирішив, що ми саме так і подумаємо, і тому вчинив навпаки?

— А ми дійсно щось маємо? — спитав Леннокс.

— Що саме? — не зрозумів Дафф, насилу стримуючи роздратування від того, що його перебили.

— Ми і справді маємо якийсь компромат на Свено? Наскільки я знаю, справу щодо Стоукської різанини закрито за терміном давності.

— Йдеться про пограбування двох поштових відділень у Першому районі п’ять років тому, — роздратовано кинув Дафф. — Ми маємо відбитки пальців Свено та все інше.

— А як щодо решти «вершників»?

— А щодо решти «вершників» маємо дулю з маком. І сьогодні вночі теж не отримали нічого, бо всі вони були в шоломах. Втім, коли ми звернули на Форрес, то побачили шолом…

— А що таке Стоукська різанина? — поцікавилася Кетнесс.

Дафф досадливо простогнав.

— Тебе, мабуть, тоді ще й на світі не було, — відповів Дункан з приятельською поблажливістю в голосі. — Це сталось у столиці відразу ж після війни. Свенового брата саме збиралися заарештувати за дезертирство, а воно, дурне, дістало пістолета. Двоє полісменів, які прийшли його арештувати, всю війну провели в окопах. Тож вони й наробили в ньому купу дірок. Свено помстився за брата кілька місяців потому в районі Стоук. Зайшов до тамтешнього відділку й застрелив чотирьох полісменів, серед яких була вагітна жінка. Свено надовго заліг на дно, а коли знову з’явився, то цю справу було вже закрито за терміном давності. Будь ласка, Даффе, продовжуй.

— Дякую. Гадаю, «вершники» не втямили, що ми вже висимо в них на хвості, і не здогадувалися, що я помітив роги Свенового шолому, коли вони звернули на Форрес до старого містка. Десь за пару кілометрів ми їх наздогнали. Вірніше, Макбет зробив два попереджувальних постріли в повітря ще тоді, коли втікачі були достатньо далеко від нас, і вони зупинились. Ми теж зупинилися. Долина лишилась позаду, тому дощу вже не було. Світив місяць, видимість була доброю, нас розділяло метрів зо п’ятдесят-шістдесят. Я націлив на них свій АК-47 і наказав спішитися, підійти до нас на п’ять метрів і стати навколішки на асфальт з руками за головою. Вони зробили, як було велено; ми теж спішилися й рушили до них.

Дафф заплющив очі.

І знову той епізод постав перед ним, мов наяву.

Двоє «вершників» стояли навколішки.

— Нас розділяло десь кроків із десять-п’ятнадцять, коли раптом Свено вихопив пістолета, — розповідав Макбет. — Дафф зреагував блискавично — і вистрелив. Тричі влучив Свено у груди. Він був трупом ще до того, як його шолом встиг торохнутись об асфальт. Але тим часом другий чоловік витяг свого пістолета й націлив його на Даффа. На щастя, так і не встиг натиснути на курок.

— Чорт забирай! — скрикнув Ангус. — Ти встрелив його, еге ж?

Макбет відкинувся на спинку стільця.

— Я поцілив його кинджалом.

Банко з повагою поглянув на свого командира.

— Вражаюче, — прошепотів Сейтон зі свого затінку. — Але виходить, що Дафф зреагував швидше за тебе, коли Свено потягнувся за пістолетом? Я гадав, що ти маєш кращу реакцію, Макбете.

— Тут ти помиляєшся, — відказав Макбет, подумавши: «Куди він хилить, цей Сейтон, що йому треба?» — Я зреагував одночасно з Даффом, — додав він, підносячи до рота кухоль з пивом.

— Я помилився, — продовжив Дафф, жестом попросивши старшого офіціанта принести ще одну пляшку шампанського. — Ні, не тоді, коли стріляв. А коли вирішував, за якими мотоциклами слід продовжити погоню.

Старший офіціант підійшов до столу й тихо повідомив, що, на жаль, настав час закриватися, а після опівночі продавати алкоголь заборонено законом. Ну, хіба що начальник поліції дозволить…

— Ні, дякую, не треба, — мовив Дункан, цей неперевершений майстер хитрувато-лукавої усмішки, й осудливо нахмурив брови. — Ми воліємо дотримуватися закону.

Офіціант мовчки відійшов.

— Іноді помиляються і найкращі серед нас, — зазначив Дункан. — Коли ви про це дізналися? Коли зняли шолом?

Дафф похитав головою.

— Ще до того, як схилився над трупом і поглянув на мотоцикл. То не був мотоцикл Свено, бо на ньому не було шаблі. А «вершники» мотоциклами не міняються.

— А шоломами хіба міняються?