Геката знайшов сестер у наркопритоні китайського кварталу в Бангкоку, де вони влаштували імпровізовану лабораторію з виробництва героїну з опіуму, отримуваного з міста Чанг-Рай. Він мало знав про них — лише те, що жінки втекли з Китаю разом із прихильниками Чан Кайші і що хвороба, яка спотворила їхні обличчя, начебто вразила все село, в якому вони народились. Він пунктуально розплачувався з сестрами, і вони виконували все, про що він їх просив. Інгредієнти варива були добре відомими, і всі решта могли б повторити процедури, які бачили крізь скло. Проте була якась таємниця в тім, як сестри змішували та нагрівали ці інгредієнти. І Геката не бачив підстав протистояти забобонам: сестри начебто кидали в бак залози жаб, крила джмелів, щурячі хвости та навіть власні шмарклі. Бо це створювало атмосферу чорної магії, а якщо люди й були готові за щось платити у своєму занадто сірому й буденному житті, так це саме за чорну магію. І вариво мало шалений успіх. Геката ніколи раніше не бачив, щоб так багато людей так швидко й невідворотно підсідали на зілля. Але розумів також, що того ж дня, коли сестри видадуть менш потужний продукт, йому доведеться позбутися їх. Бо так завжди буває в житті. Все має свій зоряний час, все має свій цикл розквіту й занепаду. Зоряний час тривав два десятиліття під час правління Кеннета. А тепер призначення Дункана могло обернутися лихою годиною для індустрії чорної магії, якщо дозволити новому начальнику поліції і надалі втілювати свої веселенькі нововведення. Вочевидь, якщо боги приносять добрі й лихі часи, якщо від них залежить коротке життя людини та її смерть, то це означає, що ти сам маєш стати богом. І зробити це значно легше, ніж здається. Головною перешкодою, яка заважає більшості людей набути божественного статусу, є те, що люди — істоти боязкі та забобонні, вони перелякано сприймають на віру існування якоїсь моралі та посланого з небес кодексу правил, що їх має дотримуватися кожна особа. Але річ у тім, що ці правила придумали ті ж самі люди, які стверджують, що вони — боги, і якимось дивним чином ці правила служать саме цим богам. Ну, гаразд, не кожен може стати богом, але кожен бог потребує прихильників, клієнтської бази, так би мовити. Ринку збуту. Міста. Великої кількості міст.

Геката зупинився в кінці кімнати, обперся обома руками на стек і завмер у такій позі. Оце — його фабрика. І він — її власник. Власник фабрики в галузі, яка розвивається. Невдовзі йому доведеться розширювати виробництво. Якщо він не задовольнятиме попит, то це зроблять інші, бо такими є прості правила капіталізму. Він уже давно плекав плани захопити одну з покинутих міських фабрик, започаткувати там якийсь фіктивний бізнес для прикриття, а тим часом потайки куховарити зілля в підсобних приміщеннях. Там будуть охоронці, огорожа з колючого дроту, його власні вантажівки, що сновигатимуть туди-сюди. Він міг би наростити виробництво продукції вдесятеро і збувати її в решті країни. Але такий масштаб неминуче був би помітнішим для зовнішнього ока і тому потребував би поліцейського «даху». А для цього треба мати кишенькового начальника поліції. Такого, як Кеннет. А що треба зробити, якщо Кеннет помер? Створити нового Кеннета й розчистити йому дорогу.

Сортувальники та пакувальники стримано усміхнулися йому, кивнули на знак привітання і з подвоєною енергією знову взялися до роботи. Вони його боялись. Саме в цьому й полягала основна мета подібних інспекцій. Не зупинити цикл, бо це неможливо, а пригальмувати його. Колись усі присутні в цьому підвалі спробують обманути його, взяти кілька грамів варива додому і продати їх самотужки. Їх швидко виявлять і швидко покарають. Виконавцем покарання буде Стрега. Схоже, їй подобалося виконувати різноманітні доручення. Такі, наприклад, як останнє, коли вона із сестрами зіграла роль провісниці.

— Ну, Стрего, — мовив він, — як ти гадаєш, чи проросте зерня, яке ми посіяли в душі Макбета?

— Людська амбіція завжди тягнеться до сонця, мов будяк, затьмарюючи і вбиваючи все довкола себе.

— Що ж, сподіваймося, що так воно й буде.

— Люди — мов будяки. Вони не можуть дати собі ради. Вони — злі й дурні. Побачивши, як справджується перше пророцтво віщуна, сліпо і беззастережно повірять наступному. Наразі Макбет переконався, що наше пророцтво справдилося — його призначили керівником ВБОЗу. Тепер єдине питання полягає ось у чім: а чи має Макбет у своїй душі достатню кількість будякових амбіцій? І достатню кількість жорстокості, щоб пройти увесь шлях від початку й до кінця?

— Макбет цього не має, — впевнено заявив Геката. — Однак вона — має.

— Вона?

— Леді, його кохана повелителька. Я її не знаю особисто, але знаю всі її найпотаємніші секрети й розумію її краще, ніж тебе, Стрего. Все, що потрібно Леді, — це час, аби дійти неминучого висновку. Повір мені.

— Тобто?

— Що треба спекатися Дункана.

— А потім?

— А потім, — відповів Геката, постукавши стеком по долівці — цок, цок, — потім добрі часи настануть знову.

— А ти впевнений, що ми зможемо контролювати Макбета? Тепер, коли він зав’язав із наркотиками, він, можливо… вдарився в моральність? Чи ні?

— Моя люба Стрего, якщо і є хтось більш передбачуваний за наркомана чи мораліста, то це — наркоман чи мораліст, закоханий по вуха.

Банко лежав у спальні на другому поверсі, прислухаючись до шуму дощу, до тиші в кімнаті, до гуркоту поїзда, який більше ніколи не приїде. Залізнична колія проходила неподалік будинку, і він уявив собі мокрий блискучий гравій на тій ділянці, звідки демонтували рейки та шпали. Себто не просто демонтували, а поцупили. Їм було добре тут, йому та Вірі. Вони були щасливі. З Вірою він познайомився тоді, коли вона працювала в ювелірній фірмі Jacobs & Sons, куди багаті люди приходили купувати одне одному обручки та подарунки. Одного вечора спрацювала сигналізація, і Банко, який був того дня черговим патрульним, за хвилину прибув під завивання сирен на місце події. Усередині якась перелякана дівчина, намагаючись перекричати пронизливий дзвінок сигналізації, відчайдушно волала, пояснюючи, що вона — новенька, що вона саме зачиняла крамницю і, мабуть, неправильно увімкнула сигналізацію. Банко, прислухаючись до безладних пояснень, мав час придивитися до неї. А коли дівчина насамкінець взяла та й розплакалася, він, втішаючи, ніжно обійняв її. Вона була схожа на гаряче і тремтливе пташеня. Через кілька тижнів, коли вони, йдучи в кіно, вийшли на сонячний бік тунелю, він поцілував її біля входу. Дівчина походила з робочої родини і жила з батьками. Змалечку їй довелося заробляти на хліб, працюючи на фабриці «Естекс» разом із рідними. Дівчина працювала там, поки не заробила сильний кашель; лікарка неофіційно порадила їй пошукати іншу роботу, і вона — за рекомендацією — влаштувалась у ювелірну фірму.

— Платня там гірша, — пояснила вона. — Зате можна довше прожити.

— Ти й досі кашляєш?

— Тільки коли дощить.

— Значить, тобі слід частіше бувати на сонці. Ну, як — підемо на прогулянку в неділю?

За півроку Банко зайшов до ювелірної крамниці і спитав у Віри, чи не мають вони відповідної обручки. Вона настільки отетеріла, що він аж засміявся.

Після одруження молодята перебралися до тісної двокімнатної квартирки з сусідами, які жили на першому поверсі. Вони нашкребли грошей на нове ліжко, на якому спали, кохалися і на якому він лежав тепер. Зважаючи на сусідів, Віра, яка була жінкою пристрасною, але сором’язливою, стримувала оргазм, чекаючи потяга. Коли ж потяг котився повз них, гуркочучи так, що здригалися стіни та гойдалися лампочки на стелі, вона давала волю своїй пристрасті і кричала, встромляючи нігті йому у спину. Так само вона вчинила й тоді, коли народжувала Флінса в цьому самому ліжку: дочекалася потяга, закричала, впившись нігтями собі в руку, і вичавила із себе сина.

Наступного року вони викупили приміщення на першому поверсі, щоб мати більше місця. Тепер їх було троє і могло бути значно більше. Однак п’ять років потому їх лишилося тільки двоє: хлопець і батько. Причиною смерті стали її легені. Лікарі винуватили забруднене повітря, бо всі фабричні токсини притискалися до землі атмосферними фронтами, які постійно важкою лядою висіли над містом. А її легені вже й без того були уражені й ослаблені… Банко звинувачував себе. Вони не змогли нашкребти достатньо грошей, щоб перебратися до Файфа й оселитися на сонячному боці тунелю або ще кудись, де більше сонця й свіжого повітря, яким можна безпечно дихати.