А тепер вони мали надто багато місця. Знизу долинали звуки радіо, і він знав, що там Флінс виконує домашнє домашнє завдання. Флінс був сумлінним, намагався все робити якнайкраще. Ті, кому шкільне навчання і перші кроки в житті давалися легко, часто втрачали ентузіазм, коли жити ставало важче. І тоді свій шанс отримували такі учні, як Флінс — призвичаєні до дисципліни та свідомі того, що навчання потребує зусиль. Так, у нього все буде добре. А потім — хтозна — може, хлопець зустріне дівчину й утворить з нею нову сім’ю. Тут, у цьому самому будинку. Можливо, справді настають нові, кращі часи. Можливо, вони зможуть іще більше допомагати Дункану саме тепер, коли Макбет очолив відділ боротьби з організованою злочинністю в їхньому місті. Ця новина стала величезною несподіванкою як для Банко, так і для всього поліцейського управління. Там, у підвальному приміщенні спецназу, Рікардо прямо так і сказав, що не уявляє собі Макбета й Банко за робочими столами в костюмах із краватками. Чи за світською розмовою на вечірках зі старшим комісаром, депутатами міськради та іншими аристократами. Втім, поживемо — побачимо. Чого-чого, а сили волі їм не забракне. Можливо, саме зараз настав час таких людей, як Макбет, проявити себе, людей, які знають, що таке тяжка праця й дисципліна.

В управлінні поліції не лишилося нікого, крім Даффа, хто знав би про колишню пристрасть Макбета до «спіду» в підлітковому віці, знав би, до якого безумства ця пристрасть його довела, яким безповоротно пропащим його вважали. Банко був на чергуванні і, обходячи під рясним дощем вулиці, натрапив на хлопця, який лежав, скоцюрбившись, у повній «відключці» на лавці автобусної зупинки. Банко розбудив його і хотів був прогнати із зупинки, але щось в очах хлопця його зупинило. Було щось таке в його обережних рухах, коли він підводився з лавки, було щось таке в його стрункому невеликому тілі, що змусило Банко не марнувати зусиль і не проганяти його. Відчувалося, що у хлопцеві дещо тільки-но зародилося й почало розвиватись. Те, що ще можна було врятувати. Тієї ночі Банко забрав п’ятнадцятирічного підлітка до себе додому і дав йому суху одіж. А потім Віра нагодувала його і вклала спати. Наступного дня, у неділю, Віра, Банко і хлопець подалися на той бік тунелю, вийшли на сонце з протилежного боку й довго гуляли зеленими пагорбами. Спершу Макбет сильно заїкався, а потім — вже менше. Він виріс у сиротинці і мріяв працювати в цирку. Показав, як вміє жонглювати, а потім відійшов на п’ять кроків від високого дуба й метнув у нього складаний ножик Банко. Ножик уп’явся в кору й забринів. Хлопцеві було значно важче показати шрами на передпліччях і розказати про них. Це сталося дещо пізніше, коли він збагнув, що Банко та Вірі можна довіряти. Він розповів їм, що почав колотися після того, як утік із дому, але не розповів, як усе це почалося та чому. А потім були нові зустрічі, нові недільні прогулянки й нові розмови. Але найкраще Банко запам’ятав одну з найперших їхніх зустрічей, коли Віра пошепки сказала йому: «Давай народимо сина, схожого на нього». А чотири роки потому Банко радісно й гордо відвів Макбета до поліцейського коледжу; Флінсу було тоді три роки, і саме три роки минуло з того часу, як Макбет «зав’язав».

Банко обернувся й поглянув на фото, що стояло на нічному столику: це був знімок, де вони з Флінсом удвох стояли в садку під засохлою яблунею. То був перший день навчання Флінса в поліцейському коледжі. Фотографувалися рано-вранці, Флінс був в уніформі, сонце щойно зійшло, і на них упала тінь фотографа.

Банко почув скреготіння стільця, а потім Флінс затупцював по кімнаті. Сердито, невдоволено. Не завжди було легко відразу ж зрозуміти те, що доводилося опановувати. Як і для того, щоб відмовитися від наркотиків, потрібен був час і сила волі. Бо нелегко відійти від того, до чого вже встиг пристраститися. Час був потрібен і для того, щоби змінити місто, подолати несправедливість, спекатися саботажників, продажних політиків та кримінальних авторитетів і забезпечити простим громадянам можливість вільно дихати на повні груди.

Кроки внизу затихли. Флінс повернувся за стіл.

Всього можна досягти, якщо наполегливо, день за днем, йти до мети і виконувати всю належну роботу. Тоді, можливо, одного дня до міста знову поїдуть потяги.

Банко прислухався. Але почув лише тишу. І дощ. Але, коли він заплющував очі, то хіба ж не Віра дихала біля нього в ліжку?

Захекане дихання Кетнесс поволі вгамувалось.

— Мені треба подзвонити додому, — сказав Дафф, поцілувавши її в мокре від поту чоло і звісивши ноги з ліжка.

— Як?! Просто зараз? — скрикнула Кетнесс. Побачивши, як вона прикусила нижню губу, Дафф збагнув, що вигук прозвучав сердитіше, ніж їй хотілося. Хто сказав, що він не розбирається в людях?

— В Юена вчора зуб розболівся. Треба дізнатися, як він почувається.

Вона не відповіла. Дафф пройшовся голяка по квартирі. Зазвичай він так і робив, бо квартира була на мансарді, і все одно ніхто нічого не міг побачити. До того ж йому було абсолютно байдуже, навіть якби хтось побачив його голяка. Він пишався власним тілом. Мабуть, тому, що в дитинстві та юності соромився шраму, який перерізав його обличчя. Квартира була великою, більшою, ніж зазвичай може дозволити собі молода жінка, яка працює в державному секторі. Він запропонував їй допомогу в сплаті оренди, бо проводив тут багато ночей, але Кетнесс відповіла, що про це подбав її батько.

Дафф увійшов до кабінету, зачинив за собою двері й набрав номер у Файфі. Прислухався, як торохтить у шибку дощ прямо у нього над головою. Дружина відповіла після третього дзвінка. Вона завжди відповідала після третього дзвінка. Незалежно від того, в якому місці будинку знаходилася на той момент.

— Це я, — сказав Дафф. — Як ви сходили до дантиста?

— Йому вже краще, — відповіла дружина. — Не впевнена, що то було через зуб.

— А що ж то могло бути?

— Боліти може не лише зуб. Він плакав, а коли я спитала, чому, спочатку не відповідав, а потім сказав перше, що спало на думку. Він зараз вже спить.

— Г-м-м. Завтра я буду вдома і з ним поговорю. Яка там у вас погода?

— Чисте небо. Світить місяць. А чому ти питаєш?

— Можемо всі разом з’їздити завтра на озеро. Поплавати.

— Ти де, Даффе?

Він аж закляк, бо було в її інтонації щось несподіване.

— Де? В «Гранді», де ж іще, — і додав перебільшено бадьорим голосом: — У ліжечку для стомлених чоловіків, ти ж знаєш.

— Я сьогодні ввечері телефонувала до «Гранду». Там сказали, що ти у них номера не замовляв.

Дафф випрямився, тримаючи телефон в одній руці, а слухавку — в іншій.

— Я телефонувала тому, що Емілі треба було допомогти з математикою. Ти ж знаєш, що з мене математик — як із собачого хвоста сито. Тож де ти зараз?

— У своєму кабінеті, — відповів Дафф, тамуючи подих. — Сплю в кабінеті на дивані. Роботи — по вуха. Вибач, що сказав про «Гранд», але мені здалося, що буде краще, якщо ви з дітьми не знатимете, наскільки серйозною є ситуація на поточний момент.

— Серйозною, кажеш?

Дафф ковтнув слину.

— Весь у справах. А на посаду начальника ВБОЗу мене наразі не призначили. — Дафф поворушив пальцями на ногах. Він розумів, наскільки жалюгідно звучить його пояснення — наче благання пожаліти його й більше ні про що не розпитувати.

— Але ж ти все одно отримав відділ убивств? І новий кабінет, наскільки я можу чути.

— Що?!

— Новий кабінет на горішньому поверсі. Я чую, як у твоє вікно барабанить дощ. Усе, кінець зв’язку.

У слухавці клацнуло, і голос дружини зник.

Дафф здригнувся — в кімнаті було прохолодно. Треба щось вдягнути на себе. Не варто ходити голяка.

Леді прислухалася до дихання Макбета і здригнулась.

У кімнаті війнуло холодом. Наче привид промайнув. Привид дитини. Вона мусила вибратися з темряви, яка тяжіла над нею, вибратися на світло з тої духовної в’язниці, яка полонила і її матір, і її бабцю. Мусила битися за своє визволення, пожертвувати всім, чим могла, щоб стати сонцем. Стати зорею. Сяйною матір’ю, яка загинула б у вогні, але дала життя іншим. Мусила, палаючи, стати центром всесвіту. Так: палати і згоріти. Як палали зараз її дихання та шкіра, виганяючи з кімнати крижаний холод. Леді провела рукою по своєму тілу, відчуваючи поколювання у шкірі. Це була та сама думка, те саме рішення, що й тоді. Вона має це зробити, уникнути не вдасться. Єдиний вихід — рухатися вперед, на те, що заступало їй дорогу, вперед, подібно до кулі, випущеної з гвинтівки.